Щоразу, прогулюючись площею Міцкевича у Львові, мимоволі переживаю наплив коктейлю почуттів: жаху, гніву й безсилля. І все це через будинки номер 9 та 10. Хто їх ще не бачив, хай собі спробує уявити усміх супермоделі, який зненацька виявив публіці, що один зуб в неї вибитий, а другий – у золотій коронці. Уявили? Зафіксуйте в пам’яті, й рухаємося далі.
Про Міцкевича, 10 турбуватися вже пізно. Там давно зросла велична будівля банку, екстер’єр якої увібрав найкращі здобутки європейської архітектури (за бажання можна розгледіти елементи Ейфелевої вежі, Колізею, Брюссельського «Атоміка» тощо). Шарпатися тепер доцільно лише щодо дев’ятого номера. Захоплива історія низки провальних спроб спорудити на цьому місці будинок так і проситься лягти в основу майбутнього блокбастера. Питання лише: в якому жанрі?
Історичний фільм
Спершу її назвали площею Фердинанда. Вона виникла у центрі Львова й почала набувати нинішнього вигляду після того, як річку Полтву заховали у каналізаційний колектор (1836-1940 рр.). Австрійська адміністрація активно реалізовувала свої плани з перетворення Львова на метрополію однієї з коронних земель імперії, зносила старі міські мури (які нині ще ми маємо шанс побачити, зазирнувши за будівельний паркан на площі).
На одній з решток тих мурів і постав досліджуваний нами будинок. Збудував його архітектор Вільгельм Шмідт 1839 року. Першим його власником був шляхтич Вензель Судець. У 80-х роках ХІХ ст. кам’яницю купив пивовар Кароль Киселька. Відомо також, що у партері будинку свій магазин відкрив Рудольф Дітмар – винахідник гасової лямпи.
За польських, тобто міжвоєнних часів у кам’яниці знайшли прихисток кілька крамничок, транспортна спілка, спортивний клуб, салон мод. По ІІ Світовій війні більшу частину будинку зайняла Львівська філія Спілки художників УРСР. Старожили Львова пам’ятають також, що у партері будинку містився диспетчерський пункт таксі й центральна таксостоянка. Хоча під стовпом з літерою «Т» на маківці побачити вільне таксі було великою рідкістю. Досить тривалий час на Міцкевича, 9 працювала перукарня, одна з найпопулярніших в радянському Львові. Пам’ятаю, що там виникали величезні черги саме наприкінці червня, коли десятикласники робили собі фризуру на випускний у школі.
Щодо самої площі, то 1862 року її було перейменовано у Марійську й не просто так, а тому, що коштом графині Бадені на ній було встановлено скульптуру Матері Божої. А найвидатніша подія на площі відбулася 1904 року, коли на ній зависочів неперевершений пам’ятник Адамові Міцкевичу, котрий надзвичайно вдало вписався у навколишній архітектурний ансамбль. Так площа стала однією з найімпозантніших у Східній Європі. А 1944 року вона отримала нинішню назву – Адама Міцкевича.
Ведемо мову ми про це не задля красного слівця, а виключно для того, аби зайвий раз наголосити: будинок на площі Міцкевича, 9 мав незаперечну історико-культурну вартість і сам по собі, і як частина архітектурного комплексу площі.
Містичний трилер
Біда з будинками за спиною в Міцкевича почала коїться на початку 1990 років. Відомий «Вивихнутий будинок» (пл. Міцкевича, 10) згорів, а досліджувана нами кам’яниця почала осипатися. Що стало причиною обвалів? Про це існує багато версій. Колишній головний архітектор Львова Володимир Швець розповідав, що процеси руйнації почалися ще на зламі ХІХ-ХХ століть, оскільки одна частина будинку стояла на твердому ґрунті, а інша – на сипкому. Дослідження причин руйнації вказували також на фізичне старіння конструкцій колекторів під площею, просіданням ґрунтів. Начальник управління охорони історичного середовища Львівської міськради Лілія Онищенко висловила свою версію: «Аварійність будинку була спричинена тим, що представники Спідки художників підрубали несучі мури у підвалах, створюючи там майстерні. Через це і завалилася сходова клітка».
