Ось уже 20 років світ відзначає 21 вересня Міжнародний день миру. Так свого часу ухвалила Генеральна Асамблея ООН. Кожна країна святкує по-своєму, з власними національними особливостями. От, приміром, Росія цьогоріч саме цього дня вирішила оголосити мобілізацію, очевидно, щоб з новими силами вести боротьбу за мир, не залишаючи каменя на камені.
Відомо, що російський президент Владімір Путін дуже довго опирався оголошенню мобілізації, бо боявся (і досить обґрунтовано) невдоволення росіян, котрі зненацька усвідомлять, що з телеглядачів, спостерігачів за «доблесними перемогами російської зброї» їм доведеться перетворитися на гарматне м'ясо. Мобілізацією шеф Кремля фактично зізнався, що брехав: «спеціальна військова операція» аж ніяк не йде за планом, що немає жодних гучних успіхів «другої армії світу» і що формування військових частин лише витягнутими з тюрем вбивцями, ґвалтівниками й грабіжниками ситуації не врятує.
Тому російський лідер ніяк не міг обмежитися простим підписанням указу про мобілізацію чи скупим оголошенням: «Я підписав…». Ні, він мусив детально й переконливо пояснити необхідність такого кроку: чому, для чого, проти кого, з якою метою.
Зранку 21 вересня Путін виступив зі своєю полум’яною промовою, яку розпочав, звісно ж, звинуваченням «злочинної української влади»: «Тема мого виступу — ситуація на Донбасі та перебіг спеціальної військової операції щодо його звільнення від неонацистського режиму, який захопив владу в Україні у 2014 році внаслідок збройного державного перевороту». Російський лідер запевнив, що цілі «спеціальної військової операції» в Україні залишаються незмінними і що «Росія не має права залишити близьких їй людей, які проживають в Україні, на розтерзання катам».
Звинуватити лише Україну – було б замало для пояснення необхідності мобілізації. Треба було зробити винним і цілий Західний світ. «Мета цього Заходу — послабити, роз'єднати та знищити зрештою нашу країну. Вони вже прямо говорять про те, що в 1991 році змогли розколоти Радянський Союз, а зараз настав час і самій Росії, що вона повинна розпастися на безліч регіонів і областей, які смертельно ворогують між собою», – нарікав Путін.
До речі, напередодні у Сполучених Штатах дійсно говорили про розпад Росії. Наприклад, колишній командувач американських сил у Європі, генерал Бен Годжес сказав дослівно таке: «Я вважаю реальною можливість того, що виявлені слабкості Владіміра Путіна настільки серйозні, що ми можемо бути свідками початку кінця не лише його режиму, а й самої Російської Федерації». Тож він закликав Захід готуватися до такого розвитку подій. «Якщо ми не підготуємося до такої можливості так, як ми не підготувалися до розпаду Радянського Союзу, це може створити величезну нестабільність у нашій геополітиці», – застеріг він.
Тобто генерал Годжес аж ніяк не говорив про намір розвалити Росію і не тішився такою перспективою. Він, навпаки, бідкався, що такий розвиток подій спричинить зайві проблеми світові. І в цьому він солідарний з усім американським і європейським істеблішментом. Наразі ні Брюссель, ні Вашингтон, ні Лондон не бажають, щоб величезна Росія, попри всі завдані нею лиха, розвалилася на шматки, які б ще розпочали між собою чвари за кордони й активи. Зрештою, так само три десятиліття тому вони аж ніяк не бажали розпаду СРСР.
Про сміховинність звинувачень українського уряду в «неонацисткості» не варто й говорити. Досить лише згадати, що через кілька годин після проголошення цієї полум’яної промови між Україною та Росією відбувся обмін полоненими. З російських казематів на волю вийшло 215 захисників України. А серед них – 108 бійців полку «Азов», яких у Росії вважали «елітою неонацизму» в Україні. Саме їх урапатріотичне російське середовище бажало б бачити страченими ледь не привселюдно, перед тим піддавши жахливим тортурам. Саме для них деякі російські депутати виступали з ініціативою скасування мораторію на смертну кару. А тапер що: просто відпустили додому?
