1 січня я ходжу до церкви і потім до пам'ятника Степанові Бандері. Йду помолитися за його душу і душі всіх борців за волю України.
Мені не приємний організований офіціоз, мітингові промови та походи зі смолоскипами - вони вшановують міфічного, а не реального Бандеру.
Я вважаю, що треба вшановувати реального Бандеру - щирого і сміливого патріота, котрий наробив також і багато помилок. Його молодечий запал і безкомпромісність граничили з одержимістю, тому запалили тисячі молодих на боротьбу аж до смерті. Коли немає сумнівів, а лише віра в Провідника - тоді не страшні ні смерть, ні тортури.
Бандера виграв конкуренцію зі старшими досвідченими провідниками за уми і душі молодих патріотів. Але його боротьба часто оберталася і проти тих українців, котрі не поділяли його поглядів. Типовий вождизм: хто не з нами, той проти нас.
Бандера прагнув підняти на боротьбу з польськими окупантами все українське суспільство. Він провокував максимально гострий формат протистояння, прагнув довести ситуацію до критичної напруги, коли навіть найбільш пасивні та миролюбні українці змушені будуть долучитися до боротьби якщо захочуть вижити. Він не бажав розуміти, що на ефективну боротьбу здатним є дуже малий відсоток будь-якої нації.
Шептицький також боровся за інтереси українців і мобілізовував їх. Робив це в рамках існуючих законів і мирним чином, спонукаючи розвиватися, сміливо діяти, гуртуватися і вигравати в конкурентній боротьбі. Власне лише так і можна здобути тривку перемогу, забезпечити сталий надійний розвиток.
Але такий шлях для молодих і гарячих був надто нудним. Як можна конкурувати з ворогом? Ворога треба знищувати фізично! Тому деякі надто гарячі голови навіть обговорювали можливість атентату Шептицького, котрий шкодив революційному духу нації. Добре, що до цього не дійшло, хоча окремі українські патріоти таки заплатили життям за протидію революційному націоналізмові.
Бандері та його соратникам здавалося, що ідеологія інтегрального націоналізму має подобатися всім українцям, включно із т.з. Великою Україною. Аж в часи німецької окупації, реально працюючи на тих теренах ОУНівці зрозуміли, що людей цікавлять цілком інші справи. Власне соціальні пріоритети та демократія могли вибити ґрунт з-під ніг комуністичної ідеології. Але Бандера, сидячи в німецькому концтаборі, про цей досвід не знав і вийшовши на волю продовжував керуватися застарілою “донцовщиною”.
Бандера боровся до кінця свого життя, при різних обставинах і в різний спосіб.
Із 1944 року з легкої руки НКВДистів бандерівцями стали називати всіх, хто протидіяв радянській владі.
І я не проти називатися бандерівцем.
Але не збираюся глорифікувати цю історичну постать. Бо глорифікація, брак критичного осмислення призводить до повторення його помилок.
Тому нам потрібне сучасне усвідомлення Бандери з врахуванням всього досвіду ХХ і ХХІ століть.
Нам потрібен не муміфікований нафталінний образ, а модерний, драйвовий, живий Бандера.
Як символ енергії боротьби, щирості та незламності.
Потрібен для боротьби за за сучасну, демократичну, привабливу українську Україну.