Поляки, згадуючи Україну, думають про Львів. Іноді складається враження, що Львів є тільки призмою, через яку Польща дивиться на Україну. Ми бачимо майже виключно Україну «львівську», і ця перспектива, чесно кажучи, не надто репрезентативна.
З точки зору Львова Україна є батьківщиною, про яку упродовж століть мріяли і нарешті вимріяли, хоча вона й далека від ідеалу. Утім вже у тому ж Дніпропетровську чи Одесі Україна є чимось зовсім іншим. Прагматична, меркантильна Одеса в Україні, здається, вбачає лише правову платформу для свого функціонування. Одеса не шаленіє від перспективи перебувати у підвішеному стані поза межами міжнародно визнаної дійсності, тому вона поки що підтримує Україну, а не якусь гіпотетичну «Одеську народну республіку» або кримський варіант.
Дніпропетровськ, своєю чергою, бачить Україну як «не-Росію»: світ знайомий, схожий культурно до «русского мира», але який не тримає за морду Путін і його команда. Весь державницький епос і міфологія – від Київської Русі, через козацтво, аж до Бандери, які є такими важливими для Львова – у Дніпропетровську є справою марґінальною і тільки починає набирати якогось значення. А на Донбасі, навіть на тій його частині, яка залишається під адмініструванням Києва, Україна, як і раніше, часто розглядається як бунтарка, котра намагається посварити Донбас із природною батьківщиною, тобто з «русским миром». І так далі. Перспектив є багато, багато є Україн. «Нашою» Україною є та, яку видно зі Львова. Інші України ми знаємо слабенько й практично їх взагалі не зрозуміємо.
Історія, яка не відбулася
Але ми, поляки, все ще маємо сильні почуття до Львова. Львів нагадує нам близьку людину, котра ніби й померла, але не зовсім. Її тіло досі живе, але ним заволоділа інша особа. Львову пересадили мозок. Бо всі ті вулиці, будинки, кам’яниці, міські системи замість того, щоб зануритися глибоко під землю і зникнути з історії (а цього вимагав польський міф втрати Львова), все ж байдуже собі стоять. Не зникають. Львову ведеться добре.
І, напевно, тому Львів зачаровує мене. Це така собі альтернативна історія, яка відбулася. Львів демонструє, наприклад, як виглядав би польський простір, якби Польща 1945 року була включена до складу Радянського Союзу. Так-так, вистачить завітати до Львова – і вже не треба собі того уявляти.
Тому я люблю вештатися Львовом і уявляти себе у тій пострадянській Польщі. Не тільки уявляти, «що б сталося якби», а просто дивитися на це.
І хоча я намагаюся зрозуміти всю Україну, та інтуїтивно розумію тільки Львів, розумію Ґаліцію – Галичину, тому що їхні мрії й прагнення збігаються з виплеканими в мені польськими мріями й прагненнями. Я розумію, що природна точка відліку для Львова є Захід, не Схід. Не Москва, не якісь марення про Радянський Союз, а якась політична чи соціальна форма, що твориться в західній частині Європи. Як і львів’яни, я усвідомлюю той факт, що я належу до теренів, які для Заходу є лише провінцією, та ще й сумнівною, але я також розумію і відчуваю, що іншого місця на світі для мене не існує. Захід – це дім, хоча я живу там не в кімнатах, а десь у кутку, в коридорі. Але Схід – це вигнання.
Усвідомлення цього є, зрештою, причиною для моєї маленької етичної драми: що б в Україні не відбувалося, я ототожнюю себе зі Львовом. Навіть якщо Львів не має рації.
Бо Львів багато разів не мав рації. Він був неправий, намагаючись нав'язати всій Україні своє бачення українськості. Якщо вже слово стало плоттю і здійснилося те, про що мріяли українські патріоти, і Україна сформувалася не тільки як незалежна держава, але й підпорядкувала собі велетенську площу – лишень трохи меншу за постульований максимум, про який мріяли віруючі у Велику Україну. І обшир цей занадто великий, щоб прийняти тільки галицьку точку зору. Львів повинен був усвідомлювати цей факт, але він його проігнорував. Таким чином, Львів не мав жодної рації, намагаючись нав’язати всім українцям легенду про УПА і Бандеру, український націоналізм – хоч і західної моделі, але давно застарілий як австрійські «Манліхери» («spójrz na tego manlichera, zardzewiały jak cholera» – «Глянь на того манліхера, заіржавів як холера», – співається в старій львівські пісенці про «день дощовий і похмурий»). Тому такий націоналізм на Заході вже давно не трактується як ідеологія гідна функціонування в політичному й суспільному мейнстрімі.
