Я почувався тут капітаном Немо, так, ніби занурився в романи Жуля Верна, лектуру 13-річного підлітка. Я був у батискафі. Крізь прозорі стінки бачив піраній й акул, що підпливали до мене, барвистих риб, яким не знаю імен.
Пам'ятки іншої архітектури
Дві вежі посеред парку порушують ідилію і класичне уявлення про рекреацію. Так само вони суперечать й модерним очікуванням, вносячи в поліголосу ідилію урбанности і природности разючо-оскомний дисонанс. Таких веж у Відні більше, ніж дві. Їх три пари, як і в Берліні. Крім Берліна і Відня, вони є ще тільки в Гамбурзі. Висотою вежі змагаються з навколишніми будинками, потворністю глузують з архітектурних стилів. Їхній стиль - війна. Їх народила непотамовна войовничість, яка завжди обертається страхом бути завойованим. Після війни вони залишилися осоружними сиротами-акселератами, що неприкаяно стримлять у небо. З ними годі щось вдіяти. Вони - незнищенні. Зруйнувати їх означало б знести цілі велелюдні райони. Наприкінці війни вони взяли в заручники прилеглі квартали й утримують їх і досі.
Німецькою вони називаються Flaktürme, тобто зенітні вежі, і неодмінно знаходяться дві поруч - кругла і прямокутна, навідна і робоча, сполучені підземними кабелями й тунелями. Їх спланував шверінський містобудувальник і мостобудівник Фридрих Таммс. Вилиті з арматури й бетону, вони були плацдармом для артилерії. Їхні мури могли прихистити до тридцяти тисяч осіб. Їх не могли захопити радянські війська. Вони припинили вогонь, коли було підписано акт про безумовну капітуляцію. Їхні платформи, що нависають над парком, придатні для сміливих мистецьких акцій - наприклад, для рок-концертів з грою потужного світла. В їхніх заглибинах пробують вити гнізда птахи. На їхніх виступах неспроможна зачепитися жодна рослина. Їхні стіни на висоту, вищу за людський зріст, розписані ґрафіті. Круглу вежу завбачливо обнесено парканом - ще 1946 р. в ній стався вибух набоїв, через який вона дала тріщини. Один з виступів нахилився. Час і ґравітація роблять спільну справу. Складається враження, що виступ будь-якої миті відколеться. Втім, ця мить триває вже довше, ніж півсторіччя.
За винятком обох веж, які були її призвідцями, сьогодні ніщо не нагадує про руйнацію, якої зазнав парк. Частину парку навіть відвели під масові поховання. Це вже було наприкінці війни, коли віра в перемогу видавалася не такою переконливою. Сучасні алеї, асфальтові доріжки і шутерні стежки сплановані так, аби якомога більше віддати належне бароковій минулині, врахувавши водночас ту неприємну обставину, якою є вежі. Тобто, дві обставини. На висоту, вищу від людського зросту, вежі оточені палісадниками. Алеї з густо поставленими лавами, спортивні й дитячі майданчики, футбольне поле, великий трав'яний і квітковий килим під мануфактурою порцеляни, міні-площі, до яких стікаються паркові доріжки, відволікають увагу від веж. Зрештою, мешканці прилеглих будинків просто нехтують їх. На каштанах зав'язуються плоди, на лавах - любовні історії, утворюються футбольні команди й розкладаються на столиках і траві пікніки, точаться розмови й триває життя. Либонь, це найкраща відповідь вежам й творцям - відповідь життя й розмаїття. Хіба «життя» й «розмаїття» - не абсолютні синоніми?
Перелицьовування історії
З вежами треба щось робити. Вони псують міську гармонію і нагадують про чорні роки Європи, про варварство всередині високотехнологічного XX ст. Мовне поліголосся сучасного Відня кидає їм зухвалий виклик. Вони підтверджують тезу, що історія - тільки почасти те, що було, значною ж мірою, як з ним обходимось нині. Їхні потужні торси час до часу обстежують, зовні і зсередини. Підстав для хвилювання немає, вони почуваються впевнено, як ескадронники смерти, які пережили своїх жертв і їхніх нащадків.
