Кому, як не суспільствам, що перебувають в активній воєнній фазі, знати, що війна – це суцільне зло. Гинуть люди, навколо руїни, каліцтва і страждання. Від неможливості вплинути і змінити ситуацію зʼявляється відчай, а ще частіше – злість і гнів на ворога. На розпалювачів війни. Війна настільки змінює триб життя, що усвідомлюєш – до попереднього стану вже ніколи не вдасться повернутися. Через зяючі пробоїни в особі полеглих друзів і знайомих, зруйнованих міст і в розриві людської комунікації. Тому цикл статей «Модернізація війною», започаткований на початку 2015 року, більше не може бути сухим і відстороненим, як раніше. І це те, що також змінила в нас ця страшна війна.
У попередніх статтях ішлося про те, як швидко «надолужувала» українська нація свого роду модернізаційне відставання через участь у війні. Звичайно, що в них ішлося про формування модерної політичної нації. Розповідалося про, так би мовити, вписування української історії в «нормальний» світовий канон. Це коли якнайдовша історія, що сягає хоча б раннього Середньовіччя. Коли предки століттями почувалися справжніми патріотами і націоналістами, які тільки те й робили, що боролися і вибороли нам щасливе сьогодення. Коли історичні герої підпирають своїми могутніми плечами фундамент сучасної держави і всі народи схиляються в пошані перед їхнім подвигом і, відповідно, визнають правоту українців у всьому на віки. Так виглядає звичайна казка, або «засновницький» національний міф.
На практиці зазвичай все відбувається цілком інакше. Конкретні люди займаються конструюванням національної платформи. Найбільш очевидним цей процес проглядається в намаганнях вплинути на формування історичної ідентичності. Не таємниця, що українці в різних історичних регіонах мали не тільки різні місця памʼяті, але часто їхні герої виступали в ролі антигероїв одні для одних. У такому разі дії, спрямовані на примирення памʼятей, для консолідації суспільства, мали б стати вкрай важливою складовою частиною державної історичної політики. На жаль, із цим не склалося, оскільки виявилося надто багато охочих поживитися на історичних антагонізмах регіонів. Серед таких охочих виявилися майже всі політичні партії, які не пропонували перспективних програм розвитку, а натомість безсоромно експлуатували історичних персонажів та давно минулі події.
Серед найбільш зацікавлених у розведенні українців на непримиренні полюси на ґрунті історії була Російська Федерація. Яка настільки інструменталізувала історію, що використала її як своєрідне ідеологічне прикриття для зламу системи міжнародного права і ведення агресивної, завойовницької політики проти своїх сусідів. Росія сама собі надала «історичне право» визначати, хто має залишитися на карті світу, а хто ні. Росія узурпувала право на інструментальне використання перемоги у Другій світовій війні. Непомітно для себе занурилася у стан «побєдобєсія» – суспільної хвороби, викликаної нестримним бажанням реваншу. Рецидивами цієї хвороби є війна й агресія. У той час, коли світ жив під гаслом «Ніколи знову!», Росія екзальтовано кривлялася – «Можем повторіть!».
Не таємниця, що прес тотальної радянської та масованої сучасної російської пропаганди не міг не позначитися й на громадянах України. Частині з яких хотілося вірити в чистоту намірів росіян щодо боротьби з нацизмом і фашизмом. Як не хотілося уважніше придивитися до самої сучасної Росії, з її фактичним наслідуванням нацистських практик зразка гітлерівської Німеччини. Неважливо, чи щиро ці громадяни підтримали агресивну Росію, їх обманули або вони зробили це з меркантильних міркувань – з усвідомленою громадянською позицією це не має нічого спільного. Ця війна показала, якою трагедією може обернутися подібна неперебірливість.
Не сприяло внутрішньоукраїнському консенсусу й намагання патріотичної групи замістити все радянське «чисто» українським. У результаті такого позиціонування з історії спробували забрати єдиний модернізаційний досвід – радянський. Некритичне взорування на досвід республік Балтії призвело до того, що Україна мала б відмовитися від важливого етапу свого розвитку, а саме – періоду УРСР. Тобто того часу, коли вона вперше відбулася в сучасних (до окупації) кордонах і коли стала видимою на міжнародній арені завдяки членству в ООН. Крім того, у цей час відбувся процес урбанізації української нації. Хоча й радянської, але кодифікації української культури. На жаль, треба визнати, що окрім радянської іншої модернізації в української нації не було.
