Проводити референдум разом зі загальнонаціональними виборами – справа доволі звична, особливо для посткомуністичного простору. Чинна влада, організовуючи референдум, намагається в такий спосіб вирішити одне з питань: або схилити електоральні преференції на свою користь, або пропихнути під шумок виборів потрібне політичне рішення. Або і те, і те разом, як, наприклад, на останніх президентських виборах у Молдові.
Чи можна за це осуджувати чинну молдовську владу? Аж ніяк. Уже хоча б тому, що рішення, ухвалене на референдумі, аж ніяк не є шкідливе для країни, а зовсім навпаки. Це ж не було, наприклад, як в Україні на референдумі 2000 року, коли тодішній президент Леонід Кучма намагався забезпечити собі додаткові повноваження у протистоянні з Верховною Радою. Чи, як в Росії 2020 року, коли Владімір Путін «обнулив» свої попередні президентські каденції.
Хиба соціології
На референдум, який проводився в Молдові паралельно з виборами президента, молдованам пропонувалося відповісти на запитання, чи підтримують вони закріплення в Конституції Молдови формулювання про незворотність європейського курсу країни. Мета нібито й блага, адже в такий спосіб чинна проєвропейська влада намагалася запобігти можливим спробам майбутніх урядів змінити вектор зовнішньої політики на протилежний, тобто промосковський. Проте результат виявися трохи гіршим, ніж очікувалося.
Річ у тому, що попередні опитування громадської думки прогнозували, що мінімум 60% молдован проголосує за європейський вибір. Але під час референдуму, як то кажуть, щось пішло не так. Попередні підрахунки голосів засвідчували перемогу євроскептиків, а євроентузіастам постійно доводилося наздоганяти своїх опонентів. Лише коли підрахунок бюлетенів перевалив за 98% кількість позитивних відповідей почала потроху переважувати кількість негативних. І врешті-решт результат вийшов 50,46% – за внесення євроустремлінь Молдови до Конституції, 49,54% – проти.
І хоча євроентузіасти таки з тяжкими муками вигризли перемогу в євроскептиків, проте негативний осад після референдуму все ж залишився. Чому? Та вже хоча б тому, що перемогу забезпечили голоси діаспорників, які, зрозуміло, підраховувалися в останню чергу. Тобто, якщо брати голоси лише тих громадян Молдови, які досі мешкають у своїй країні, то референдум провалився б. І така диспозиція політичних преференцій дає зайвий козир проросійським силам у Молдові і самому Кремлю в його реваншистських потугах.
Однак не все так сумно. Передовсім тому, що перемога за очками формально не є нічим гіршою за перемогу нокаутом: в обох випадках переможець отримує той самий чемпіонський пояс. Тобто формально влада Молдови отримала мандат народної довіри для подальших євроінтеграційних процесів. Окрім того, ще й інші приховані каміння референдуму схиляють до оптимізму.
Головний конкурент Маї Санду
Але спершу звернемо увагу на результати першого туру президентських виборів. Лідером перегонів, як і очікувалося, вийшла чинна президентка Мая Санду, за неї проголосувало аж 42,45% виборців. Причому вона набрала навіть більше, аніж їй пророкували соціологи на фінальному етапі передвиборчої кампанії (35,8%).
Її головний конкурент – офіційно незалежний, але підтримуваний проросійською Соціалістичною партією колишній генеральний прокурор Александр Стояноґло – набрав 25,98% виборців. Цей результат теж виявився несподіваним для соціологів, які пророкували йому приблизно десятивідсоткову підтримку. Тобто у відносних числах його електоральний прорив виявися значно феєричнішим за поступ Маї Санду. І хоча попередня соціологія прогнозувала перемогу чинної президентки у другому турі над Стояноґло з результатом 40,6 до 36,4, але навіть тоді опитування залишало великий простір для корекції результатів – 34% опитаних або не визначились, або утримались, або були налаштовані голосувати проти всіх. Нині можна припустити, що у другому турі, який відбудеться через два тижні, Стояноґло потенційно має більше шансів, ніж Мая Санду, підхопити електорат інших кандидатів, особливо тих виборців, хто схильний до протестного голосування.
З одного боку, це викликає певні тривоги, що Молдова може вкотре зійти зі шляху євроінтеграції. З іншого боку, усе виглядає не так загрозливо, якщо уважніше придивитися до попередньої політичної діяльності Стояноґло. Так, генпрокурором він був, м’яко кажучи, не найкращим. Через корупційний скандал він позбувся своєї посади. Причому головним ініціатором його відставки була саме президентка Санду. Тому не дивно, що Стояноґло люто її ненавидить.
Проте варто згадати, наприклад, депутатську діяльність Стояноґло, коли він ще був членом виразно проєвропейської Демократичної партії і разом зі своїми однопартійцями чемно голосував за всі проєвропейські закони. Також варто сказати, що Стояноґло володіє, окрім молдовського, ще й румунським паспортом і аж ніяк не російським.
Усе це свідчить, що головний конкурент Санду точно не є переконаним кремлівцем, радше людиною не надто принциповою. Зрештою, і зараз всі його промови радше проєвропейські. Він виступає з гаслами інтеграції в західну спільноту, щоправда, критикує уряд за «не таку європеїзацію». Водночас Стояноґло любить покрутити своїми переконаннями як ром сонцем. Особливо вміло він грає на фобіях молдован бути втягнутими в російсько-український конфлікт, використовує аргументи про «дешевий російський газ» та інші популістські теми.
