Знаменна і несподівана подія відбулася 24 квітня 2012 року у Канадському парламенті: на засіданні палати громад одноголосно прийнято рішення “визнати заслуги перед людством митрополита Шептицького і його мужність, гуманність та співчуття до переслідуваної єврейської спільноти його архиєпархії”.
Постава митрополита у роки Другої світової війни “служить і служитиме незабутнім прикладом оборони засадничих людських прав, що є першим обов’язком людської спільноти”.
Рішення ухвалено за поданням міністра імміграції, громадянства та багатокультурності Джейсона Кіні. У засіданні взяли участь представники Всеукраїнської ради церков та релігійних організацій (ВРЦіРО): предстоятель УПЦ КП патріарх Філарет, глава УГКЦ архиєпископ Святослав, керуючий справами Римо-католицької церкви в Україні єпископ Маркіян Трофим’як, головний рабин Києва та України Яаков Дов Блайх, предстоятель УАПЦ митрополит Мефодій, голова духовного управління мусульман України шейх Ахмед Тамім, голова Всеукраїнського об’єднання церков євангельських християн-баптистів В’ячеслав Нестерук, президент Всеукраїнського союзу церков християн віри євангельської-п’ятидесятників Михайло Паночко, старший єпископ Союзу вільних церков християн євангельської віри України Василь Райчинець, президент Української уніонної конференції церкви адвентистів сьомого дня Віктор Алексеєнко, президент Українського біблійного товариства Григорій Комендант. Саму подію організаційно підготувала неурядова ініціатива “Українсько-єврейська зустріч”. Її засновники та спів керівники – Джеймс (Костянтин) Темерті (голова), Адріан Каратницький, Берел Родел метою діяльності вважають різностороннє сприяння українсько-єврейському порозумінню.
Особливе враження на присутніх у канадському парламенті справило те, що всі українські церковні та релігійні лідери у особливо урочистий спосіб вшановують діяльність митрополита Шептицького, котрий очолював Греко-католицьку церкву у першій половині 20 ст. Українські духовні лідери показали приклад громадянської позиції та історичної далекоглядності, продемонстрували нам, громадянам та вірним, як треба залишати у минулому історичні релігійні непорозуміння та уникати політичних та історичних маніпуляцій. Особа митрополита Шептицького і його подиву гідна мужність та милосердя у роки німецької окупації стали тим чинником, котрий у залі канадського парламенту поєднав зусилля українців різного етнічного походження та різного громадянства, різної конфесійної належності та різної мови для того, щоб показати, що Україна у минулому має цінні для всього людства взірці моральної етичної поведінки.
Вшанування пам’яті митрополита Шептицького є дуже важливою для УГКЦ, її кліру та вірних з огляду на те, що досі триває беатифікаційний процес митрополита Шептицького в Апостольській столиці, а “Яд Вашем” ще повторно розглядатиме питання про визнання митрополита Праведником Світу.
Митрополит Шептицький був вшанований перш за все за свою жертовну поміч євреям в найтрагічніший час Голокосту. Ризикуючи власним життям, життям найдовіреніших помічників та «добробутом» своєї Церкви, митрополит врятував життя близько 150 євреїв – чоловіків, жінок, а здебільшого дітей. Більше того, непрямі докази, зокрема архівні джерела, вказують, що митрополит не тільки був поінформований про рятункову діяльність свого кліру, але й координував її. Його дії були обдуманим кроком, що мав передісторію.
Митрополит Шептицький сформувався як особистість і отримав всебічну освіту у багатонаціональній та багаторелігійній Австро-Угорський імперії, виріс та почав душпастриство на землях Галичини, де проживала численна єврейська громада, що ревно дотримувалася своїх релігійних та національних традицій. Митрополит отримував освіту та починав душпастирську роботу у 1880-1890 роки, коли в аристократично-католицькому середовищі були надзвичайно поширеними і вкоріненими антисемітські погляди. Молодий Шептицький, навчаючись у Краківському університеті в 1892-1893 рр., вивчав іврит, знання якого пізніше постійно вдосконалював. Багато часу працював над самоосвітою, читав і опрацьовував твори з теології, історії Церкви, гуманітарних дисциплін. Серед книг, котрі він читав, купував, колекціонував, немало таких, що стосувалися єврейської культури та історії. Таке зацікавлення єврейською культурною спадщиною не було поширеним серед католицького/греко-католицького кліру того часу.
