І Перша, і Друга світові війни закінчилися для українців велетенським внутрішнім громадянським конфліктом. Якщо Перша світова війна неймовірно розширила горизонти самих українців і підштовхнула до практичного виконання донедавна ще суто теоретичних програм, то громадянська війна стала свого роду киплячим казаном, де з кров’ю і велетенськими людськими втратами готувалася сучасна українська нація. Друга світова війна дала об’єднання українських земель у кордонах УРСР із подальшим формуванням квазі-українського управлінського апарату та появою радянської науково-технічної інтелігенції. Український рух опору забезпечив міжнародний розголос темі «іншої», не радянської України.
Безумовно, теоретичні дискусії також не втрачали напруги: говорили про те, чим насправді є українська нація, на яку базу їй варто опертися – етнічну чи патріотичну (політичну). Дебатували про шляхи досягнення державної незалежності і навіть про саму суть держави: соціалістична (соціально справедлива), монархічна, робітничо-селянська (радянська). Були запеклі прихильники й тоталітарних проектів – комуністичного та націократичного. Часто ці проекти настільки конкурували між собою, що закінчувалися збройними сутичками, переворотами і навіть війнами. Так здобувався колективний досвід і творилася модерна структура української нації.
Аналізуючи цей період, не варто легковажити і втручанням зовнішніх чинників та браком будь-якого попереднього власного досвіду. Одне можна з впевненістю стверджувати – Перша світова війна призвела до початку розпаду імперій та утворення низки незалежних національних держав. Короткочасна українська державність хоч і завершилася поразкою, але заклала серйозні підвалини на майбутнє. В результаті модернізації війною в українців з’явилися свої військові та адміністративні кадри, свої герої, мученики й полеглі за національну справу.
У цій війні під тиском різноманітних обставин викристалізувалося саме поняття «українці». Припинилися дискусії про «рутенців», «старорусинів», «малоросів», а це було важливо і для внутрішньої консолідації, і для презентації назовні. Пройшовши війну, українці надшвидкими темпами перетворилися із пасивного об’єкта міжнародної політики на активного суб’єкта. Вони почали дедалі більше вірити у свої можливості, розуміти, що можуть впливати і змінювати політичні обставини й довколишній світ.
Війна – це не тільки збройна боротьба
Історія не терпить умовного способу, а тому не варто гадати, що було б, якби було, або вибирати найбільш славетне та героїчне зі свого минулого і потім дивуватися, чому ж у більшості випадків все закінчувалося плачевно. Чи не краще зосередитися на критичному аналізі українського минулого й конкретизуванні того, що саме завадило успішній реалізації планів? Зрозуміти, чому на конкретному відтинку історії застосовували саме такі й не інакші стратегію і тактику, чому таку важливу роль відігравала орієнтація на зовнішні чинники? Тільки тоді можна буде зрозуміти, коли власне про українців починають чути у світі, а коли навіть рахуватися? І найголовніше питання – коли українці починають впливати на перебіг власної історії?
Щоб побачити модернізаційні стрибки українців, спричинені Першою і Другою світовими війнами, потрібно провести скрупульозний аналіз стану суспільства у довоєнні часи. Такий аналіз допоможе зрозуміти, чому галицькі українці були такими переконаними легітимістами, а російські українці – готовими на все заради землі.
Ще на початку ХХ століття українці, що признавалися до своєї національної окремішності в Російській та Австро-Угорській імперіях, не тільки поступалися своїм найближчим сусідам, але й зберігали певну асиметричність розвитку всередині нації. Велетенський чиновницький апарат імперії Габсбургів майже повністю обходився без українців. Українців не брали у розрахунок також з причин відсутності шляхетської та аристократичної верстви, через брак серед них промисловців та потужних фінансистів. Старе австрійське куріальне виборче законодавство тільки консервувало цю безрадісну картину і закривало будь-які можливості не тільки для прориву, але й для звичайного прискорення суспільних процесів.
Шанс, правда «на виріст», австрійським українцям давала поступова демократизація – запровадження загального виборчого права, вимога змінити формування адміністративно-політичного апарату. Цей процес мав би розтягнутися на десятиліття, і його результатом стало б збільшення українців у системі управління краєм та державою, з’явилися б свої управлінські кадри. Збільшення впливів у краї однозначно привело б до утворення українського університету, а відповідно, до поступового формування пласту національної інтелектуальної еліти. Своєю чергою, це дозволило б сформувати повноцінну соціальну структуру українського суспільства. Але так не сталося.
