Напередодні Водохреща старший син радісно завис на несподівано вільній від батьків квартирі однокурсника. Воно хоч свято, а хоч і будень, але нагоду весело та масово окупувати помешкання, яке чиїсь предки раптом звільнили, не використає хіба що дурний студент, або ж якийсь ботан.
Після контрольного дзвінка додому і дипломатичного побажання мені доброї ночі («не жди меня, мама, хорошего сына»), нащадок похихотів на моє нагадування про користь контрацептивів і заспокоїв, мовляв, там у них нічого такого. Навпаки, все дуже чемно і ґречно: жодних забавок із плоті та крові, а самі лише пристойні, майже етнографічні розваги «міжрегіональної збірної» студентів одного курсу.
В мене вдома саме зависала міжрегіональна кумівська збірна: наші куми та куми наших кумів із галасливими діточками. Тому, за великим рахунком, я не мала нічого проти тимчасової відсутності старшого сина на цьому святі життя. Своїх брата з сестрою, як і решту присутніх дітей, він суттєво переріс. А сидіти за одним столом із предками та їхніми поважними кумами, які зібралися поділитися враженнями від різдвяних пригод, могло бути з одного боку неетично, а з іншого - непедагогічно.
Втім педагогічного й етнографічно-виховного чинника вечірки в нашому домі було цілком дотримано. Від обрядових пісень з елементами тих таки обрядових дійств ми плавно перейшли до живого фортепіанного прослуховування світової музичної класики, гармонійно поєднуючи естетичну насолоду з поглинанням святкових холодців, шинок та інших смакот. Таким чином ми вкотре нагадували собі і наочно демонстрували дітям, що у щастя людського два рівних є крила. Троянди, так би мовити, й виноград. Діти це зрозуміли і пішли в іншу кімнату пухнути за комп'ютерами. А ми взялися до справи, що задля неї, власне, й зібралися: ділитися святковими враженнями і роздивлятися фотки.
Так склалося, що у двох присутніх подружжів чоловіки «східняки», а дружини - «західнячки». В нас із чоловіком - навпаки. І немає для нас усіх кращого релаксу і задоволення, як на певному етапі спільного збіговиська влаштувати міжрегіональні змагання - три на три. Починаються ці змагання словами: «А от у нас...» А закінчуються кпинами зі слів та мовних зворотів.
Показуючи світлини з села під Києвом, де облаштувалися мої батьки, «забивши» під старість на столицю, кажу:
- Дивіться, який льох мій батько збудував! Такий розкішний, що в ньому жити можна.
Кума-галичанка:
- Вважаєш, що тобі вже час жити разом зі свиньми?
Я обурююсь:
- Кумо, фільтруй базар!
- А що, а що? - невинно округлює очі кума.
- Хіба льохи - то не свині? Нє?!
Всі регочуть, а я терпляче пояснюю, що в льоху в нас зберігають городину, вино й консервації.
- А! То то пивниця! Ти диви, як цікаво! - клеїть дурника кума.
Гортаю фотографії далі. На світлині - повітка, пофарбована в такий само колір, як і хата. Під дашком висять пучечки калини.
Кума:
- Ух ти! Як естетично. Гарна хата, але я її вже бачила.
Сміюсь:
- Цього ти ще не бачила, бо це повітка, а не хата.
- У повітці влітку живуть? - без жодної іронії цікавиться кума.
- Ні, - кажу. - Кролі там живуть. І тільки взимку. Якщо батько заведе льоху, то й вона у повітці житиме.
Набавившись у відмінності, ми беремося шукати спільностей. У змаганнях міжрегіональних збірних треба знати міру. Бо хоч і мордобоїв у нас не траплялося, але було колись таке, що з кумою ми з місяць не розмовляли.
Кума моєї куми, львів'янка, що нині мешкає в Києві, розповідає, як столичні пластуни приходили до них із козою.
- Що, і кіт був? - допитуюсь я.
- Та звісно, що був.
- І просив для кози сала?
- Та просив, - каже.
У світлій справі «козоводіння» Схід і Захід разом, і ми всі неймовірно з цього тішимося.
Наступного дня розпитую в сина, як минула студентська забава.
- Та нареготалися одне з одного, - каже.
- Галичани - з нас, бо ми відмовлялися від якогось там міду, а ми - з них, бо вони п'ють (!) не узвар, а сушку (бгггг).
«Що старі, що малі», - подумала я і пригадала, як на початку 80-х років минулого сторіччя батьки возили мене до своїх друзів у Карпати. Саме тоді я вперше стала свідком міжрегіональних змагань. Мій батько Іван Якович змагався з карпатським приятелем Іваном Івановичем. Переспівавши одне одному десятки інакших пісень, вони замислились, а потім синхронно почали:
- Але я зараз такої тобі заспіваю, Іване, якої у вас точно вже не знають!
І майже в унісон затягнули загальноукраїнську (як зрештою виявилось) весільну: «Горіла сосна палала!» А потім, розчулившись ледь не до сліз, повкладали дітей спати і разом із дружинами повіялись на стрімку річку дивитись на зорі. Принаймні так вони сказали нам, дітям.
Вранці я прокинулась біля батьків. Вони ще спали. Їхні п'яти були зелені від трави. Пофарбоване у травичку було й простирадло. Таке само простирадло було в дядька Івана з тіткою Марічкою. Прокинувшись, мами весело подались замочувати зелену постіль. Два Івани реготали. А до тьоті Марічки прибігало кілька наполоханих сусідок. Вони таємничо розповідали, що ниньки вночі над річкою Лужанкою літали повітрулі. Їх було аж четверо! З Лужанки вони начебто перелетіли на Маріччин город і потолочили шпарагівку.
- Таки потолочили, ага, - ледь стримуючи усмішку відповідала тітка.
- Повітрулі - це якісь такі нічні птахи? Чи, може, кажани? - не второпала мама.
- Та де! Це відьми! - засміялась тітка Марія.
Тож змагаймося й далі. Головне, не передати куті меду. Чи міду?