Наприкінці вересня Клубу шанувальників Галичини пощастило із чудовим співрозмовником: у «Штуку» завітала Наталка Римська - перекладачка спогадів польського письменника Анджея Хцюка, який народився у Дрогобичі в 1920-му році та захопливо і з гумором описав історії з життя міжвоєнних Львова і рідного міста.
Наталка Римська
Анджей Хцюк навчався у дрогобицькій гімназії імені короля Владислава Ягайла, де в той час працював вчителем малювання і ручної праці Бруно Шульц. Перші письменницькі спроби втілював у журналістських проектах – шкільному і харцерському часописах, курортній газеті Трускавця. Після радянського вторгнення Анджей Хцюк втік через Угорщину у Францію. В 1951 році перебрався до Австралії, і врешті там здобув можливість жвавої письменницької праці. Лиш в описуванні рідним балаком Анджей Хцюк бачив можливість врятувати від забування місця та людей, дорогих серцю: «Немов Атлантида, затонули всі денні і нічні клопоти того народу багатьох народів, поєднаних львівським затягуванням кількома мовами; зникли не тільки люди і природні, приписані їм місця, - бурхливе море поглинуло той неповторний стиль життя містечок на сході Польщі, тієї інтелігенції багатьох народів, що ще підтримувала якісь старовіцькі форми та критерії Австрійської імперії, як і власні, місцеві й індивідуальні, особисті кожного дивака. Поєднувалося це все з незбагненним уже нині гумором і з людською щирістю найвищої проби, яка часом прибирала вигляд цинізму».
ZAXID.NET уже публікував статтю Наталки Римської про долю і літературну спадщину Анджея Хцюка. Тож тут більш доречним буде згадати основні сюжети, про які йдеться у «Атлантиді» та «Місяцевій Землі» - розповідях про Велике Князівство Балаку, і ті обставини, які спричинилися до появи їх перекладу.
Тексти Анджея Хцюка потрапили до Наталки Римської під час перебування на стипендії Міністра культури Польщі GAUDE POLONIA у 2004 році, на курсі сучасної польської літератури. Анджей Хцюк, разом із Чеславом Мілошем, Анджеєм Стасюком і Юрієм Андруховичем, був у числі рекомендованих джерел до теми «Центрально-Східна Європа: чи вона існує?». Як зізналась Наталка Римська, назва «Атлантида» стала порогом, який важко далось переступити, бо викликала внутрішнє обурення: «Якщо цього поляка вже немає у Дрогобичі, це ж не означає, що зник Дрогобич!». Але після початку читання за такі думки стало прикро, і сторінка за сторінкою утверджувалась потреба цими текстами поділитись.
Певно, якраз тому укладачі видання вміщують на обкладинці Хцюкове спростування подібних підозр: «Мого Дрогобича вже немає. Він живе лишень у спогаді і сердечному зворушенні, у піднесенні та вознесенні споминів. Слова «туга» свідомо уникаю, бо вся наша література роками зловживала і зловживає цим тоном <…> Зрозуміло, емігрант повинен тужити за Польщею, але у її теперішніх кордонах…». Проте така непретензійна позиція автора не переконала дрогобицьке та львівські видавництва, до яких зверталася перекладачка, щоб розпочати роботу і спільно податись із проектом на отримання гранту від міжнародного фонду «Відродження». В розмові виринали питання штибу: «А для чого нам поляк? Хіба не достатньо Франка?». Врешті, книгу взяло в роботу київське видавництво «Критика».
У розповідях Анджей Хцюк раз у раз повертається до постаті Бруно Шульца: описує під час роботи, відтворює розмови, згадує ідеї, якими жив Шульц, і його політичні погляди, в тому числі щодо українців. Сумна доля Шульца має для Хцюка символічне значення, адже повторює те, що спіткало рідну йому частинку Європи.
Меморіальна дошка на будинку в Дрогобичі, де мешкав Бруно Шульц
У «Атлантиді» та «Місяцевій землі» чимало гострих сюжетів, які ілюструють складність сусідства кількох націй. Поруч із щоденними доброзичливістю, клопотами і суєтою на Хцюковій Галичині є місце несправедливості, а політичні конфлікти розростаються. Тривожні передчуття зафіксовані у сцені прощання громади із вбитим оунівцями польським політичним діячем Тадеушем Голувком: «… На цю досі спокійну землю кількох народів по роках тиші насувалася нова буря. Може, та тиша і не була така ідеальна, як уважали декотрі, може, та буря, якої боялися, якось розійдеться в різні боки, дурили себе інші. Ніхто тоді не міг знати, що насувалася найгірша буря. Але всі добре відчували, що це була історична подія: повіяло грозою великих моментів. Голувко був апостолом польсько-українського зближення, а що його вважали близьким до Пілсудського, то його місії надавали, можливо, більшого значення, ніж це могло бути насправді.
