Більше року тому, оглядаючи в Національному музеї у Львові експозицію, у розмові з наглядачкою залу почула від неї, що львів’яни, мовляв, дуже мало ходять на виставки.
А переважають серед відвідувачів музею туристи та студенти, для яких в залах музею часто проводять практичні заняття.
Песимістична передмова
Працівник музею розповіла, що не раз з цікавістю дослухалася до того, про що розповідають студентам, адже, маючи технічну освіту і працюючи ціле життя за фахом, анітрохи не відчувала потреби цікавитися мистецтвом, і тільки чергуючи в залах музею, зрозуміла, як багато втратила та вирішила наздогнати пропущене, випозичаючи для студіювання книжки з історії мистецтва у наукових співробітників музею. Із запалом неофіта жінка провела мені міні-екскурсію, розтлумачуючи відмінності київської та харківської малярських шкіл, розповівши романтичну історію про те, як Олекса Новаківський малював свою майбутню дружину ще малим дівчам (це полотно, власне, було серед представлених в експозиції), і, мушу зізнатися, що багато з почутого було для мене новим. «Львів'яни мають такі скарби і навіть не знають про них», - слушно зауважила жінка.
Іншого разу я здивувалася, коли в галереї «Равлик» черговий перепитав, чи я зі Львова, і почувши ствердну відповідь, сказав, що більше, ніж туристам, любить щось оповідати саме корінним жителям, оскільки вони не так вже й часто навідуються до галереї. Помандрувати ж таємничим підземеллям костелу єзуїтів виявляють бажання переважно приїжджі туристи. Він так захопився, що провів нам з донькою цікаву екскурсію підземеллям, не взявши навіть плати за неї.
Невже львів'яни справді так мало цікавляться мистецтвом, і для кого тоді працюють сучасні художники та добрий десяток арт-салонів і галерей? Немає пророка в своїй вітчизні, а все ж...
Прогулянка галерейним Львовом і посиденьки на «Зеленій канапі»
Відрадно, що у Львові з'являються нові арт-салони і галереї. Фахівці арт-бізнесу Львова, які взірцюються на європейські міста, де галереї і салони створюють цілі вуличні ансамблі, вважають, що з часом у Львові буде щонайменше 40 галерей-салонів, а наразі їх трохи більше десятка. І навіть якщо ви не турист, а вічно запрацьований, забіганий і замучений житель славного міста, то суто за теорією ймовірності, перебігаючи вул. Руською, ви маєте шанс зазирнути на мить у галерею «Гердан» чи в «Хаос», на Валовій обов'язково звернете увагу на Музей ідей, на площі Ринок - знову ж таки Галерея військового однострою чи «Арт11», а на Вірменській є шанс потрапити як не в напівморок «Дзиґи», то в «Зелену канапу» і подивуватися підвісному замку, який видно красується на дверях галереї ЛНАМ «Пори року». Звернувши до вернісажу, ви виявите, що поруч, на Театральній, є ще одна маленька (навіть геть тісна) мистецька «оаза» - арт-салон «Сливка», а на вул. Лесі Українки можна заглянути в наймолодшу львівську галерею «LvivArt», яка відкрилася в останній день травня.
Що ж до мене, то вже за інерцією я опинилася в «Зеленій канапі», оскільки останні півроку намагалася бувати там на кожній новій виставці, а якщо це не вдавалося, то переглядала роботи у віртуальному варіанті на сайті галереї.
Що ж пропонують поціновувачам мистецтва сучасні львівські художники, як вони «дивляться» на рівні київських чи іноземних, і як активно львів'яни «споживають» сучасне мистецтво, я поцікавилася у співвласниці галереї, художника-реставратора Олесі Домарадзької. «Звичайно, є певна характеристика школи - львівська академія мистецтв, київська чи харківська, але це база, на основі якої митець стає особистістю. Якщо порівнювати, то в Ужгороді, наприклад, художники більш радикальніші, кольоровіші, ніж львівські; Харків має кращу пластичну школу рисунку і живопису; у киян більш розвинута техніка акварелі, начерковий напрямок. Львівські художники не є новатори за своєю природою. Вони не намагаються знайти щось нове, а знаходять свій стиль, надихаються українськими мотивами».