Відкидаючи радянський період і приймаючи за єдино правильний варіант збройну боротьбу УПА та, на жаль, окремі формування Вермахту, Україну свідомо позиціонували поза колом переможців у Другій світовій війні. Тобто поза Антигітлерівською коаліцією. Що давало можливість російським пропагандистам постійно лякати потенційних союзників України наростанням у ній неонацистських настроїв. Треба бути свідомим того, що Захід не був наївним ягнятком, щоб повірити російській пропаганді. Але це давало свого роду виправдання корумпованим Росією західним політикам у тому, чому вони не спішать на допомогу Україні.
Росія постійно й усвідомлено запроваджувала в інформаційний простір такі пропагандистські конструкції, які мали б розʼїдати українське суспільство зсередини. Для того щоб остаточно унеможливити національну консолідацію. Цього, на жаль, можна було досягти завдяки педалюванню ексклюзивного, тобто етнічного, українського проєкту. Дуже шкода, але й тут добровільних помічників у Росії виявилося вдосталь. Варто зауважити, що ділили українців на правильних і не дуже не тільки адепти «руского міра». Не менш наполегливими були й творці героїчного канону, які сподівалися волюнтаристським чином змусити «неправильних» українців визнати і полюбити їхніх героїв.
І ті, і ті вперто намагалися помістити українців у своє куце прокрустове ложе. Фактично, роздираючи їх між радянським і націоналістичним каноном. Перший бачив українця в ролі то потішного «хохла», то позбавленого національності роботяги, який живе для того, щоб працювати, а не працює, щоб жити. Такий українець мав бути постійно на підхваті у великого російського народу, в якому, зрештою, мав розчинитися. Чи то у вигляді «нової історичної спільноти», чи згинути у вигляді солдата «руского міра». Українська історія мала право існувати тільки на правах факультативу. Інша, не в фарватері російської, була неправильною і підлягала забороні. Щоб припасуватися до такого канону, потрібно було втратити рештки не тільки національної, але й людської гідності. На що вільні громадяни ніколи не погодилися б.
Канон, який намагався визначати «справжність» українців за етнічністю, мовою і «правильною» героїчною історією, був надзвичайно ексклюзивним. Цей проєкт обтинав межі української нації тільки до західного регіону, і то частково. Крім того, не було надії, що він хоч колись стане атракційним для всієї України. Оскільки містив потужний внутрішній конфлікт через відсутність критичності у вписуванні його в загальноукраїнський історичний метанаратив. Коротко кажучи, у ньому виявилося місце для колишніх військових з Вермахту, але не було для дідів і прадідів з Червоної армії, які разом зі всім світом перемогли нацистську Німеччину. Припасовуючись до цього канону, багатьом українцям довелося б певним чином зрадити своїх предків. Чого люди з гідністю робити не хотіли.
В актуальній війні, яка почалася 24 лютого 2022 року, в українців сталися тектонічні зміни: вони прийняли себе такими, як вони є. Перестали оглядатися на різноманітні мірила «правильності», історичні лекала і героїв з минулого. Вони просто пішли боронити свою землю, рідних і країну. Скинувши зі себе тягар відповідальності перед історичними героями, самі стали героями. Ставши самими собою, вони обірвали нитки, через які раніше відбувалися маніпуляції. Завдяки чому тепер вони самі пишуть свою історію. І це одна з найвагоміших змін, яку принесла війна.
Модернізація війною в теперішньому випадку проявилася також у неймовірній консолідації нації. У сприйнятті загрози державній незалежності, як спільного екзистенціального виклику для українців. Ця війна чітко показала, хто і чому є ворогом для українців. Тому дозволю собі ще раз процитувати американського вченого Карла Дойча, що ніщо так не обʼєднує націю, як наявність спільного ворога. Цього разу, на відміну від ситуації 2014 року, чути лише про поодинокі випадки переходу українських громадян на бік ворога. А це свідчення того, що українці стали єдиним народом і монолітною нацією. І це також наслідок модернізації війною.
P. S. На початку 1990-х років у Верховній Раді часто можна було почути думку, що за свою незалежність Україна не пролила ні краплі крові. Усвідомлюючи, що боротьби за незалежність без крові не буває, тоді вирішили всім завдячувати історичним героям. Що на десятиліття зробило неможливим внутрішньоукраїнський консенсус. Дуже часто вузькопартійними інтерпретаціями підміняли історію боротьби українців за свою незалежність. Насправді ж війна, яка триває вже вісім років, і є першою українською війною за державну незалежність. Звідси треба починати відлік історії справжньої незалежної України. Історії, яка, без перебільшення, увійде у всі підручники світу.