На заваді цьому стала конкуренція двох національних проектів – польського й українського, і те, що обидва народи претендували на ту саму територію. Польський проект був не тільки більш розвинутим, він домінував у всіх сферах життя краю. Тому й противилися демократизації та ширшому допуску українців до влади не австрійські імперці, а саме поляки.
Не таємниця, що в Імперії Габсбургів українці перебували на узбіччі владних процесів. У переважно селянської нації не було особливих важелів, щоб змусити владу рахуватися з собою. В політичному арсеналі не було нічого, окрім масового сільськогосподарську страйку. Тільки масові виступи і протести, бойкот та вимоги змінити стару неефективну систему могли привернути увагу імперського Відня до вимог селянської нації.
Саме цим пояснюється творення специфічного українського національного історичного наративу. Ідея Михайла Грушевського написати історію посполитого народу (безкласовості української нації) і вкоренити її на повстаннях, соціальних бунтах та війнах видавалася на той час найбільш адекватною. І саме тому в українській історії, як правило, фігурують козаки, бунтарі, повстанці. В ній не дуже є місце королям, князям, шляхті та буржуазії. Розуміння того, що українці можуть впливати на ситуацію тільки завдяки своїй масовості та організованості, але обов’язково в рамках чинного законодавства, стало непорушним постулатом українського руху в австрійській Галичині.
Крайній легітимізм австрійських українців пояснюється ще й тим, що провід політичного руху перебував переважно в руках правників. І тільки війна серйозно похитнула цю традицію. Мало того, що напередодні війни український рух вступив у свою масову фазу, то ще й війна та революції засвідчили, що не тільки спадковість влади є важливою. Важливою є наявність сил та потенціалу захопити й утримати владу, а точніше кажучи, самому стати владою. Під час війни серед австрійських українців витворився прошарок людей, готових стати основою для національного війська, створити каркас державного управлінського апарату, тобто наповнити ідею національної держави конкретним змістом. Війна перетворила чимало суто теоретичних планів на реальність.
Правда, ще довго давалися взнаки легітимістські переконання правлячої української політичної еліти. Їй важко було наважитися на рішучі кроки і розірвати габсбурзьку пуповину. А це неодмінно відбилося на повоєнному політичному житті. З’явилися молоді радикальні люди, які звинуватили політиків старої дати у нерішучості та засудили, на жаль, парламентські методи боротьби. Ці молоді люди були продуктом модернізації суспільства війною, а тому бачили єдино ефективною тактику революційного терору. Тобто Перша світова війна не тільки пришвидшила суспільні процеси серед українців, вона неймовірно радикалізувала їх. Результатом такої радикалізації стала поява Українського військового об’єднання та Організації українських націоналістів. Організацій, які не вірили в ефективність довгої еволюції, які вважали, що українцям не варто виходити на марафонський біг, що їм треба спринтерськими темпами, через національну революцію, прямувати до своєї незалежної держави.
На жаль, молода, націоналізуюча польська держава виступила в ролі непрямого союзника українських радикалів, не продовживши ліберальну національну політику Габсбургів. Навіть навпаки, обмеження, обмеження і ще раз обмеження прав національних меншин стали основою відродженої Речі Посполитої. Польща обмежила у впливах старе ліберально-демократичне крило української політики, чим надзвичайно допомогла радикалам із ОУН.
«Чорна сотня», національно забарвлений соціалізм і радянська українізація
У Російській імперії картина була ще менш відрадною. Ще на початку ХХ століття політичні партії перебували у зародковому стані, а апологетів української ідеї сприймали як диваків та ексцентриків. До того ж, усі ці люди перебували під постійним наглядом поліції, за найменшої нагоди їх переслідували. Респектабельні й заможні громадяни, навіть якщо мали певні симпатії до українства, сторонилися його, боячись скомпрометувати себе в очах правлячої еліти. І тільки коли під самодержавством захитався фундамент, а війна показала затхлість старої системи, з’явилися перспективи для нових соціальних та національних рухів.
