Наші знання, а отже й увага до подій українсько-польської війни 1918–1919 років сфокусовані на історії бойових дій та військовому героїзмі. Ми знаємо про Листопадовий чин як про зухвалу військову операцію, а про листопад 1918 року – як про протистояння українців і поляків на вулицях міста. Сучасне встановлення пам’ятників, проведення історичних реконструкцій, офіційні комеморативні заходи – усе це, як правило, данина військовій історії.
Такі пам’ять і знання, як і відповідний спосіб вшанування, є, без сумніву, дуже важливими. Але не передають повноти картини минулого. Не менш цінним (принаймні з погляду науковця) є інший аспект цих подій – історія родинних взаємин, відносин між цивільними громадянами, як і весь комплекс тилового минулого.
Цю лакуну заповнює публічна програма Центру міської історії «Місто на лінії», зокрема черговий захід в її рамках – публічна лекція львівського історика Олега Павлишина (Львівський національний університет імені Івана Франка) «Між лініями фронту: військовополонені та інтерновані в умовах українсько-польської війни у Східній Галичині 1918–1919 років».
Власне інтернування (як превентивна ізоляція тих, хто міг підважити владу в запіллі) є винаходом Першої світової війни. Найвідоміші приклади – австрійський табір для галицьких русофілів Талергоф (сьогодні Штирія), вивезення в далеке російське запілля митрополита Андрея Шептицького та утримування там його під вартою, а також депортування професора Адольфа Бека та науковця Іларіона Свенціцького.
Цікаво, що і українці, і поляки (принаймні цивільні) на початку війни, тобто восени 1918 року, не мали намірів використовувати інтернування як засіб проведення своєрідної чистки. Адже не хотіли уподібнюватися імперіям, які практикували такі заходи і проти яких вони боролися. Однак життя внесло свої корективи, почалося з інтернування поляками українців Перемишля, після чого українська адміністрація у відповідь затримала монахів-єзуїтів у Хирові. Уже через два місяці по обидва боки українсько-польського фронту було інтерновано приблизно по 6 тисяч поляків та українців.
У цьому була своя логіка, адже, якщо говорити про українське запілля, мережа POW (Польська організація військова) і численне польське населення нікуди не зникли після проголошення українцями своєї держави 1918 року. Саме проголошення стало несподіванкою для українців і поляків, які насправді не збиралися воювати, покладаючи аж занадто великі надії на майбутню мирну конференцію великих держав. Заразом значна частина активістів по обидва боки фронту не збиралася чекати рішення Антанти і бралася за зброю.
Аналізуючи спогади учасників тих подій, впадає в око різна оцінка того, що відбувалося. Так, цивілізовані стосунки і взаємоповага йшли поряд із дикістю, варварством і брутальністю. Очевидно, важливу роль ще відігравала соціальна позиція того, кого інтернували. Тому і ставлення до професора Кирила Студинського разюче відрізнялося від ставлення до взятого в полон безіменного селянина.
Після того, як армія ЗУНР відійшла за Збруч, у Галичині були звільнені всі інтерновані польські діячі, натомість кількість українських затриманих зросла до 23 тисяч (серед них приблизно 50 жінок). Їх звільнили лише в час підписання угоди між Петлюрою та Пілсудським, та й то більше зважаючи на більшовицьку загрозу.
Прикладом цивілізованих відносин під час українсько-польської війни є підписання угоди про ставлення до полонених та інтернованих. Переговори, ініційовані митрополитом Андреєм Шептицьким та архієпископом Юзефом Більчевським, дозволили покращити долю затриманих, розпочати обмін інтернованими і полоненими. Варто наголосити, що обидві сторони конфлікту поважали положення Гаазької конвенції 1907 року: на підконтрольних їм територіях діяла місія Червоного хреста. Більше того, «своїм» інтернованим цілком легально допомагали цивільні, які перебували на волі. Наприклад, «Комітети пань», які постачали затриманим полякам харчі, ліки, одяг. А чиновникам-полякам, які не присягнули ЗУНР і, відповідно, не отримували заробітної плати, домовилися про вільний переказ коштів з Кракова.
Не все однозначно було і з тезою «всі українці проти всіх поляків». Так, деякі поляки, зокрема й великі поміщики (до прикладу, граф Бадені), не були відверто налаштовані проти української влади. Адже не поділяли запеклої революційності польського руху, а натомість українці декларували недоторканість приватної власності. Українці, між іншим, інтернували україномовних римо-католиків (як неблагонадійних), натомість за ЗУНР воювали польськомовні селяни греко-католики з-під Ряшева. Були і греко-католики в польській армії (як-от Євген Барвінський).
Траплялося і так, що «фронт пролягав через подружнє ложе», але й кількість змішаних шлюбів у цей час парадоксально виросла. Класичний приклад трагедії змішаної родини – доля сім’ї Уляни Кравченко. Її син – польський легіонер, вбитий українськими військовими і похований у Яворові, донька – санітарка в українській армії.
Не варто забувати і про велику частину єврейського населення, яке, попри загалом нейтральну позицію, все ж таки було змушене до участі в тих драматичних подіях. Нейтральне ставлення єврейської громади до проголошення ЗУНР було розцінено поляками не тільки як нелояльність, але як зрада. Проте інтернування діячів сіоністської партії довго не тривало – далися взнаки широкий розголос і міжнародний тиск. Заразом у повітових містечках, далі від преси та адміністрації, траплялися випадки «помсти євреям за підтримку українців». Не можна ігнорувати і листопадового погрому у Львові 1918 року, і створення «єврейського куреня» (Пробойовий курінь І Корпусу Галицької Армії).
Стаття публікується в рамках спільного проекту Центру міської історії Центрально-Східної Європи та видання ZAXID.NET.
Лекцію зреферував Назар Кісь