Сьогодні, 20 травня, о 18.00 на проспекті Свободи, 7. Модерує Віктор Неборак.
В адміністратора на нього чекала пляшка коньяку «Арарат» і цидулка: «Моєму геніальному колезі з удячністю, Сидір Зиновійович Рябошкап. P.S. На жаль, мушу терміново від’їжджати. Щиро радий був познайомитися». Якщо не враховувати зданих пляшок, металобрухту й макулатури, а також заплутаної історії з аукціонами, про яку ще належало з’ясувати, якою мірою вона була примарою життя, а якою його, життя, невідворотною правдою, це був його перший інтелектуальний заробіток.
Наповнена до половини склянки бурштинова рідина полилася в горло, з горла потекла до шлунку, звідти розтиражувалася судинами. Йому стало добре. Він привідхилив вікно. Щебетав шпак. Він сказав: «Будьмо!» і вихилив ще одну склянку.
Після другої стало зовсім добре. Тепер він пив не кваплячись, маленькими ковтками, сповнюючись шляхетности коньяку, що перетікала в нього. Намислив перелити вміст пляшки в карафку, що й зробив. Трохи рідини розлилося на овальну тацю з грубого скла, на якій у номері стояли карафка і дві склянки.
З вулиці на підвіконня сіла пташка. Вона повертала голівкою, стукала дзьобом по блясі і запитально дивилася на нього. «Зголодніла, зозулько?» — запитав він співчутливо. Зозулька нічого не відповіла — її не вчили обходженню з подібними запитаннями. «З їдою глухо, — мовив він. — Але маю щось дуже добре». Він узяв тацю, відхилив ліктем відчинене вікно і спробував прилаштувати її на підвіконні. Злякано цвірінькнувши, синичка спорхнула, щоби примоститися на гілці напроти. «Ич, яка гонорова!» — мовив він. Тієї миті таця не втрималася. Дзенькнуло, розбиваючись, скло. Він схопився за стулки у намаганні їх мерщій зачинити, але капосне вікно запручалося, і йому довелось пововтузитися.
Від коньяку йому знову зробилося добре — краще, ніж перед синицею. Він уже почав забувати, що таця взагалі коли-небудь існувала. «Зовсім вона не розбилася!» — загорлав він і зараз же умиротворено осів.
Карафка спорожніла, проте йому все ще здавалося, що вона повна. Що скільки не вип’є, стільки в ній з’явиться. Або й більше. Більше, утім, ні, інакше коньяк лився б уже по столі і підлозі, хоча то все дрібниці, порівняно з лампою верхнього освітлення, яка спалахнула сама, без сторонньої, себто його, допомоги. І склянок було вже не дві, а чотири. І коньяк був не в одній, а принаймні у двох. Він надпивав раз з однієї, раз з іншої.
Потім невидима сила вкладала його до ліжка. Він чув, як зареготав і дав сторчака стілець, на якому щойно сидів. Він побачив, як затанцювали ніжки столу, їздила на роликах по кімнаті тумбочка, як запрошував станцювати коломийочку стіл. Він збирався було щось відповісти, але під вагою ліжка, яке зненацька опинилось над ним, лише розтулив рота, спромігшись неозначено мукнути.
Потім прилетіла синичка, птичка. Після неї ще одна. Птичок-синичок ставало чимраз більше, вони лоскотали його, а він безгучно реготав, кілька разів мало не задихнувшись.
Невідь-коли й заснув, проте достеменно відомо, що прокинувся.
Джерело: Чарівний світ. Між тоді і тепер. Львів: Кальварія, 2011.