Десь рік тому в Україні почали всерйоз обговорювати можливість висування на посаду президента Святослава Вакарчука. За останні півтора десятиліття він перестав бути просто мегапопулярним лідером гурту «Океан Ельзи», який збирає на концертах повні стадіони, здобувши реноме ще і впливового громадського діяча й авторитетного лідера думок. Соціологи почали вводити його у свої опитування – і раптом з’ясувалося, що станом на листопад 2017-го Вакарчук входить до трійки лідерів електоральних уподобань українців із показником підтримки 12,1%. Попереду нього були президент Петро Порошенко (16,1%) й екс-прем’єрка Юлія Тимошенко (14,4%).
Такі цифри позасистемного претендента на булаву неабияк схвилювали політиків старої формації, котрі добре окопалися на печерських пагорбах. І водночас дали сигнал суспільству, яке живе в стані перманентного запиту на нові обличчя та досі не позбулося месіанізму, хоча кілька разів отримувало щеплення від цієї хвороби. Громадяни відчули, що в політиці є альтернатива засмальцьованій колоді кандидатів.
Більше, ніж музика / нічого, крім музики
Причини феномену популярності Вакарчука зрозумілі. Виборцям набридли старі політики (як колись каламбурили, «нові списки – старі писки») з величезними рейтингами недовіри. Люди хочуть помацати реформи вже зараз, а не роками слухати обіцянки. Не менш важливими є щирість і моральність політика. Вакарчук оптимально вписувався в бажаний образ нового лідера. Сучасний, чесний, освічений, патріотичний, прозахідний.
Його пісні резонують із суспільними настроями. Вони ставали саундтреками двох революцій. Коли 2006 року до влади на посаду прем’єра повернувся Віктор Янукович, це стало символом краху ідеалів першого Майдану, а Вакарчук видав на-гора пісню «Веселі, брате, часи настали». Прем’єра кліпу відбулася в ефірі підсумкової аналітичної програми «ТСН». Як писало тоді видання «Дзеркало тижня», «слова і музика – С. Вакарчука, настрої – народні». Пізніше артист також творчо відгукувався на драматичні події в Україні в композиціях «Не твоя війна» і «Мить», котрі не є прямолінійними злободенними агітками.
Належно пошанований державою на високому рівні, Вакарчук, утім, не став придворним митцем й оспівувачем влади. Під час вручення йому ордена Свободи в січні 2016 року Святослав виступив із промовою до президента Порошенка, котру масово розтиражували у пресі та соціальних мережах. Він говорив про корупцію, тотальну несправедливість, невігластво і низький рівень так званої еліти, яка боїться втратити посади, добробут, політичний вплив, але не здатна на подвиг і жертву. Це нині прихильники Тимошенко звертаються до образу кіборгів у політиці, а Вакарчук про це говорив іще тоді.
«Пам’ятаєте захисників Донецького аеропорту – кіборгів? Нам потрібні кіборги в політиці! Сьогодні країну врятують тільки ті, кому будуть ставити пам’ятники після смерті, а не ті, хто будує собі золоті пам’ятники при житті, – заявляв музикант. – Чому наші політичні очільники обирають особисте перед державним, спокій і страх за власне майбутнє міняють на політичні компроміси? Де посаджені злочинці? Де реальна зміна правил гри? Взагалі – де зміни в країні?
Я дуже хотів би завершити словами, що країна чекає змін, але правда в тому, що країна від влади вже нічого не чекає. Люди не вірять владі. Не тому, що влада погана. Тому, що влада така, як всі. А сьогодні нам потрібні люди, здатні на подвиги, надлюди».
У той час Вакарчук говорив, що ні влада, ні політика його не цікавлять. Хоча вже за рік його риторика дещо змінилася. Мовляв, політичних амбіцій я не маю, але відійти вбік і дивитися, як країна рухатиметься у прірву, не збираюся. Тобто не говорив ані «так», ані «ні». Інтригу посилювало навчання і викладання Вакарчука за програмою підготовки майбутніх українських лідерів у Центрі демократії, розвитку та верховенства права при Стенфордському університеті. Туди він поїхав на запрошення відомого професора Френсіса Фукуями, а в Україні подейкували, що США в такий спосіб начебто «кують» нового фаворита. Практично «українського Макрона», як говорили рік тому.
