Порівняння білоруських та українських протестів має сенс рівно настільки, наскільки не має. Треба розуміти, що Білорусь та білоруси перебувають в іншій ситуації й на іншій часовій осі становлення нації. Що це інший народ зі своєю особливою ментальністю. Що ця країна з часу здобуття Незалежности розвивалася по-іншому, тож перед нею та її мешканцями стоять інші завдання і виклики. Тому пропонувати досвід українських Майданів за взірець марно і безсенсово, а може бути і шкідливо.
Потрібно розуміти, що в кожного народу своя доля і свій шлях широкий. І нав’язувати іншим власну візію – це доволі таки по-кремлівськи. Здається, українство мало б уникати подібної моделі поведінки.
Що відрізняє український та білоруський протести? Майже все. На перший погляд, вони дуже подібні, але достатньо трохи пильнішого спостереження, аби зрозуміти, що різниця в деталях є колосальною.
Те, що об’єднує ці протести – це боротьба проти захоплення влади. За свободу як цінність. Проте вже навіть сам рівень захоплення влади є засадничо різним. Лукашенко одноосібно править Білоруссю 26 років, натомість Янукович втік напередодні 4-ї річниці від набуття повноважень.
Що ще об’єднує протести – відчуття солідарности, самопожертви, взаємодопомоги, дружнього плеча і всіх отих позитивних вібрацій, що витали в повітрі Майдану. Лавина креативу і сміху крізь сльози. Відчуття свіжого подиху серед затхлости буденности, відчуття свободи. Також не можна не згадати про реакцію на жорстокість силовиків, що робить сучасні події в Мінську значно ближчими до Майдану, ніж до попередніх білоруських протестів, коли розгін Площі та затримання учасників мітингів знаменували собою і кінець протестів.
Ще одна спільність – це реакція влади, котра так само звинувачує у всьому Захід та сподівається на підтримку з Москви. Як і реакція Кремля, що поки таки робить ставку на режим Бацьки, сподіваючись натомість отримати лояльність та поступки.
На цьому, либонь, схожості закінчуються.
Перед білорусами поки не стоїть питання геополітичного вибору. Воно неодмінно постане перед цим народом, адже жити в умовах амбівалентности нереально. І проблеми режиму Лукашенка тому підтвердження. Але це відбудеться пізніше. Зрештою, цілком імовірно, що Лукашенко та Путін самі випхають це питання на порядок денний.
Те саме стосується й питання мови та національної ідентичности, а також фактична відсутність на порядку денному риторики в стилі «геть від Москви». Навіть попри те, що на місце журналістів державних телеканалів, котрі оголосили страйк, висадився російський десант професійних пропагандистів, котрі ллють помиї на протестувальників.
Чому білорусам не варто актуалізовувати ці питання прямо зараз? Тому що їхнє суспільство далеко не однорідне, значна частина його загалом ставиться позитивно до Росії і навіть до російської влади, тож не готова до подібних питань. Відповідно, протестувальникам не варто акцентувати свою увагу на цьому, аби не пересваритися до того, як досягнуть мети – скинуть авторитарного правителя.
Інша відмінність – це лідери протестів. Якщо провідником Помаранчевої революції був Віктор Ющенко, то на Євромайдані таку роль взяли на себе Віталій Кличко, Арсеній Яценюк та Олег Тягнибок, котрі на той час були лідерами парламентських опозиційних сил. Цих трьох важко назвати реальними лідерами протестів, але Майдан завше прагнув до організації. Він постійно намагався інституціоналізуватися: через Раду Майдану, сотні самооборони, ієрархію наметового містечка тощо – усе повинно було мати структуру й відповідальних осіб. Врешті, одне із завдань, котре ставив перед собою Майдан, – заміна неефективної януковичівської вертикалі на майданівські інституції в разі твердого небажання режиму йти на компроміс.