Європа лемінгів
Львів не мав теж рації, обзиваючи цілий пострадянський схід України безвольними, байдужими гомо-совєтікусами, і він не мав рації, гордуючи сходом України через його «радянськість». Насправді, хто знає, можливо, якби не те східноукраїнське тяжіння до Росії, то чи не були б Європі ближчими цінності, визнані на українському сході, ніж на заході. Адже схід є насправді більше прагматичним, ніж ідеологічним, він не надає особливого значення етнічному походженню і зневажає націоналізм (зневажав, принаймні, до недавнього часу, поки свій голос не підняв великоросійський шовінізм).
Хто, зрештою, знає, чи всі ті балачки про те, яким той український схід є пострадянським, байдужим, як дозволяє себе принижувати – не є з тієї ж опери, що й всі ті балачки польської правиці про лемінгів (так польські праві зневажливо називають представників лівиці чи лібералів, – ZAXID.NET): мовляв, нічого їм не потрібно – лише кредити, споживання й жодного потягу до глибших думок, читай: націоналістичних. Ну що ж, з лемінгів складається сучасна Європа, ба, цілий сучасний Захід.
Отже, Львів не мав цілковитої рації в суперечці з пострадянським сходом України, просто український схід завжди тяжів до Росії, і те тяжіння означає російські стандарти в царині прав людини, прозорості функціонування держави, якості демократії тощо. І стандарти ці важко акцептувати, а тому врешті-решт я симпатизую Львову. Ще раз з'ясувалося, що коли питання ставиться руба, коли доходить до конфлікту, то ми притуляємося до тих, хто до нас ближче. Гантінґтон, очевидячки, мав рацію.
Львів хоче на Захід, і я це розумію, хоча не можу позбутися враження, що Львів хотів би бачити Захід трохи іншим, ніж він є насправді. Львів хотів би бачити Захід у тому вигляді, в якому існував Захід у ті дні, коли Львів його покинув, тобто до Другої світової війни.
Захід сильних національних держав, котрі прагнуть до етнічної монолітності, котрі розкреслюють на мапі Європи свої геополітичні устремління, котрі змагаються між собою. Такого Заходу вже нема, тому Львів і хоче в Європу, і водночас боїться її. Націоналістичні львів’яни – як і всі європейські націоналісти – з недовірою дивляться на проект Європейського Союзу, який розмиває етнічні нації, на Кончіту Вурст і на відхід від «християнських цінностей». Це зблизило б їх знову – як й інших європейських націоналістів – з «русским миром», адже на більшість цих справ вони мають спільний погляд, якби «мир» не був власне «русским». Львів же розташований настільки близько від нього, що поглинання ним сприймає як реальну загрозу. А тому ніколи в житті «москалів» не підтримуватиме, хоч би Кончіта Вурст стала головою Ради Європи.
Радянське щастя
Але, попри все, я розумію, Львів. Відверто кажучи, я розумію навіть ті львівські нарікання на схід України, хоча і не повністю згоден з ним. Я розумію, що для них, у Львові, все потворне і зле асоціюється з СРСР і обридлою радянською формою. Що куди вони не глянуть, всюди бачать те радянське прокляття, хоча в більшості випадків це не стільки прокляття радянськості, скільки незграбність провінції. Влодко Костирко, художник, котрого пов'язують зі середовищем львівських автономістів, чи – як їх там називають – сепаратистів (який, проте, від справжнього сепаратизму твердо дистанціюється), так писав про радянську дійсність у своєму есеї Ex Oriente Tenebris, коли ходив якось-то старими львівськими вулицями й уявляв собі, що вештається Парижем:
«Стан тротуару і сірість радянського бруду на ньому повернули мене в реальність. Радянська реальність мені не подобалася, вона не пасувала до мого Львова. Мій дідо народився у Львові за Галицької автономії (тобто за Австрії), і він не любив радянськості; мій тато народився у Львові за Польщі, він не любив радянськості; я народився у Львові за Радянської України і теж не любив радянськості.
Мені не подобалося все, що було радянське. Радянськість була естетично непривабливим етичним злом, робітничо-селянським доктринерством, яке допровадило Львів до катастрофи. З міста було вигнано більшу частину населення тільки на підставі їхньої національності. Система будувала лад на підставі злої сторони людської істоти. Відбулася повна декласація міської культури, міжлюдські стосунки було позбавлено етичного персоналізму. (...)
Вештаючись Львовом, я розглядав фасади кам'яниць, я бачив на них сліди куль, таких свідоцтв було безліч, і я уявляв собі той останній бій мого міста. Я гордився вікнами львівських кам'яниць, бо вони викликали страх, були небезпечними, з них вилітала кара на тих, хто хотів позбавити львів'ян святого права на людське щастя.
Я любив слухати мову мого діда, мову нерадянських львів'ян. Любив спостерігати за ними, вони надто вирізнялися серед радянської сірості, тому вони не мали шансів перетривати. Їхні індивідуальності і їхні анцуги, капелюхи і мельони, капелюшки і рукавички сформували мій стереотип львів'янина».