Проте і самі львів'яни не настроєні на сприйняття якогось новаторства, оскільки львів'янин, за словами Олесі Домарадзької, «обиватель, який не знає мистецтва 20 століття», адже радянська художня освіта практично викреслювала його. «Тому то навіть ПінчукАртЦентр, презентуючи корів у формаліні чи картини з мух, не робить властиво чогось нового, бо вже в 50-х роках було наприклад те ж мистецтво стреш, що робилося зі сміття, істинними новаторами були митці 50-60-х», - вважає Олеся. Однак, за її словами, львів'ян таки легко здивувати і заінтригувати, що й показала свого часу еротична виставка, де «ледь проглядалася еротика, але для львів'ян це вже було відверто».
Господиня галереї на відкритті тієї відвертої виставки частувала відвідувачів дуже вже еротичними медівничками, і слушно зауважує, що мистецтво може і шокувати, і дивувати, головне - аби воно не залишало людей байдужими. Художниця вважає великим мінусом для Львова те, що тут майже не проводиться резонансних виставок класичного мистецтва, як наприклад в Національному музеї в Києві, де виставляли Гойю, Пікассо. «Бракує також виставок, які б показували ширший зріз, до прикладу скульптури Архипенка, - акцентувала Олеся Домарадзька. - Як завжди, все впирається в кошти, в труднощі з транспортування подібних експозицій, їх страхуванням».
Що ж стосується імен, які є «брендовими» для Львова, О.Домарадзька наголосила, що іноземці, які цікавляться українським мистецтвом, добре знають графіка Богдана Сороку, Романа Романишина, Сергія Савченка, відомий в усьому світі скульптор і графік Олег Денисенко і Олег Давиденко: «В Україні львівська школа вважається дуже затребуваною. Так на міжнародній художній виставці Арт-Київ майже третина експозиції буває представлена роботами львівських художників. В Одесі є дуже цікава Морська галерея і на її сайті - половина митців зі Львова, так само в київських галереях до половини митців зі Львова. Вони впізнавані і працюють класично, як митці високого рівня».
Галереї віртуальні і реальні
З львівських галерей сучасного мистецтва свої сайти в Інтернеті мають «Дзиґа», Музей ідей, «Зелена канапа» і «LvivArt», причому тільки дві останні - це віртуальні галереї «в чистому вигляді».
«LvivArt» спочатку існував близько року як віртуальна галерея, яка популяризує твори львівських художників і реалізовує їх як в Україні, так і закордоном. Десь в той час я і «надибала» її в Інтернеті, а нещодавно побувала в реальній галереї, що приємно вражає своїм естетичним дизайном, який розробила арт-керівник Юлія Скоп, дизайнер за освітою. «Саме через сайт визріла ідея створення галереї, адже реальне цікавіше, ніж віртуальне», - вважає арт-керівник. В оформленні галереї, як, до речі, і в оформленні сайту, використано роботу заслуженого діяча мистецтв України Ореста Скопа, виконану спеціально для галереї, а своєрідною інтер'єрною «родзинкою» є велике шкіряне крісло з тисненням роботи Ігоря Копчика. Картини художника на шкірі дуже трудоємні, адже спочатку він різьбить по дереву, а потім відтискає різьбу на шкірі. «Одна така робота може зайняти цілий рік», - пояснила Юлія, додавши, що так само й Орест Скоп може малювати одного свого Мамая і півроку.
Мамай - іконоподібне зображення козака-бандуриста - займає одне з чільних місць в українському народному живописі. Він - воїн, символ визвольної боротьби і духовної сили українського народу. У творчому доробку Ореста Скопа вже більше двохсот творів, присвячених козаку Мамаю. Адже художник має на меті створити триста картин пам'яті такої ж кількості бандуристів, кобзарів та лірників, страчених сталінським режимом на початку тридцятих років минулого століття. До слова, саме виставкою картин із серії «Козаків Мамаїв» відкрила свою діяльність ця «наймолодша» львівська галерея, і що цікаво - вона мала резонанс серед представників львівської влади. «Можна сказати, що для можновладців Мамай - це модно», - зазначила Юлія, додавши, що деякі з цих робіт купили, незважаючи на те, що вони дорогі ($5 000) як на львівські мірки.