Чимало вітчизняних мітингувальників сприймали велику кількість лідерів протестів на сцені за слабкість та небажання/страх політиків взяти на себе всю повноту відповідальности. Натомість для білоруського протесту характерна відсутність чітких лідерів, децентралізація та певна позірна хаотичність. Ця різниця значною мірою зумовлена тим, що попри все в Україні на той час існувала реальна парламентська опозиція, а також бурхливе політичне життя з кількома десятками політсил та громадських рухів, котрі також протистояли режимові. Натомість у Білорусі протягом 26 років при владі Лукашенко тим і займався, що зачищав політичне поле від будь-яких суперників та нелояльних політиків.
Досвід попередніх протестів та цьогорічна передвиборча кампанія навчили білорусів, що людина, котра хоч якось претендує на роль лідера, ризикує потрапити до буцегарні чи зникнути в невідомому напрямку. Тому ключові опоненти режиму вже опинилися або закордоном, або перебувають у в’язниці. Натомість лідерів на місцях всіляко залякують та переконують прогнутися під владу.
Тому такими важливими є колегіальні органи, котрі дозволяють розпорошити увагу влади. Та не розуміє, хто є її реальним супротивником. Тому просто випадково висмикує з тисячі членів Координаційної ради відоміших чи більш активних, або залякує їх так, аби втікали закордон. Натомість ситуація зі страйковими комітетами на підприємствах режиму зрозуміліша, адже там зазвичай є чіткі лідери, котрим можна погрожувати.
Що ж стосується самих протестів, то білоруська хаотичність та децентралізація зумовлені потребою розділити силовиків, аби їм банально не вистачало ресурсів, щоб опонувати протестувальникам. Вони програють мітингарям у мобільності та чисельності, а тому не здатні спинити протести.
Важливість численних протестів по всій країні також полягає в цій потребі розосередити силовиків, а також показати владі, що проти неї виступає кожен куток Білорусі: від малих містечок до центрів промисловости та столиці. Що це повсюдне явище, причому в частині регіонів не тільки місцева влада висловлює підтримку протестувальникам, а й міліція не чинить жодного опору або запевняє у власній лояльності народу.
І найбільшу роль децентралізація відіграє через розосередженість білоруської економіки. Через велику кількість підприємств, що страйкують. В Україні подібну ситуацію уявити складно вже бодай тому, що значна більшість вітчизняних підприємств перебуває у приватній власності. Натомість в РБ ключові заводи та фабрики націоналізовані. І страйк їхніх працівників – дуже сильний удар по Лукашенкові.
Одне з найважливіших, що зробили білоруські протестувальники, – не дали владі перехопити ініціативу з темою миру, білоруська влада програла протестувальникам у картинці. Весь світ облетіли знимки з протестувальниками, котрі знімають взуття перед тим, як стати на лавку. Як і мирні марші жінок у білому попри екіпіровані спецзагони міліції. Зазвичай до мирної риторики вдаються представники режиму, протиставляючи себе в такий спосіб «оскаженілим» протестувальникам, котрих влада завше намагається зобразити уособленням хаосу та нищення міста. Тут опозиція вибила у Бацьки цю карту з рук, тому роль втілення зла та жорстокости закріпилася за скаженими спецпризначенцями, котрі гамселили беззахисних мітингувальників не лише на місці затримання, а ще й довго знущалися над ними в СІЗО та міліцейських відділках.
І оті картинки з поодиноким опором, який чинять міліції протестувальники, котрі поширює російська пропаганда, не відіграють фактично ніякої ролі.
Робити тут порівняння з Майданом не дуже доречно, адже все потрібно розглядати в ретроспективі й виділяти різні стадії протестів.
Чи означає це, що білоруським протестувальникам теж неодмінно доведеться пролити значно більше крові? Аж ніяк. Усе залежатиме від розвитку ситуації.
Не варто вимагати від білорусів всього й одразу. Кому, як не їм самим, краще розуміти, з якою швидкістю розвивати події. Все поступово. Нація формується. Її завдання № 1 – позбутися диктатора і здобути свободу.
Нам же залишається спостерігати та вболівати за народженням ще однієї модерної нації. А заодно готуватися до різних можливих сценаріїв розвитку подій. Аби, бува, щось не застало вітчизняний політичний істеблішмент зненацька, як комунальників завше заскакує січневий сніг.