А скоріш за все, до руйнації будинку доклалися всі названі чинники. Хоча треба ще дещо додати – злочинну байдужість міської влади різних років, котра пальця об палець не вдарила, аби зберегти цю цінну історико-архітектурну пам’ятку.
Утім не варто виключати й причин містичних. Повірте: не обійшлося тут без нечистої сили. Хтось таки наврочив тому будинку. Бо чому інакше понад півтора десятиліття ніхто - ні інвестори, ні міська влада, ні активна громадськість, попри неймовірні докладені зусилля, не змогли зрушити справу з мертвої точки? Як пояснити, що навколо будинку утворився густий туман таємничості. Усі чиновники, до яких довелося звертатися з проханням надати повну інформацію про будинок, зненацька впадали в локальну амнезію, документи, котрі зберігалися «у папочці, ось тут, у шафі», чарівним чином зникали. Були випадки й втрати чиновниками мови чи принаймні здатності доладно балакати.
Щось таки йому пороблено. І хто уважно придивиться до подій довкола неіснуючого будинку, до осіб, котрі навколо нього крутяться, до місця, на яке перетворився «будівельний майданчик» (насправді жодних робіт там уже роками не проводять), той мене зрозуміє.
Постає руба запитання: як з цим боротися? Зрозуміло, що традиційними методами тут ради не даси. Тут потрібен цілий комплекс катарсисних заходів. Почати треба зі спільної меси усіх конфесій довкола будівельного паркану. Далі у бій повинні вступити галицькі екзорцисти і вудисти. Свою корисність урешті-решт повинна продемонструвати загадкова львівська Лабораторія паранормальних явищ. Зайве казати, що до цієї благої справи має долучитися кожен свідомий львів’янин, котрий повинен прохати про щасливий результат ту вищу істоту, до якої він звично звертається у миті найбільшої скрути… І лише як вдасться зняти із заклятого місця віночок непродуктивності, щойно тоді до справи зможуть братися забудовники.
Фільм-нуар
А хто ж і що будуватиме? Особи у Ратуші, котрі, згідно зі своїми службовими обов’язками, мали б чітко це знати, вирішили оберігати таємницю як Ахіллес п’ятку. Ні прохання, ні шантаж, ні офіційні звернення не допомагали справі. Мудрі люди порадили звернутися до архівістів, котрі дотримуються старих добрих традицій незаангажованості у чиновницькі ігри. Допомогло. Тривале перебирання архівів дало свої плоди, ситуацію вдалося більш-менш з’ясувати.
Почнемо з того, на яких умовах Львівська міськрада 1997 року дала дозвіл на руйнування будинку на Міцкевича, 9. Нагадаємо, кам’яниця мала статус «Пам’ятки архітектури загальнодержавного значення». На той час «незалежницький» закон ще не був ухвалений, тому діяв Закон УРСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури», стаття 34 якого гласила: «Знесення, переміщення, зміна нерухомих пам'яток історії та культури забороняються. Відповідно до Закону СРСР "Про охорону і використання пам'яток історії та культури" виняток з цього правила може допускатися лише з особливого в кожному окремому випадку дозволу Ради Міністрів СРСР - щодо пам'яток загальносоюзного значення, Ради Міністрів Української РСР - щодо пам'яток республіканського і місцевого значення».
Рішенню про демонтаж будинку передували «Технічні висновки» Львівської філії НДІ «Проектреставрація». У яких чітко зазначено, що «будинок перебуває в аварійному стані й загрожує обвалом. Капітальний ремонт його недоцільний».