Юлія Скоп наголосила, що львівське мистецтво за стилем є більш етнічне і архаїчне, ніж київське, і на роботи практично всіх художників накладається відбиток Львова.
Що відразу впадає у вічі в «LvivArt» - що тут і дизайн, і освітлення, і представлення картин - все «працює» на створення відповідного настрою. Так, коли я зайшла в галерею вперше, Львів за вікном нагадував про картини Петра Сипняка з його пеленою дощу, розмитими в ній силуетами перехожих та яскравими плямами парасольок, а всередині лунала музика Моцарта, якою, як і поезією Антонича, надихалася художниця Ольга Федорук, працюючи над циклом картин, представлених на той час в експозиції. «Картини цієї художниці називають кольоровими симфоніями, - пояснила Юлія Скоп. - Тут прочитується філософія «Гри в бісер» Гессе, що в будь-чому можна побачити щось інше: в живописі - музику, в музиці - поезію. Таким чином кожну виставку можна підсилити, озвучити».
І справді картини художниці, яка мала виставки в Японії, Польщі, Китаї, Бельгії та Італії, звучали, поширюючи енергію, тепло пастельних кольорів. Я ж довго розглядала картину «Ніч над старим містом», віртуальну копію якої вже кілька днів тому стягнула зі сайту та зробила фоновим малюнком робочого столу, і все більше переконувалася, що в нібито звичайному архітектурному мотиві художниця створила якусь містичну реальність.
Казковий світ, або Як уникнути курйозів з «голою попою»
Долучати дітей до розуміння прекрасного - справа благородна і потрібна, однак, «прихопивши» їх на експозицію живопису 16-17 століття у Львівській галереї мистецтв, ви ризикуєте потрапити в незручну, а то й відверто курйозну ситуацію, як це одного разу трапилося нам з подругою. Блукаючи просторими залами з чималою кількістю класичних портретів, натюрмортів, релігійних та батальних мотивів, діти 3-х, 4-х та 7-ми років відверто нудились, стримувані нашими пересторогами не шуміти і не бігати. І в момент заборона була порушена: діти неймовірно розвеселилися, взрівши серед картин роботу з оголеною натурницею. «Гола попа, гола попа», - весело повторювали малі, тягнучи нас до картини, яка найбільше привернула їх увагу.
Отож, щоб уникнути подібних ексцесів, дітям бажано запропонувати щось відповідно до їх віку і сприйняття. Так, наприклад, арт-салон «Сливка» вже другий рік поспіль проводить тематичну виставку «Казковий світ», де презентує твори художників-«казкарів» зі Львова та Києва, серед яких навіть були картини 10-річної маленької художниці; тут можна було побачити черевичок, який загубила Попелюшка, помережаного візерунками слона, дівчинку із дирижаблем і дуже самотнього рудого кота (десь зовсім внизу картини, майже в «стилі» Карлсона), на якого через ціле, досить немале полотно, падав рясний рибний дощ (оце так здійснення котячих мрій про щастя!).
І що ж би то був за казковий світ без чудових магодз Інни Івасюк, серед яких вражає велика «кавова фея» - її й досі можна побачити в «Сливці». Шоколадна пишна сукня, оздоблена «намистом» з кави, в руці - мішечок із кавовими зернятками, вона чудово б пасувала до інтер'єру якоїсь затишної кав'ярні. Інна Івасюк розповіла, що зараз з'явилася така тенденція, коли люди замовляють у неї магодзу на портретну схожість, тому Інна завжди переживає, чи сподобається лялька тій людині, кому її дарують. Один чоловік, котрому подарували його лялькового двійника, навіть взяв за звичку жартівливо вітатися з ним, повертаючись з роботи. А загалом про магодзи, чи ляльки-мотанки, добре знають іноземці і трактують їх як щось суто українське. О.Домарадзька додала, що на першому після розпаду СРСР Бієнале Україна представлялася власне лялькою-мотанкою як традиційною для нашої країни.