От так. Костирко, як й інші у Львові, ненавидів тих, хто «хотів позбавити львів'ян святого права на людське щастя», і той факт, що вони йшли на Львів саме зі щастям на прапорах, ні для кого не є вартим навіть спогадів, бо у Львів то «москальське», «радянське» щастя сприймалося і продовжує сприйматися як найбільше нещастя.
Показова Європа
Зараз Львів нібито щораз більше «західнішає», Львовом нібито ходять хіпстери, вбрані, як австрійські денді кінця ХІХ століття, нібито можна напитися кави у каварні, стилізованій під віденьськість, і навіть піддатися мимовільній (і помилковій) ілюзії, що ця віденьськість не є стилізацією – але в тій львівській вестернізації звучать фальшиві ноти.
Очевидно, Андрієві Садовому натхнення для його вимріяного євро-Львова дав Краків з його кнайповим життям. Фактично, Львів виглядає як гіпер-Краків. Кнайпа на кнайпі сидить, навесні і влітку важко пройти між столиками, виставленими на вулиці, між каварними садочками, які кишать гостями.
Ці кнайпи набувають чуття і смаку, хоча ще зовсім недавно ця «європейськість» була дуже сокирною: скромних і зі смаком локалів у Львові було заледве кілька, всі інші або мали в собі сильний присмак пострадянського позолоченою сміття, або були просто радянськими. Тепер з класом і якістю ситуація значно краща, хоча дотик пострадянського бізнесового підходу все ще є відчутним: більшість найпопулярніших кнайп належать лише кільком фірмам, які розділили їх між собою. І це є великі бізнес-проекти, які мають на меті накинути свою формулу стаду клієнтів.
Тож у Львові є єврейська кнайпа, де ви можете торгуватися щодо рахунку. Є кнайпа, витримана в атмосфері дрогобицької нафтової лихоманки, є кнайпа інспірована діяльністю Леопольда фон Захер-Мазоха тощо. Є також відома, стильна «Криївка» – кнайпа, декорована як землянка УПА. Сюди валять натовпи всіх етнічних ворогів бандерівців, тобто поляків, росіян і «змоскалених» українців зі Сходу, котрі розважаються у Львові. Всі вони ревуть «слава Україні» при вході, випивають келішок, налитий швейцаром, вбраним в упівський однострій, а потім розповідають у своїх Харковах і Краковах про те, як вони побували в хардкоровій пащі лева. Львів став свого роду кнайповим Діснейлендом. Ті кнайпи перестали бути безпретензійними «бізнесиками», про які снять європейські хіпстери у пошуках вимріяного стилю життя: от, кілька столиків, вино, пиво – ввечері, упродовж дня – кава і тістечка, група друзів і випадкові мандрівники в барі. Це вже величезна фабрика заробляння грошей.
Для решти України Львів є чимось на зразок показової Європи: туди приїжджають погуляти старими вуличками, ніби в тематичному парку «Європа», а парк цей, до речі, досі далекий від тієї якості, яку мав би, якби його ще в габсбурзькі часи розбудували до того зразка, який увійшов у легенду. У Львові можна побачити те ж, що й у польських понімецьких містах чи в Румунії в поугорських містах: люди, котрі прийшли до Львова, не мають ні найменшого уявлення, як використовувати це міське облаштування, яке залишили їм будівельники. В результаті Львів навіть там, де він ревіталізований і відновлений, виглядає по-нувориськи, незграбно, ніяково. Йому бракує урбаністичної концепції, яка мала б стиль і клас. Одним словом, Львів страждає від того ж самого, від чого страждає майже вся Польща.
Є, однак, у Львові люди, котрим залежить на місті. Котрі хочуть підтримувати його легенду, єднальні нитки якої пов’язують місто з минулим. Тому що ці нитки все ще існують. Я був заскочений тим, що десь у глибинах одноповерхових провулків, поблизу вулиці Замарстинівської, вуличних бандитів досі називають «батярами», а коли між двома львів’янами точилася сварка, то не обов'язково вона закінчувалася – як і скрізь в Україні – російським матом, а нагадувала найчастіше міжвоєнний балак. Мені завжди подобалося те львівське впихання українськості туди, де вона виглядає зовсім інакше: в середньоєвропейськість. Ті – бачені у Львові і лише тут – написи українською латинкою з чехословацькою граматикою, які відривають українську мову від здомінованої російськістю рядянськості і вкладають її у західний контекст. Львівське вписування історії України в європейську махину історії.
Так, Львів не є презентативним для України, а Україна не репрезентує львівські мрії про неї. Не доростає до львівських марень. Що з цього вийде – побачимо. Але спостереження за цією напруженістю між Львовом та рештою країни є дуже захоплюючим.
Текст опубліковано у межах проекту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом „Nowa EuropaWschodnia”. Попередні статті проекту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом, Ковбаса є ковбаса.
Оригінал статі: Mój Lwów, „Nowa Europa Wschodnia”
Переклав з польської Любко Петренко