До того, як я побачив Львів, він був для мене міфічним містом. З нього походили знайомі моїх батьків. Наприклад, у Львові факультет ветеринарії, а також право в Рільничій Академії при Університеті Яна Казимира закінчив професор-паталогоанатом Тадеуш Жулінський, шеф мого батька, член академічної студентської корпорації Lutico-Venedia. Львів був втраченим містом, яке забрала не Україна, а Радянський Союз, оскільки України (впродовж сорока років мого життя) не було, був лише СРСР. Львів був недоступний, але, зрештою, я й не поспішав його побачити.
Перший раз я був у Львові проїздом в 1975 році, повертаючись з канікул, які провів у Болгарії. Після цієї подорожі написав коротке оповідання «Натюрморт. Транзит», в котрому я порівнював небо над Україною з тінню покрову Матері Божої. Проте, якщо йдеться про Львів, то навіть якщо він там і був присутній, то лише такий, образ якого у мене склався з оповідей, почутих в дитячому віці. Я тоді оглянув невелику його частину, а ще менше із цього запам'ятав: якісь висотні будинки нового району на узгір'ї недалеко від дороги, що вела на Чернівці, ночівля, можливо, в готелі «Інтурист» з одним туалетом на поверсі. Нас підганяв час, бо за скількись там годин ми повинні були покинути територію Радянського Союзу.
Після багатьох років багаторазово я був проїздом у Львові, найчастіше тоді, коли їхав до Кременця: тоді я жартував, що якось ніде не видно Адама Загаєвського, оскільки я зберігав тоді у пам'яті відому його збірку і вірш «Їхати до Львова».
Якось, вертаючи з Кременця, ми зупинилися пізнім вечором випити кави у Львові. Я тоді сказав Анджеєві Сосновському, що тут роблять таку смачну каву (зрештою, зовсім не на Вірменській), і що можна було б сюди іноді приїжджати лише для того, щоб нею посмакувати і посидіти ввечері. В тому, як близько знаходиться Львів, я переконався у 2003 році, коли мусив раптово скоротити свій візит на фестивалі Скрипти - Інскріпті. Автомобіль з дипломатичними номерами відвіз мене до Томашова Любельського, а там я зловив таксі. Все це тривало максимум три з половиною години. Так, насправді від Львова нас віддаляють не кілометри, а кордон і витрачений на ньому час. Майже завжди мені щастило перетинати кордон, маючи якийсь дозвіл, проте відчуття привілейованості зовсім не було для мене приємним, бо ж є певною мірою морально неоднозначним.
Як ситуація буде виглядати тепер, коли Польща увійшла в Шенгенську зону, а кордон між Україною та Польщею став зовнішнім кордоном Євросоюзу? Важко уявити, але колись треба буде це перевірити. Цей зовнішній кордон може не лише віддалити Україну від Польщі, але й навпаки, хоча, здається, у сучасній українській літературі тема кордону виступає так часто, як у жодній іншій.
Чи Львів може здобути таку популярність, як Краків? Коли на думку мені спадають такі порівняння - попри схожість архітектури, атмосфери, попри те, що у Львові, як і в Кракові, є щось подібне до сквериків (так, з того першого перебування транзитом у Львові я запам'ятав ще старих людей, які грали в шахи на тій зеленій алеї десь недалеко від Опери) - я згадую інше місто, з яким у мене асоціюється Львів, на перший погляд, якось зовсім спонтанно. Це Вроцлав. Він також знаходиться на Заході Польщі, як і Львів на Заході України. Він так само був колись німецький, як Львів - польський. Одного разу я подумав, що не важливо, що кому належить, а важливіше те, що яким є. До цієї думки я прийшов не у Львові, а в Кременці, дивлячись на будинки колишнього Кременецького ліцею. Важко було дивитись на те, що щось занедбане, що щось руйнується, хоч ще зберегло сліди колишньої вроди і йому можна було б повернути його красу.
Кілька років тому, після однієї з поїздок до Львова, я написав такий вірш:
Десять на п'ятнадцять хвилин
звідки в такому занедбаному місті
такі доглянуті жінки
ніби інша раса
стрункі ноги аж до неба
а небо над Україною високе
обтиснуті джинси відкриті животи
з діамантом пупця
ніби не мають грудей
ані обличчя або ховали їх хмари
маю враження що якщо зустрінемо
монахиню
вона теж буде в штанах
рахуємо жінок в платтях
офіціантки не в рахунок
говорить Гамкало а Боднар додає
у Львові навіть поліціянти мають гарні дупи
У вересні минулого року, коли я там був, цей вірш вже не мав би такого початку, бо вже не було цього домінуючого враження, що все занедбане, хоч, наприклад, мені здалося, ніби аеропорт залишився в такому ж стані, як і в 1989 році. Проте Львів - і Україна в цілому - змінюється. Тепер у ньому більше світла вночі, краще освітлені будинки, а також складається враження, що є більше молодих людей. Львів живе, навіть вночі.
Яким містом він є для мене сьогодні? Далі залишається містом, котре описав Станіслав Лем у «Високому Замку», у якому народився Збіґнєв Герберт, містом, де перший раз заарештовано Александра Вата, містом Щепця і Тоньця, яких я слухав по-радіо «Вільна Європа», містом, образ якого творили пісні, котрі так мене зворушували, тоді, коли пісні були здатні мене зворушити. Але передовсім Львів є симпатичним містом, яке можна перейти з одного кінця в інший власними ногами не першої молодості, де можна біля Університету ім. Івана Франка з'їсти найсмачнішу у світі солянку (і для мене зовсім не важливо, що це властиво російська зупа), де можна на вулиці випити пиво, не ховаючи пляшки в паперовій торбинці.
Львів є містом, де проживають Віктор Неборак, і Назар Гончар (без характерної постаті якого не можу собі уявити Львова), і Остап Сливинський, і Галина Крук, і Наталка Сняданко. Є містом з віршів Андруховича, тих давніших і тих нових (коли проходжу біля Опери, то бачу, як велично височіє її будинок разом з Ірванцем, з яким він домовився і впродовж кількох годин ніяк не можуть зустрітися), з книжок Неборака, з книги Миколи Рябчука «Зима у Львові». Містом, де є клуб «Дзиґа». І ще довго можна продовжувати.
Львів є одним з моїх улюбленим міст в Європі, і я дуже б хотів, щоб він розвивався так динамічно, як Вроцлав.
Довідка ZAXID.NET
Богдан Задура - польський поет, прозаїк, перекладач, літературний критик, організатор літературного життя. Дебютував як поет у 1962 році на шпальтах часопису «Камена». В 1969 році закінчив філософський факультет Варшавського Університету. Працював у музеї в Казімєжі Дольному, був літредактором Любельського театру та одним з редакторів квартальника «Акцент», нині - головний редактор часопису «Творчість», заснованого в 1945 році.
Є автором кільканадцяти збірок віршів, трьох романів, двох збірок оповідань, чотирьох літературно-критичних книжок. Перекладений багатьма мовами, сам перекладає з англійської, української, російської та угорської. Зокрема, в перекладах Задури з'явилися в Польщі збірки віршів Дмитра Павличка, Юрія Андруховича, Сергія Жадана й Андрія Бондара.
Отримав численні літературні премії, зокрема премію ім. Станіслава П'єнтака (1994).
Мешкає у Варшаві і Пулавах.