Розмовляючи минулими днями з багатьма архітекторами-реставраторами, я неодноразово чув сумніви щодо такого категоричного відкидання можливості ремонту. Адже Палац Бандінелі був у значно гіршому стані, і його вдалося врятувати. Але чи справді ці сумніви мають підстави, ми вже ніколи не дізнаємося.
Сьогодні для нас значно цікавішим і актуальнішим є інший пункт з «Технічних висновків», звучить він так: «У зв’язку з тим, що будинок є пам’ятником архітектури й формує центральну частину міста – необхідно до його зносу виконати заміри і фотографування головного і бокових фасадів, архітектурних елементів з наступним відтворенням їх у новому будинку». Здавалося б, навіщо звертати на цей пункт увагу, адже це – рекомендація. Аж ні: усі подальші рішення й постанови щодо Міцкевича, 9 ухвалювали саме на основі цих висновків, котрі таким чином набули статусу закону. А тому питання, що повинно постати на цьому місці, має чітку відповідь: там слід відновити будинок архітектора Вільгельма Шмідта. Крапка! Зрештою, саме на цьому наголошували всі тодішні представники мерії, заспокоюючи обурену громадськість, мовляв, будинок відновимо, не хвилюйтеся.
Отож, що мали б будувати, ми з’ясували (хоча не все так просто, та про це – далі). Залишається запитання: хто будуватиме?
Комедія помилок
Згідно з першими документами міськради й виконкому щодо інвестора й забудовника, ним мало б стати спільне українсько-австрійське підприємство «Галінвест», котре ще 1999 року спроектувало для цієї ділянки «торгово-адміністративний будинок». Проте вже 2001 року ділянку надають у тривале користування ВАТ «Львівнафтопродукт» для «будівництва адміністративно-торгового центру» (Рішення міськвиконкому № 157 від 06.04.2001).
Зайве казати, що ні першому, ні другому інвесторові не вдалося нічого зробити. 2005 року у «Львівнафтопродукту» право на ділянку викуповує таке собі ТзОВ «Центр розвитку нерухомості», котре входило до ЗАТ «Технопарк ЛЗТА», а те своєю чергою – до UDC Holding. Саме на сайті останнього 2008 року всі охочі могли побачити, яка «краса» мала б постати у Львові на місці зруйнованого бідермаєрівського будинку. Хоча, з другого боку, новий готель від UDC Holding цілком гармонував із сусіднім банком на Міцкевича, 10, оскільки був запроектований у тій же лазничковій естетиці.
Кому ж нині належить ділянка на Міцкевича, 9? Формально все тому ж «Центру розвитку нерухомості». Проте, як мене запевнили завсідники ринку нерухомості, сам «Центр» вже не належить «Технопарку ЛЗТА», всі корпоративні права на нього, включно з орендою й правом будівництва, перекупили структури, підконтрольні фірмі ДП «Інтергал-Буд». Щоправда, в офісі «Інтергал-Буд» нам цю інформацію не підтвердили, а офіс «Центр розвитку нерухомості» взагалі мовчить як Зоя Космодем’янська.
Чим «Інтергал-Буд» цікавий як інвестор? Уже хоча б тим, що серед його засновників згадується Володимир Зубик – колишній депутат від БЮТ, котрий одним із перших перескочив до Партії регіонів. Хоча не це зробило його знаменитим. Нещодавно його ім’я, з легкої руки журналістів програми «Знак оклику» (ТВі), пролунало на засіданні комісії ВРУ з розслідування діяльності нафтотрейдерної фірми «Лівела», котрій інкримінували приховування податків на мільярдні суми. Тобто нарешті би в нас знайшовся такий інвестор, котрий мав би можливість не те, що відбудувати будинок в усій його красі, але й вкрити його сусальним золотом. Та й не тільки його, а й усі сусідні будівлі, площу і сам пам’ятник з фонтаном.