Благочинна діяльність митрополита Шептицького хоч і була передусім спрямована на допомогу його українській пастві, однак, зовсім не обмежувалася етнічними чи конфесійними критеріями. Так, серед пацієнтів Народної лічниці митрополита Шептицького щороку від 10 до 12 % становили євреї. Митрополит також планував побудувати ультрасучасну лікарню у Львові по вул. Личаківській і на засіданні підготовчого комітету (травень 1929 р.) спеціально зазначив, що ця майбутня лікарня має бути відкрита для всіх, незалежно від релігійної та національної належності. Як знаний цінитель мистецтва і покровитель митців, митрополит надавав допомогу, стипендії не тільки українським талантам. Молодого Леопольда Креца, батьки якого не поділяли захват сина скульптурою, митрополит заохотив їхати вчитися у Париж і дав кошти на поїздку. Л. Крец через все життя проніс особливу вдячність до християнського митрополита, який допоміг йому стати визначним французьким скульптором.
Андрей Шептицький мав дуже модерний для свого часу підхід до обов’язків єпископа. Так, він вважав важливим працювати задля економічної емансипації своєї досить небагатої пастви. У фінансово-економічних проектах він часто контактував з єврейськими підприємцями та фахівцями. У численних документах фінансово-економічної діяльності митрополита можна знайти дуже цікаві приклади його ставлення до єврейського фінансово-економічного середовища. Зокрема, він був одним із співвласників кондитерської фабрики “Фортуна Нова”. Якось директорка та співвласниця фабрики, перша українська жінка-підприємець Климентина Авдикович листовно запитала митрополита чи, може вона затруднити на посаді керівника виробництва “пана Вебера, вихреста”. На це Шептицький відповів, що підтримує кандидатуру, бо знає пана Вебера як дуже порядного чоловіка, і це для нього важливіше, ніж те, чи той є вихрестом. Із цього прикладу бачимо, що для митрополита людські та ділові риси були важливіші за релігійну належність. Така постава була нехарактерною у галицькій фінансово-економічній сфері, котра, особливо у міжвоєнний період, відзначалася поділами за етнічно-релігійною ознакою.
Інтелектуальні зацікавлення єврейською історією й культурою, контакти з духовними лідерами єврейської спільноти, як і з єврейськими підприємцями та фінансовими фахівцями підштовхнули його зробити кардинальний висновок: в інтерв’ю єврейському журналістові на початку 1939 р. він заявив про прихильність до “ідеї відродження жидівського народу і реституції жидівської держави у Палестині. Сіонізм є реальною ідеєю, яка спирається на найвищу етику людську і через те заслуговує на повну підтримку”.
Ставлення митрополита до єврейського населення його архиєпархії під час німецької окупації було продиктоване передусім ідеєю милосердя – “возлюбити ближнього”, а також засадничою ідеєю цінності людського життя. Його пастирське послання “Не убий!” (листопад 1942-го) стало не тільки закликом-осторогою до греко-католицьких вірних, але й таврувало насильницьке позбавлення життя будь-ким, будь-кого і з будь-яких мотивів. У цьому посланні немає прямих слів, безпосередньо не названо, хто чинить злочин і проти кого, бо будь-які, навіть неопосередковані алюзії викликали б заборону цензурних органів. Однак, засуджуючи людиновбивство як таке, Шептицький засуджував усіх, хто чинив злочин, тих, хто своїми ідеями призводив до нього, і тих, хто спонукав і скеровував на злочин.
Напевно, найважливішим у духовній спадщині митрополита Шептицького є любов до ближнього, його всеохопне милосердя. Допомога єврейській спільноті у найтяжчі години їхньої історії є дуже важливим виявом цієї милосердної любові без кордонів та обмежень.