Мене, чесно кажучи, дивує, як наше звихнуте на історії та історичних аналогіях суспільство не оцінило символізму візиту Медведчука до Москви. Коли в той самий час Зеленський поїхав на Захід. Це настільки прозоро і демонстративно саме по собі – а у стрічці смішні фотографії з принцом Вільямом, жарти про «бабушку» та роздуми про «вакцинацію» власника ОПЗЖ.
Дивно тому, що історія про всіляких гетьманів, про боротьбу з Москвою і про цивілізаційне протистояння відіграє в українській політиці більшу роль, аніж тарифи, податки та міжнародні угоди. Історія в політиці поступається тільки персональним договорнякам та корупції.
І от, поки наш президент проводить перемовини на Заході (а любителі історії мали б уже провести паралелі зі Священною римською імперією німецької нації), один із феодалів їде до Москви. Тобто у ставку Великого хана. І привозить звідти не просто черговий ярлик, а й «спасіння» від коронавірусу.
Де наші патріотичні любителі історії? Чому не говорять про те, що аналогічно діяв король Данило? Тобто шукав підтримки в Папи Римського, обіцяв провести необхідні реформи, а йому висловили глибоке занепокоєння. Запевнили, що всі євроатлантичні устремління підтримують і навіть корону надіслали, а це як асоційоване членство в ЄС за теперішніми мірками.
Де порівняння з гетьманами (я розумію, що образ надійно закріплений за іншим персонажем, але все ж)? Є ж ціла плеяда козацьких ватажків, які намагалися заручитися підтримкою вже цивілізованої на той час Європи в боротьбі з варварським деспотичним Сходом. І в них, що характерно, не вийшло. Але вони ввійшли в історію як позитивні герої. А частина козацької старшини в той час писала листи в Москву і домовлялася про нові «статті та угоди». Чим не сучасна практика?
Не вийшло відкараскатися від Москви і пізніше, до речі. Але про всіх цих діячів української історії знімають кіно, пишуть книжки і розповідають дітям як про приклад для наслідування.
Сучасні любителі історії мали б знати, що постійні чвари всередині «українського» табору та існування монолітної і слухняної групи, орієнтованої на Схід, закінчувалися завжди однаково. Але нікого це не зупиняє. Бо боротьба за «київський стіл» чи «гетьманську булаву» завжди в пріоритеті.
Любителі історії пишуть, що Європа вже не та. Ніби колись Священна ліга збиралася швидко, діяла оперативно і всіх перемагала. Або кажуть, що Європа тепер «поділена» і частина хоче торгувати з агресором. Ніби ніколи не торгували через Архангельськ в обхід Балтики, іще задовго до «Північного потоку – 2».
А ще любителі історії (і це вже важливо, насправді) говорять, що «Європа нам чужа ціннісно», що «менталітет не такий, як у нас», що потрібно «опиратися на власні сили» і берегти «здорові традиції». І ніби в курсі про те, до чого доводять подальші розмови про спільну «віру православну» і «православного царя», а все одно пишуть. Люблять історію, а вчитися не хочуть.
Не знаю, чи в курсі любителі історії про те, що Дмитро Байда Вишневецький також мав «бізнес» із Москвою. Причому такий, що ніякі «Липецькі фабрики» і жоден «Квартал» просто порівнювати не пасує. Але нічого, засновник Січі, національний герой.
Найімовірніше, любителі історії десь чули, чому Захід вийшов із цього глобального протистояння переможцем – завдяки технологіям. І на сьогодні ситуація кардинально не помінялася. Захід все такий же розрізнений, хоче торгувати, не хоче воювати. Переважає технологічно. На Сході теж нічого принципово не змінилося.
Ну й українці все ще в буферній зоні, пишуть листи в різних напрямках, вибирають «свій шлях» і міряються гетьманами. Нічого нового під місяцем.