Але це ми розмріялися. Насправді ж парламентська комісія не змогла довести ні склад злочину в діяльності «Лівели», ні причетність до фірми Володимира Зубика. Зрештою й приналежність «Центру розвитку нерухомості» до «Інтергал-Буду», як вже зазначалося, не знайшла офіційного підтвердження. А вся ця невизначеність вимальовує долю будинку у доволі похмурих барвах.
Мелодрама
Кожен зі згаданих інвесторів вів досить виснажливу, а головне витратну боротьбу за те, аби змінити той пункт у договорі про оренду ділянки, який передбачав обов’язковість побудови на цьому місці саме копії колишньої кам’яниці. І врешті-решт бастіон опору склав зброю. Колишні стражі традицій пом’якшили свій норов. Приміром, уже згадана Лілія Онищенко нині допускає до розгляду три варіанти вирішення проблеми з пусткою у центрі міста: «Відбудовувати цей будинок таким, як він був; будувати новий будинок на основі архітектурного конкурсу; третій варіант – не забудовувати цю ділянку, залишивши вільну громадську площу. Останній варіант, як на мене, найкращий. Бо серед наших архітекторів (я не хотіла б їх ображати) я не бачу жодного, котрий би зміг спроектувати прийнятний будинок у наявному середовищі. Можливо, якби конкурс був міжнародним, то й можна було б підібрати відповідний проект. Але міжнародний конкурс є доволі затратним, тож невідомо, чи інвестор піде на це. А так ми могли б протрасувати оборонний мур, протрасувати будинок, впорядкувати ділянку, зробити там відповідний благоустрій».
Що ж, варто віддати належне прогресивності чиновниці. Бо дійсно, пощо охороняти сморід минулих поколінь, коли ми вже вступили у ІІІ тисячоліття.
Директор департаменту містобудування Андрій Павлів налаштований прагматично. На його переконання, не треба обмежувати дії забудовника, послуговуючись бурмотінням різних реставраторів: «Дуже часто реставратори заводять у блуд громаду, говорячи про ті чи інші речі. Відновити будинок у первинному вигляді – це фантазії. Ті фахівці, котрі це пропонують, нічого не розуміють в економіці. Архітектура – це не малярство, вона має не лише естетичний аспект. Будинок повинен мати економічне підґрунтя, адже споруда потребує витрат, тож має бути виправданим і її використання, економічна складова». До речі, після тривалої розмови і Павлів визнав рацію за пані Онищенко: «Послуговуючись економічним прагматизмом, може й дійсно варто зберегти площу до кращих часів, коли і бізнес, і суспільство буду готові засипати цю яму, що дозволить і краще зберігати знайдений там міський мур, і збереже ціле місце від ерозії. Закласти площу бруківкою, аби заробляти гроші».
З логікою попередніх співрозмовників ZAXID.NET фактично погодився і начальник управління архітектури Львівської міськради Юрій Криворучко, хоча уточнив, що досі не бачив жодного проекту забудови вказаної ділянки. А без цього – нема предмету розмови.
Трагедія, але оптимістична
Що характерно: як міські чиновники, так і депутати міськради (а серед них були і голова комісії архітектури, містобудування та охорони історичного середовища Андріян Гутник, і навіть така палка захисниця львів’ян від злочинних забудовників Віра Лясковська), з котрими довелося розмовляти про Міцкевича, 9, щиро дивувалися: а чого це я зненацька піднімаю цю тему.
То навіщо хвилюватися, турбувати зайнятих людей. Та й яке маємо на це право? Тобто, так, як громадяни й мешканці Львова юридичне право маємо, а моральне? Отож. Треба вміти входити і в складну ситуацію слуг народу, завсідників площі Ринок, 1. Адже Ратушу від того злощасного місця затуляє височезна Латинська Катедра, так просто не побачиш, що там за нею. То що, змушувати їх обходити пішки (!) цілу Катедральну площу, аби вийти на Міцкевича? А після того силувати їх до якихось виснажливих дій? Не будьмо занудами. Значно легше й приємніше зрозуміти їх і пробачити.
Але чи пробачать тоді нам наші діти?..