Більш-менш повноцінне національне життя зосереджувалося в Києві. Полтава, Чернігів, Харків та Одеса залишалися у межах офіційної державної парадигми, де про масове поширення українських ідей не могло бути й мови. Навіть на Волині політична активність місцевого населення часто виявлялася через участь у «Чорній сотні» або «Союзі Михаїла Архангела». Історики знають, чому саме українські селяни брали участь у цих організаціях. І це аж ніяк не тому, що вони були антисемітами і переконаними самодержавцями. Відповідь проста – земля. Офіційні агітатори обіцяли за вступ у «Чорну сотню» безкоштовну землю від держави. І де було розібратися звичайному селянинові у тонкощах царської пропаганди, що ті євреї і соціалісти, яких селяни мали громити, виступають за ліквідацію самодержавства із подальшим справедливим вирішенням земельного питання?
Головною соціальною базою українства у Російській імперії були, безумовно, селяни. Політичні погляди міського ж населення поділялося не за національною ознакою, а за ідеологічною. Були монархісти, республіканці, федералісти, соціал-демократи, конституційні демократи та багато інших відтінків широкого політичного спектру. Українські селяни довший час залишалися абсолютно байдужими до всіх цих течій, аж до моменту, коли мова зайшла про землю.
Саме Перша світова війна завдала нищівних ударів по старій системі і перетворила індиферентних обивателів на політично активних громадян. Шкода тільки, що для населення міст і сіл України соціалістична пропаганда виявилася більш привабливою та ефективною, ніж національні ідеї. З огляду на соціальну базу українського руху, національна ідея не могла бути не лівою. І тому переважна більшість українських політичних партій були лівими і на додаток селянськими, бо нічого не обіцяли міському населенню. Та й у боротьбі з більшовиками не могли конкурувати, бо ті обіцяли все можливе й неможливе. А проголошення більшовиками «Декрету про землю» остаточно забезпечило їм симпатію з боку українських селян. За що ті потім і поплатилися Голодомором.
Модернізуючий вплив Першої світової війни на українське суспільство Наддніпрянщини годі переоцінити. З’явився розгалужений український національний рух, були проголошені незалежні республіки. На українські позиції перейшла маса міського населення та інтелігенції. Почав формуватися управлінський апарат, з’явилося українське законодавство. За часів правління гетьмана Павла Скоропадського українська держава вперше набула всіх необхідних для неї рис. Відбувся перший безпосередній контакт із австрійськими українцями, що дало початок тривалому й суперечливому процесові формування єдиної нації.
І ще один результат, яким, як правило, легковажать українські історики, описуючи ті буремні події, виник завдяки війні та революції. Факту появи незалежної України не могли більше заперечити навіть російські більшовики, захопивши територію УНР. Навіть вони змушені були вдаватися до навколонаціональних маніпуляцій, проголошуючи маріонеткові українські республіки на Донбасі та на Сході. Зрозуміло, що ті більшовицькі республіки були тимчасовими і створювалися виключно як плацдарм для захоплення решти України. Але все ж видимість українських їм треба було зберігати.
У цьому руслі треба розуміти і саме постання УРСР, і навіть політику українізації. Більшовицька українізація відіграла величезну і, я б сказав, безповоротну роль у поширенні національної свідомості на міста і навіть у віддалені села України. Вона була важливим мобілізуючим чинником, хоча й проводилася під комуністичними та інтернаціоналістськими гаслами. Існування нехай навіть значною мірою формальної і комуністичної української республіки стало фактом. Населення УРСР стало зживатися з думкою, що воно живе в Україні. Українська мова стала мовою державних установ і, головне, було запроваджено чіткий адміністративно-політичний поділ.
З часом радянська влада почала брутально згортати політику українізації і навіть намагалася повернути процеси у зворотному порядку. Почалися репресії, терор, колективізація і як фінальний акорд – Голодомор. Проте вже ніщо не могло зупинити національне життя, особливо коли внаслідок Другої світової війни Радянському Союзові вдалося силою приєднати Західну Україну. І ця ще одна вимушена для більшовиків українізація поставила з часом остаточну крапку на Радянському Союзові.
Про модернізацію Другою світовою війною, рух спротиву, формування української радянської еліти та потребу нового суспільного договору мова піде вже в третій і останній статті циклу.
Попередня стаття циклу: Модернізація війною