Дітей можна повести також на традиційні різдвяні і великодні виставки, в яких завжди є елемент казковості, свята, а також - на виставки Євгенії Гапчинської, Ольги Кваші та Віти Проців, недаремно чудово ілюструють дитячі книжки і Гапчинська («Ліза і її сни», «Аліса в Дивокраї»), і Кваша («Кожному по скибці»). Вони створюють яскравий і радісний світ, в якому затишно опинитися і дітям, і втомленим буденністю дорослим. Не можна також не замилуватися роботами зовсім молодої художниці Віти Проців, на яких дівчатко-Соня в нічній льолі дрімає на підвіконні за компанію з пухнастим котиком, або ж маленька гуцулочка Ксеня, або казкова уквітчана мавка чи кумедна китаяночка з парасолькою, на яку падає квітковий дощ.
Промоція
Охочих оглянути експозицію в «Зеленій канапі», за словами власниці, буває від 60 до 200 на день, це, в основному, туристи-одинаки (тобто ті, що мандрують самі чи вдвох-трьох, а не групою), львів'яни, студенти, причетні до мистецького середовища. Відвідувачів заохочують, повідомляючи про нові виставки через ЗМІ, випускаючи до кожної буклети, листівки, вивішуючи банери. Банери, щоправда, часто крадуть, а вартує їх виготовлення немало - 300 грн. «Не знаю, чому крадуть: чи то вони їм так подобаються, чи підлогу застеляти», - всміхається господиня галереї, а я собі пригадую кумедну історію від Шагала, яку він описав у книзі «Моє життя», про те, як одного разу, ще малим не міг знайти своїх малюнків, і раптом виявив, що мама вистелила ними підлогу, бо вони були на щільному папері.
Галерея проводить промоцію в кількох напрямках, адже не раз художники виставляються тут вперше. «На наступне літо заплановано перші персональні виставки п'яти художників, і, можливо, хтось із них стане відкриттям «Зеленої канапи», - розповіла О.Домарадзька. Вона вважає, що по-новому себе розкрили, вийшли на новий рівень творчості на виставках в галереї Анна Атоян, Ольга Кваша, Олег Гижий.
Натомість «LvivArt» наразі ще не може похвалитися великою кількістю відвідувачів: на вихідні тут буває, в середньому по 30 відвідувачів, а в будні - 20 і менше. Арт-керівник Юлія Скоп каже, що планує рекламувати галерею в Кінопалаці, в мережі «Де Манджаро» та в «Скрині». Вона вважає, що мистецтво стає модним, і навіть якщо люди спершу не дуже розбираються в ньому, то, маючи можливість колекціонувати, цікавитись, поступово розвиваються. «Львів росте в цьому плані», - переконана Юлія, яка сподівається на стовідсотковий успіх діяльності «LvivArt». Вона навіть ризикнула б зробити якусь антиестетську виставку, і вважає, що її б сприйняли, насамперед молодь. Зрештою, планує працювати в різних жанрах, але завжди намагатися робити все на високому рівні.
Як на мене, успіху галерей сприяє також досить інтенсивна, що 2-3 тижні зміна експозицій. Це і можливість представити нові роботи вже знаних художників, і представити нові імена, і спосіб «заманити» відвідувача, який вже хоч раз побував у галереї, щоб показати щось нове, а тих, хто цікавиться глибше - тримати в курсі, адже є люди, які ходять на всі виставки, а є й такі, що йдуть на конкретного художника, як, наприклад, на Гапчинську, Сипняка чи Резніченків. В обох згаданих галереях графік проведення виставок заповнений вже далеко наперед, на півроку, а то й на рік, як в «Зеленій канапі» (на сайті галереї вже можна дізнатися, хто буде виставлятися включно до наступного літа).
Погляд мистецтвознавця
Львівський мистецтвознавець Віта Сусак вважає, що поява у Львові атр-галерей свідчить про початок формування в місті нормального мистецького середовища з усіма його типовими складовими. «Галереї працюють на розвиток мистецтва, але звичайно мусять дбати за комерційну сторону, і не тільки, щоб "вижити", але й щоб нормально функціонувати, - зазначила мистецтвознавець. - Це природно, і приватна власність дозволяє обирати ту чи іншу спеціалізацію у відповідності до смаків власника. Хтось пропагує-пропонує-продає абстрактні твори, а в іншому місці можна придбати краєвид в дусі імпресіоністів, а ще десь можна побачити останні експерименти молодих авторів. Важливо, щоб галереї і їхні спеціалізації були різні, і щоб була можливість вибору".