Вдивляючись у це бліде шляхетне обличчя, немовби скуте гримасою болю, попри свої юні літа, я усвідомлював, що проблеми, яких я досі не помічав, набирають мов чиряк. Досі на нашій землі ми мешкали всі разом: українці, євреї та поляки, - аж тут раптом нас, поляків, хтось хотів звідси вигнати. <…>
Уже безповоротно минули ті часи, коли батько після першої війни ховався разом із друзями на горищі нашої дровітні, - вони якраз вернулися були з війська монархії, що розпадалася ніби картковий будиночок, - ховалися перед українцями, але всі про це знали, навіть деякі українці, і навіть часом передавали їм туди щось їсти і випити. Мене тоді ще не було на світі, але знаю про ті події з розповідей багатьох осіб і з жартів мами, яка зі сміхом нагадувала батькові, як сусіди приходили до неї і брали на кпини, що збирається на дощ, бо дах дровітні якось дивно куриться. Батько і його друзі грали там із нудьги в карти, а що немає карт без пиття і папіросів, знав навіть я, хоча коли слухав ті розповіді, мені було заледве кілька рочків…».
Хцюк критично оцінює помилки польської влади, яких не уникнули і не хотіли уникати, щоб збудувати добрі стосунки із українцями: «Правда, що українцям належалася автономія, що вони не мали свого обіцяного університету. Правда, що польська політика супроти них часто була дурна і не раз підлягала найідіотичнішим хитанням і викрутасам, які випливали навіть не з якихось розпоряджень центральної влади, а найчастіше з глупоти і необізнаності місцевого воєводи, старости чи комісара поліції. Найгірше у ній було те, що не була послідовна, це помітили і самі українці. То їх били і копали, то любили…».
Можливо, з відстані пережитих років Хцюкова пам’ять мала б трохи затуманити неправоту співвітчизників, натомість все на видноті – і варте гордості, і сорому. Дванадцяти- чи тринадцятирічним Хцюк став свідком сцени, яка його вразила. Діялося все біля дороговказу, де писало, що до Трускавця шість кілометрів. Поруч відпочивали солдати і офіцери, а вахмістр перепинив для розмови селянина на фірі: «Вахмістр ввічливо спитав селянина:
- А куди до Трускавця, батьку, і як далеко?
Простий селянин подивився здивовано на вахмістра, котрий стояв тут-таки коло дороговказу, що давав відповідь на те питання! Мовчав. Вахмістр повторив питання лагідним тоном. Тепер селянин відповів:
- Туда, пане, до Трускавця, шість кілометрів.
Вахмістр посміхнувся і кивнув селянинові, аби підійшов до нього. Коли той підійшов, вахмістр ляснув його по обличчі.
- Куди до Трускавця? – верескнув.
- Туда, пане, до Трускавця, - відповів той, потираючи вдарену щоку.
Вахмістр знову його вдарив. Я стояв ніби соляний стовп, вражений несправедливістю. Ніхто мені того не розповідав, я сам бачив, присягаю.
Та забава повторилася кілька разів, аж нездогадливий селянин зрозумів, про що йшлося підофіцерові, і відповів по-польськи. Коли він зробив це, вахмістр подав йому цигарку, якої, зрештою, селянин не взяв, і якби взяв, я б його засудив. Найцікавіше, що ті невинні забави молодшого офіцера відбулися при схвальному хихотінні солдатів. Я плакав від сорому за все і вигукнув:
- Пане, і вам не сором таке робити?
Він подивився на мене, ніби досі не бачив, удав здивування і спитав:
- А ти що? Також українець?
- Ні, поляк. Тільки негарно так робити, як ви зробили, пане. Мені соромно за вас!
Він засміявся і подлубав у носі. Ще раз засміявся, а солдати догідливо йому завторували. <…>
- Та пощо ви таке робите, пане? – крикнув я, а він удав, що біжить за мною, аби вліпити мені кілька разів паском звідки ноги ростуть, отож я дав драпака до лісу, що його напевно знав ліпше, ніж він. <…>
Я повернувся додому, вражений, обурений, і пожалівся матусі. Вона вислухала мене, зітхнула і знову повторила своє:
- Діти мої, як я за вас боюся. Така поведінка нічого доброго не принесе.
- Ну добре, але чому він таке зробив? – кричав я, розпалений, обурений тим випадком. – Польський солдат може бути свинею? Польський солдат? – мене пік сором. <…>
- А що, думаєш, у нас немає дурнів і кретинів? У нас нема звірів у людському тілі? Дурні та виродки – то проблема міжнародна, на жаль! – похитала вона головою і пішла до кухні».
Хцюк – прекрасний оповідач. Із непересічним почуттям гумору, вмінням зворушити, заінтригувати і змусити замість запланованих кількох сторінок проковтнути пів книжки. Кожна тема і сюжет цікаві: нафтовий промисел Борислава, футбольні матчі, будні Лану – єврейської дільниці Дрогобича, богемний вир львівської кнайпи «Атляс», пригоди мешканців готелю «Жорж»…
Про що Хцюк ще пише? Щиро про своє життя. А що тривало воно у непрості часи на непростій землі - велике щастя для нас.