Це нівроку ввело росіян, які звикли безапеляційно вірити телевізору, у ментальний ступор. Що ж це за дивна війна з нацизмом? Де ж той нацизм, якщо навіть «азовці» не такі вже й нацисти, оскільки їх можна безкарно обміняти? Та ще й на кого – на кума Путіна Віктора Медведчука, якого в Росії ніхто й знати не бажає.
Російська топ-пропагандистка Маргаріта Сімоньян ще зовсім недавно писала, коментуючи ідею обміну Медведчука на українців з російського полону: «Оскільки формат “всіх на Медведчука” передбачає, що той Медведчук для нас настільки важливий і цінний (а він нам настільки важливий і цінний?), що заради його благополуччя ми готові наплювати і забути до кращих часів про всіх наших бійців, які зараз в полоні. Чого Зеленський і домагається. Щоб Володимир Володимирович, шановний, знехтував відомим російським історичним принципом “солдата на фельдмаршала не міняти” і заради “кума рідного” щонайжорстокіше образив би й принизив власну армію».
Що ж, Путін у розумінні Сімоньян таки «образив і принизив власну армію». І тепер їй доводиться якось виправдовувати свого боса. Тож вона нашвидкуруч вигадує нову формулу. «Навіщо ми самі з “Азова” зробили великих злодійських героїв? Це боягузливі нацики», – так заспівала тепер головна пропагандистка Кремля.
Ось так тепер доводиться кремлівським завсідникам перевзуватися в повітрі. Але це їх ніяк не рятує від наростаючого невдоволення російських громадян. Причому як дрібки ліберально налаштованих, так великої армії досі байдужих, а особливо – в урапатріотичному середовищі. На російських шовіністичних пабліках нині, що називається, стоїть «виття на болотах». «Нас зрадили, нас кинули, ворог – у Кремлі», – десь так нині можна двома словами описати статуси в патріотичному секторі російських соцмереж.
У менш схильному до патріотизму секторі з’ясовують питання: «як уникнути мобілізації?», «як безболісно зламати собі руку?», «куди не потикатися, щоб не наразитися на повістку?» тощо. Перед фінським і монгольським кордонами вилаштувалися черги автомобілів тих, хто не бажає потрапити під мобілізацію. Дехто з горя тікає хоча б до Білорусі, благо бацька Лукашенко ще відкрито не вступив у війну проти України. Найвідважніші росіяни виходять на антимобілізаційні мітинги. Там їх б’ють, в’яжуть і… вручають повістки до військкоматів прямо у райвідділках.
І треба була Путіну та мобілізація? Вона його вже й так не врятує від ганебної поразки. Але, мабуть, виходу іншого в нього вже не було. Після блискучої харківської офензиви світ (не лише Західний, але й Східний) остаточно впевнився в тому, що Росія програє.
Досить показовим у цьому аспекті був саміт ШОС. На ньому азійські лідери продемонстрували повну неповагу Владімірові Путіну та ще й недвозначно йому натякнули на необхідність якнайшвидше припинити бойові дії в Україні. А президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган, якого Путін вважав ледь не другом, чітко заявив, що коли Росія хоче завершити війну в Україні якнайшвидше, то має повернути всі захоплені землі, включно з Кримом.
З того відчаю Путін і почав підвищувати ставки. Спершу ініціював заяви окупаційних влад про референдуми в «Л/ДНР», Херсонській та Запорізькій областях. У Харківській – вже не склалося. Далі змусив Держдуму в авральному порядку ухвалювати поправки до кримінального кодексу, де вводилося поняття «мобілізація» та «воєнний стан», запроваджувалося покарання за здачу в полон і невиконання наказу, посилювалася кара за дезертирство. І як вишенька на торті – указ про мобілізацію.
Очевидно, шеф Кремля у такий спосіб прагнув налякати передовсім Захід, щоби той кинув Україну напризволяще. Утім наразі все відбувається з точністю до навпаки. Підтримка України у світі лише посилюється. А проти Росії готуються нові ще жорсткіші санкції.