Українці, єднання яких на початку війни стало справжнім подвигом, зараз ідуть у протилежному напрямку, який загрожує серйозними проблемами вже після війни.
Українська мобілізація вийшла на нову хвилю скандалів – бо «ескадрони ТЦК» дісталися (дехто з українців у цей момент полегшено зітхнув – «нарешті!») до таких знакових подій, як концерти на головних столичних майданчиках. До того ж мобільні групи оповіщення прийшли на концерт «Океану Ельзи», колективу, м’яко кажучи, визначного в історії української сучасної культури – про це всі потихеньку забувають після ренесансу 2015-2018 років, але колись саме ОЕ був чи не єдиним україномовним колективом, який слухала не тільки вся Україна, а й її околиці, наприклад, Росія.
Але мова, звісно, піде не про «Океан Ельзи», це лише привід відзначити непересічність події – а про сам факт продовження процесу бусифікації. І навіть не продовження, а посилення й розширення. Бо після цього з’явилася інформація навіть про візит до легендарного карпатського курорту Буковель (саме там президент Зеленський на початку 2022 року, за два місяці до війни, відпочивав зі своїм почтом). Отже, влада вирішила активізувати зусилля на бусифікаційному напрямку, прямо визнаючи, що це єдиний можливий засіб поповнення Збройних сил України свіжою кров’ю.
(До речі, текстовий редактор Word, у якому писалася ця стаття, уперто виправляв «бусифікацію» на «русифікацію». Збіг?)
А, між тим, після початку повномасштабного вторгнення в чергах до територіальних центрів комплектування стояло значно більше охочих стати на захист своєї держави, ніж тоді набрали (і, мабуть, можна було вмістити) у Збройні сили. Це не кажучи про те, що кожного року в період між другими Мінськими угодами й повномасштабним вторгненням тисячі чоловіків призовного віку змінювали місце реєстрації – і їх акуратно відправляли на військово-лікарські комісії. Тобто в ТЦК мали б зберегтися відносно свіжі персональні дані і стан придатності до військової служби немаленької кількості громадян. Та, судячи з того, що бусифікація триває – не те що той довоєнний (чи то пак міжвоєнний) процес, а й цьогорічний процес оновлення даних не приніс бажаного результату.
Та найгіршим у цій історії є не сам процес бусифікації як такий, а те, як на нього відреагувало суспільство. Замість того, щоб за класичною українською звичкою звинуватити у всьому владу (і в цій ситуації ці звинувачення щонайменше частково були б доречними), вітчизняне суспільство розділилося – саме чи з чиєїсь підлої подачі – на дві частини і почало гризти одне одного. І тут розкол пройшов не тільки по межі «військові – цивіли», це просто найочевидніший приклад, а й по державному кордону України. Ні, не східному, не по ідеї «кордонів-1991», тут в принципі усі більш-менш єдині – а по західному. Для розуміння цього розколу – у соцмережах уже з’явилися закиди до вимушених емігрантів не фотографуватися з українським прапором, бо це право, мовляв, мають лише ті, хто залишився в країні.
І подібного штибу закидів – коли одним можна, а іншим зась – з кожним днем стає все більше. Що в перспективі загрожує Україні серйозними проблемами. Бо війна, вона рано чи пізно завершиться – перемогою чи поразкою, мирною угодою чи простою зупинкою гарячої фази, вступом України до НАТО чи поверненням до нейтрального статусу, але закінчиться продовженням існування України. Звісно, ми не знаємо, у яких саме фактичних кордонах (формальні залишаться ті самі, на офіційну відмову від власних регіонів не піде жодна українська влада, можете навіть не сумніватися), але те, що існуватиме – це, думаю, розуміють і в Кремлі теж.
Та разом і продовженням існування України продовжить існувати і її політика. І тут, несподівано для багатьох, виявиться, що немає ніякого українського суспільства, про єднання якого співали оди в лютому-березні 2022 року. А на місці цього суспільства ми побачимо цілу купу різних невеличких спільнот – чи навіть каст, як в Індії. Каст, які, по-перше, житимуть за принципом «ми хороші, а всі інші погані» (особливо переконливо це звучатиме в тих кастах, які опиняться після війни нагорі). А по-друге, цей процес призведе до того, що вже на перших повоєнних виборах – якщо вони не відбудуться через місяць після зупинки війни, тобто в той період, коли українці ще перебуватимуть під наркозом цієї самої війни, – роздробленістю, атомізацією суспільства й налаштованістю не на творення нового спільного європейського майбутнього, а на пошук внутрішнього. Обов’язково з’являться політаферисти й популісти, які в стилі Адольфа Гітлера тикнуть пальцем у якусь касту і скажуть, обов’язково скажуть сакраментальне: «Ось через кого у нас все погано!».
Питання лише в тому, хто стане «українськими євреями». Хоча принаймні станом на зараз така каста паріїв уже є – це так звані «ухилянти», тобто всі військовозобов’язані, які перебувають не в лавах ЗСУ. Хоча кожна тверезо мисляча людина, яка зберегла за останні п’ять років залишки критичного мислення чи принаймні цікавилася світовою історією, тут же згадає випадок Парагваю, країни, яка в ХІХ столітті вляпалася у криваву 5,5-річну Війну Потрійного Альянсу. Наслідком цієї війни стало те, що з півмільйонного довоєнного населення країни в Парагваї залишилося лише 25 тисяч чоловіків. Фактично Парагвай втратив 90% чоловічого населення. Звісно, не всі загинули зі зброєю в руках, але, здається, саме президент цієї країни – між іншим, досі національний герой – Франсіско Солано Лопес найближче підійшов до ідеї, яку продукує частина українських військовиків, блогерів і військових блогерів: «Воювати будуть усі».
З тих пір Парагвай так і залишається однією з найвідсталіших країн Південної Америки. Та навіть колосальний демографічний дисбаланс вони змогли подолати лише через кілька десятиліть, тобто навіть не через одне покоління – і це при тому, що народжуваність у світі тоді була очевидно вищою, ніж зараз в Україні…
Утім, можливо, самими лише «ухилянтами» пошук винних не обмежиться – і до кінця війни ми побачимо ще якусь касту паріїв, яких більшість вирішила звинуватити у всіх (своїх насамперед) гріхах. Яку країну в результаті збудує таке «суспільство» – можна лише здогадуватися. Хоча краще не треба. Ми вже поекспериментували з «новими обличчями», зі спробою «домовитися посередині». Дуже дорогими виявилися наслідки для України. Ще одного жорстокого експерименту наше майбутнє може не витримати. І тоді в Європейський Союз просто не буде кому вступати.