Але Вакарчук тримав паузу, зокрема і творчу, відмовившись на деякий час від концертів. Його повернення на сцену було заплановане на 24 серпня 2018 року, на День Незалежності, коли «Океан Ельзи» традиційно дає великі концерти на стадіонах чи площах. Були сподівання, що саме тоді Святослав нарешті заявить про свої політичні плани на майбутнє. На концерті було все – черговий аншлаг, заяви на підтримку ув’язненого в Росії режисера Олега Сенцова, українські та кримськотатарські прапори, пісні-присвяти нашим воїнам та бранцям Кремля і спільне виконання національного гімну. Проте не було жодних політичних декларацій, публіку з афіш ніби попереджали: «Нічого, крім музики».
Джинси замість краватки
Зате згодом у медіа почали з’являтися розлогі статті Вакарчука, названі «на честь» рядків з його ж пісень: «Коли настане день... закінчиться війна», «Кому тут тюрма, кому – Дольче Віта». У них він розмірковує про війну і мир, боротьбу з корупцією і справедливий суд. Попри значну частку ідеалізму (а часом – і дилетантизму) у цих публікаціях, Вакарчук, на відміну від багатьох системних політиків, не тішить виборців популістичними ілюзіями: «Той український політик, кандидат у президенти чи громадський діяч, який заявляє, що знає, як швидко закінчити війну на Сході України, – або бреше, або лукавить.
Бреше, бо Україна зараз не має можливості одноосібно завершити цю війну.
Лукавить, тому що єдиний спосіб зробити це сьогодні – визнати програш або, іншими словами, втратити частину Незалежності. А за тим, можливо, і всю Незалежність.
Рішення про швидке припинення війни цілком і повністю залежить від тих, хто цю війну режисує, – керівництва Російської Федерації».
Окрім того, Вакарчук періодично виступає перед університетською аудиторією, виголошуючи загалом банальні й очевидні речі, які завдяки його популярності набувають статусу вагомих аргументів. Деякі його зустрічі, зокрема в харківській юридичній академії, зривали «в силу об’єктивних причин». Суспільство ж зчитувало цей сигнал інакше: влада відчула конкурента і вставляє йому палки в колеса, як протидіє й парламентській опозиції в регіонах.
При цьому Святослав донедавна всіляко відкараскувався від спроб «засватати» його у президенти. Навпаки, він звертався до громадян, щоб вони зробили так, щоб у нього не було іншого вибору, ніж піти в політику. Просіть мене, просіть. Двозначність заяв і невизначеність позиції призвели до того, що наприкінці 2018 року фронтмен культового гурту опинився на шостій-сьомій сходинках у президентських рейтингах.
Бачити Вакарчука у своїх лавах хотіли й інші кандидати – Андрій Садовий і Анатолій Гриценко. Це консолідувало б демократичний електорат і продемонструвало б, що є альтернатива чинній владі. Та Вакарчук мовчав і лише нещодавно таки заявив, що на посаду президента він не балотуватиметься: «Я добре усвідомлюю, що зараз, в джинсах можу зробити більше для країни, ніж вдягнувши краватку. І я не збираюся стояти осторонь». Колись чехословацького лідера, драматурга, публіциста й дисидента Вацлава Гавела називали «президентом у светрі». Вакарчук же потенційно міг стати «президентом у джинсах».
За словами музиканта, його не цікавить влада, його цікавлять зміни і він працюватиме на перемогу проєвропейських сил. Імовірно, що в такий спосіб Святослав натякає на те, що візьме участь у парламентських виборах 2019 року, на які поведе нових людей. Байдуже, що поки у Вакарчука немає ані команди, ані політичної партії. Ці питання вирішуються. Коли Порошенко йшов на вибори-2014, він був позафракційним нардепом, а «Солідарність» існувала хіба формально, зате під найрейтинговішого кандидата швидко підлаштувалася значна частина політикуму.
Створити новий проект – не проблема. Тим паче для олігарха Віктора Пінчука, який симпатизує лідерові «Океану Ельзи» та часто запрошує його на заходи свого фонду. Цей бізнесмен і філантроп має досвід створення технічних проектів нових облич – «Команда озимого покоління» (2002) і «Віче» (2006), проте обидві спроби були невдалими. Гіпотетично під Святослава може бути «заточена» політична платформа «Нові лідери», сформована за принципом телевізійного талант-шоу на каналі ICTV.
Відмова Вакарчука від участі у президентській кампанії аж ніяк не означає, що він «здався без бою». Навпаки, артист багатозначно говорить: «Я в ділі», а його прихильники, вочевидь, сподіваються, що «все буде добре для кожного з нас».