Мандрівник, який у себе на батьківщині має латку саду і кохається в квітах та декоративних рослинах, має власні прожекти «огуманення» бетонових велетів. Уже архітектори веж, які, як ніхто, знали фатальний секрет їх незнищенности, замислювалися над їх використанням після війни, з якої вони - тоді ще без сумніву - будуть переможцями. Засліплені марнославством, творці подумки одягали їх в античні шати, демонструючи тяглість імперського Райху.
Візії мандрівника значно скромніші. Найлюбше він обсадив би непривабливих колосів пагонами дикого винограду. Лози повзли б угору, тримаючись чіпкими вусиками за прямовисні мури. Рослини - найвидатніші скелелази. Влітку вежі тонули б у зелені, восени вкривалися б яскравим багрянцем. Лише зиму доводилося б якось перезимувати. Винолози добре б уписувалися у віденський винарний міф. Хіба не вкриті схили загальною площею шістсот сімдесят сім гектарів міськими виноградниками - зелений вельтлінер, райнський ріслінґ, білий і синій бурґундський, каберне совіньйон, цвайґельт? Хіба власне вино - не гордість віденських карт меню? Між виноградниками ведуть вкриті мохом сходи, на які у вологу погоду виповзають слимаки - ті, в яких, за Яном Бжехвою, «дім гойдається на карку». У Відні їх не їдять, намагаються оминути й не роздушити. Віденці поготів зважають на все, що живе: світ рослин і тварин, комах і птахів. Вегетаріанців у Відні стає більше і більше. У пізніх сімдесятих віденці відкрили найважливішу таємницю тут-буття: ділячись із довкіллям, завважили, що природа радо ділиться з ними - чистим повітрям, джерельними водами, щебетом птахів на внутрішніх подвір'ях кам'яниць, оптимістичним настроєм.
Це відкриття допомогло знайти застосування для однієї з віденських веж, щоправда, не тих, котрі в Парку на луках. Назви віденських парків відгукуються на міську історію в різних її аспектах - імена людей, особливості ландшафтів, вікопомні події. Arthaberpark вшановує свого патрона, Рудольфа Артгабера - австрійського промисловця, який інвестував у садівництво, Augarten - ландшафт, на якому його закладено, Volksgarten - міських мешканців, Burggarten - цісарську резиденцію. Esterházypark нагадує про свого фундатора, князя Николая Естергазі. Його нащадок, Петер Естергазі, - сучасний угорський літератор, автор драматичної родинної епопеї.
Зенітна вежа, яка вивищується над парком, далебі не входила в уявлення про паркове мистецтво великого князя. Завдяки елементам сучасного декору зовні вона виглядає далеко не так непривітно. Тим більше всередині. Тим більше, що жодний довідник віденського життя не називає її зенітною вежею.
На різних поверхах вежі загальною площею 3 500 м2 мешкають дещо незвичні і напрочуд строкаті віденці з особливими потребами, які не можна вважати примхами, - шість тисяч живих істот! Разом з дітьми сюди люблять вчащати дорослі. Школярі тягнуть сюди вчителів. Садочкові групи чалапають парами подивитися на своїх родичів - крокодилів, зміїв, піраній, устриць. Ми в Haus des Meeres, будинку моря. Квартири тут називаються акваріумами і тераріями. На заскленій терасі - у тропіках з підвісними мостами - повзають черепахи, літають екзотичні птахи, плавають рідкісні риби і паношаться манґровні хащі. Щоранку доглядач-садівник розчищає мачете зарослі через ніч стежки. Ознакою великою довіри до вас буде мавпочка з білими хутряними віхтями, Callithrix jacchus, яка сяде вам на плече. Я почувався тут капітаном Немо, так ніби занурився в романи Жуля Верна, лектуру тринадцятирічного підлітка. Я був у батискафі. Крізь прозорі стінки бачив піраній й акул, що підпливали до мене, барвистих риб, яким не знаю імен. У будинку моря здійснилася віденська морська, ба навіть океанська мрія.
Фото зі сайту picasaweb.google.com