Після перемоги Революції гідності дуже популярною була думка, що українська політика віднині стане принципово іншою. Ці очікування не зовсім виправдались. Схожі сподівання поширені й щодо майбутньої української політики після завершення активних бойових дій. Вони ґрунтуються на простій логіці: постійна наявність зовнішньої небезпеки сприятиме радикальному покращенню якості політичних еліт, оскільки на кону – виживання країни. Але ці умовиводи можуть виявитися надміру оптимістичними.
25 лютого дослідницька міжнародна компанія Ipsos опублікувала рейтинг довіри до відомих українських публічних осіб. Надзвичайний та повноважний посол України у Великій Британії, ексголовнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний користується найвищою популярністю суспільства. Йому довіряють 63% громадян України, не довіряють – 22%. На другому і третьому місці – боксер Олександр Усик і керівник Офісу президента України Кирило Буданов, яким довіряють відповідно 56% і 55% опитаних, а не довіряють близько 22-23%.
Довіра до президента України Володимира Зеленського впала до 49%. У рейтингу також є голова Миколаївської обласної військової адміністрації Віталій Кім (довіряють 39%, не довіряють 29%) і мер Харкова Ігор Терехов (довіряють 30%, не довіряють 25%). Командиру Третього армійського корпусу Андрію Білецькому довіряють та не довіряють по 26% респондентів. На цьому список публічних осіб з позитивним сальдо довіри вичерпується.
Хоча в Сергія Притули, Віталія Кличка, Дмитра Разумкова і Дмитра Кулеби є певний рівень підтримки, його недостатньо, щоб здолати обережно-скептичне ставлення до цих персонажів у суспільстві. У нардепа від «Європейської Солідарності» Олексія Гончаренка баланс між довірою і недовірою становить 15% на користь останньої (26 проти 41%). У рейтингу також опинився український письменник Сергій Жадан, який отримав 20% довіри і 25% недовіри. Решта опитаних не сформували своєї думки щодо нього. Найгірші справи у політиків «старої генерації». Юлії Тимошенко не довіряє 70%, Петру Порошенку – 63%, Юрію Бойку – 62%. Хоча показники недовіри колишнього лідера ОПЗЖ кращі, ніж у Порошенка і Тимошенко, проте він має найменший рівень довіри – лише 8%.
Як можна інтерпретувати такі цифри? Здавалося б, вони мають підтверджувати суспільний запит на якісне оновлення української політики. Адже серед лідерів довіри є нові обличчя, які раніше ніколи не вели політичної діяльності. З іншого боку, чи обов’язково нові обличчя є запорукою структурних і глибинних змін у державі? У 2019 році велика кількість людей, які до того моменту ніколи не займалися політикою, несподівано потрапили до Верховної Ради і посіли місця у високих владних кабінетах. Але кількісне насичення української політики новими особистостями не переросло в якісні зміни. Якщо це не спрацювало до початку повномасштабної війни, тоді чому має спрацювати після?
Результати останніх соціологічних досліджень підтверджують не стільки запит українського суспільства на «нові обличчя», скільки демонструють його схильність до надмірної персоналізації політики. Особи, які перебувають на вершині рейтингу довіри, поки що не мають жодної структурно оформленої партії. Не заявляють про своє рішення йти в політику. Не декларують бачення розвитку країни, окрім загальних красивих фраз. І не висловлюють якоїсь структурно сформованої, цілісної ідеологічної позиції. А втім, якби вони завтра оголосили про наміри поборотися за президентську булаву чи за крісла в парламенті, то, безумовно, зуміли б конвертувати публічну довіру в електоральні відсотки.
Немає достатніх підстав вважати, що після гіпотетичного завершення бойових дій відкриється нова сторінка української політики. Зате є значно більше аргументів на користь інерційного еволюційного сценарію розвитку. Українська політика після війни, з великою ймовірністю, і надалі буде орієнтована на персоналії і яскраві емоції, а не на ідеологію, мудрість і холодну логіку. Вплив великого бізнесу й олігархічно-кланових структур зменшиться, але не зникне. Олігархи й надалі намагатимуться грати серйозну роль й охоче інвестуватимуть у різні політпроєкти. Близькість до влади також означатиме пріоритетний доступ до фінансових потоків та інвестицій. А післявоєнна відбудова ризикує стати джерелом нових корупційних скандалів, а не каталізатором змін.
Відбуватиметься процес активного політичного перефарбування. Частина осіб, які ніколи не вирізнялися високим рівнем національної свідомості, вмить перетворяться на великих «патріотів». І навіть повчатимуть інших, як потрібно любити Україну. Не можна відкидати появу партії порозуміння з Росією, яка намагатиметься маскувати свої істинні наміри популярними тезами про мир.
Як і під час парламентських виборів 2014 року, політичні сили намагатимуться для підвищення своєї популярності активно використовувати медійно відомих військовиків. Розгорнеться справжня конкуренція за впізнавані авторитетні обличчя, яких волітимуть бачити у виборчому списку основні політичні гравці. Партії задля досягнення максимальної довіри електорату хвалитимуться військовиками у своїй команді. Хоча мали б передусім дбати не про піар-ефекти, а про дієву підтримку армії, розвиток економіки, військово-промислового комплексу, збереження національної ідентичності, мінімізацію демографічної катастрофи.
Після чотирьох років великої війни важко об'єктивно зробити висновки про те, якими будуть реальні настрої і запити в суспільстві, якщо бойові дії все ж припиняться. Є дуже багато невідомих факторів, які ускладнюють прогноз. Тож ми можемо побачити несподівані конфігурації і зміну лідерів народних симпатій. Але це не обов'язково означатиме якісне переродження політичних еліт.
Не можна також відкидати ризик внутрішніх розколів та загострення політичної боротьби. Вимушений період надмірної централізації влади через російську агресію поставив на паузу багато процесів. А в суспільстві накопичилося чимало питань і претензій до політичних еліт. Тому владі, якою б вона не була, доведеться проводити обережну політику, враховувати баланс сил і згладжувати внутрішні суперечності, щоб не спровокувати соціального вибуху.
Ці аргументи абсолютно не відкидають можливих покращень. Постійна зовнішня загроза з боку Росії здійснюватиме еволюційний тиск на Україну і її політичні еліти. Євроатлантичні устремління теж здатні позитивно вплинути на розвиток країни. Але обережні висновки в цьому випадку – це не прояв песимізму. Це прояв реалізму.