Серед галерей, які пробують вести свою самостійну політику, Віта Сусак виокремила Дзиґу", "Ґердан", "Музей ідей" і "Зелену канапу". Що ж стосується перспектив розвитку, мистецтвознавець вважає, що за умов нормального розвитку держави і міста кількість галерей збільшуватиметься і вони будуть спеціалізуватися на певних мистецьких напрямках. Найяскравішими персонами серед львівських митців, на думку Віти Сусак, є Медвідь, Максименко, Бажай, Богуславський і ті, хто брав участь у проекті "реАнімація".
На запитання, наскільки львів'яни є активними споживачами мистецтва, Віта Сусак відповіла: «Все відносно у цьому світі, звичайно львів'яни - активніші «споживачі» мистецтва у порівнянні з жителями Маріуполя чи якогось іншого міста, і ті ж самі львів'яни значно програють зі своєю "активністю" перед жителями Варшави, не говорячи про Лондон чи Нью Йорк».
Що стосується присутності у Львові колекціонерів сучасного мистецтва, Віта Сусак зазначила: «Їх значно менше, ніж колекціонерів Труша, Сельського чи давніх ікон. Розкіш вкладати гроші в сучасне мистецтво, коли невідомо, хто завтра стане "Трушем", а хто "Сельським", можуть дозволити собі лише заможні любителі ризикнути, що мають сентимент до сучасного мистецтва. Чи ви багато таких зустрічали? Я - ні. Пінчук, і той не ризикує, купує тільки твори всесвітньорозкручених авторів. Але на тлі моди на колекціонування в Україні, в Києві є люди, які цікавляться і купують твори львівських художників. Останній приклад - виставка "Львівської школи" в Музеї сучасного образотворчого мистецтва України. Це - приватний музей в Києві, який придбав твори багатьох львів'ян. Наскільки мені відомо, київська галерея "Карась" співпрацює з В.Бажаєм, Ю.Онух виділяє творчість А.Сагайдаковського і О.Турянської, амбітні плани має галерея П.Гудімова...»
Картина... в кредит. Замість післямови
Олеся Домарадзька розповіла, що мистецький журнал «Аура» складає рейтинг найпродаваніших художників, і львів'яни Сергій Савченко та Михайло Демцю в ньому на перших позиціях. Звісно ж, придбати витвори мистецтва іменитіших художників, насамперед, можуть собі дозволити багаті люди. З «найдорожчих» художників, що виставлялися в «Зеленій канапі», були Сергій Савченко і Сергій Резніченко, а най-най - Євгенія Гапчинська. А середня ціна за живописні та скульптурні твори - 750 у.о.
Провівши за перший рік існування галереї статистику, Домарадзька з'ясувала, що 50% з куплених творів придбали львів'яни, 30% - кияни, решту - жителі інших міст та іноземці.
«Художнику не дуже подобається, коли їх картини купують «на подарунок», - розповіла Олеся. - Але коли йдеться про шанувальників, він може навіть велику знижку дати і навіть зголитися віддати картину «в довгостроковий кредит». Так, у нас була така романтична історія. Одній шанувальниці Ніни Резніченко під час авторської виставки дуже сподобалася її картина з тюльпанами. І ось чоловік тієї жінки вирішив зробити їй сюрприз, виплачував з червня до грудня $900 за цю картину та подарував дружині на день народження. Часто відкладають картини на два місяці».
Я відразу пригадала картини Ніни Резніченко, які дуже мені заімпонували - її загадкові жінки в ультрамариновому «Китайському ноктюрні» та «Каліграфі», «Квіти для Дебюссі» чи нічна «Прага» - нерідко відкриваю сайт художників, щоб вкотре поглянути на ці та інші роботи. І ще пригадала подругу, яка мріє про картину Гапчинської, яку однак, як запевняє Олеся Домарадзька, не візьмеш в кредит.
Так чи інакше, якщо ви берете в кредит комп'ютер, пральку, холодильник чи автомобіль, не виключено, що при великому бажанні щодня бачити улюблене полотно, ви не відмовитесь платити і за нього. Адже за всяке задоволення треба платити, тим більше - за мистецький твір, який завжди даруватиме позитивну енергію і насолоду :-).
Фото з сайтів: www.artgreensofa.com та www.lvivart.com