І от під час передвиборчої кампанії Стояноґло закликав своїх прихильників брати на виборчих дільницях лише бюлетень для голосування за президента, але ігнорувати референдумний бюлетень. Тому й не дивно, що в референдумі взяло участь на 60 тисяч громадян менше, ніж у президентських виборах.
Хто такі «юніоністи»?
Ще одним серйозним гравцем на політичному полі Молдови є «юніоністи», тобто прихильники об’єднання з Румунією. Ці люди плювати хотіли з високої дзвіниці на всяку внутрішньополітичну метушню: будуть внесені пункти про євроінтеграцію в Конституцію чи ні, скасує Молдова нейтральний статус і займеться євроатлантичною інтеграцією чи ні. Зрештою, й ім’я президента їм видається неважливим. Для них рецепт простий – об’єднатися з Румунією (а фактично влитися в неї), і всі проблеми миттєво вирішаться.
Скільки в Молдові прихильників румунізації? Усе залежить від того, як рахувати. Якщо брати до уваги «кришталево чистих» «юніоністів», то таких можна нарахувати приблизно 10-15%. Якщо ж не особливо перейматися чистотою, а порахувати й тих, хто в принципі не проти, то відсоток зросте до 50.
Чинна молдовська влада, за твердженням експертів, злочинно мало приділяла уваги саме цій категорії електорату. А дарма. Треба було у своїй агітаційних матеріалах чітко артикулювати меседж: якщо переможуть проросійські сили, то про об’єднання з Румунією можна забути раз і назавжди. А от з проєвропейською владою об’єднання відбудеться неминуче. Навіть якщо не в рамках однієї держави, то принаймні в рамках Європейської Унії і НАТО. І якщо у громадян Молдови після того, як вона стане повноправним членом ЄУ, превалюватиме потяг до румунізації, то жодні міжнародні закони чи застереження Брюсселя не зможуть перешкодити цілковитому об’єднанню.
Електоральна проституція
Утім найдошкульніша проблема, яка негативно вплинула на результати виборів і референдуму, – це підкуп виборців за кремлівські гроші.
«Молдова сьогодні і останні місяці зіткнулася з безпрецедентною атакою на свободу та демократію. Злочинні групи разом з іноземними силами напали на нашу країну з десятками мільйонів євро, використовуючи брудні гроші, щоб перетворити нашу країну на сіру зону. Ми маємо докази того, що їхньою метою було купити 300 тисяч голосів, метою було скомпрометувати демократичні вибори, їхньою метою було викликати страх і паніку в суспільстві. Ми не відмовимося від захисту свободи та демократії, чекаємо на остаточні результати і повернемося з рішеннями», – заявила Мая Санду через кілька годин після закриття виборчих дільниць.
Наше видання вже неодноразово писало, який безпрецедентний тиск на всіх напрямках чинила путінська Росія на Молдову, щоб не допустити переобрання Санду на цьогорічних президентських виборах і її проєвропейської партії «Дія і солідарність» (PAS) на парламентських виборах наступного року. У Москві навіть було створено з проросійськи налаштованих молдовських політиків партію «Victorie-Победа» і щедро її профінансовано. Точно відомо, що через емісарів Кремля до Молдови було завезено щонайменше 100 млн доларів для підкупу виборців. Сума, здавалося б, не така вже й велика, але не треба забувати, що Молдова – найбідніша країна Європи, а загальна кількість громадян країни, які 20 жовтня взяли участь в голосуванні, сягнула приблизно півтора мільйона осіб. Тож навіть вказаної суми цілком вистачає, щоб підкупити критичне число виборців. Наприклад, тих самих 300 тисяч осіб, про яких каже Санду, було б цілком достатньо, щоб вона змогла виграти вибори в першому ж турі. Не кажучи вже про те, що цифри на референдумі виглядали б значно привабливішими для єврооптимістів. Але, на жаль для значної кількості громадян Молдови, «електоральна проституція» не є якимось моральним табу. Далеко не кожен усвідомлює, що так він краде в себе своє майбутнє, майбутнє своїх дітей.
Чому Маї Санду треба перемогти?
Скажу щиро, молдованам надзвичайно поталанило з президенткою. Вона має чудову освіту, зокрема й диплом Школи управління імені Джона Кеннеді при Гарвардському університеті. Вона має досвід роботи в західних інституціях, зокрема у Світовому Банку. Санду пропрацювала на міністерських посадах у Молдові, очолювала уряд, проявила себе як талановитий реформатор. Вона послідовно й беззастережно боролася з корупцією.
Це вже її треті президентські вибори. Перші вона програла 2016 року проросійському соціалістові Ігорю Додону. Той зумів забити молдованам голову популістськими гаслами. Другі вибори, 2020 року, Санда уже виграла в того самого Додона. Очевидно, до виборців дійшло, що популістські гасла мають мало спільного з реальністю.
3 листопада, у другому турі виборів визначиться не просто особа президента, а фактично шлях, яким піде Молдова найближчими роками. Для України, яка чинить опір російській агресії, дуже важливо, щоб з наших країн-сусідів творилося максимально велике коло друзів. Ще ніколи між Києвом і Кишиневом не було таких добрих взаємин, як за першу президентську каденцію Санду. Тож сподіваємося, що так воно й залишиться.