З приходом до влади в Україні «молодої команди» Володимира Зеленського актуальним стало питання популізму. Але, як це часто у нас трапляється, сам термін використовують специфічно, з поправкою на місцеві особливості. Тому важливо розібратися в поняттях, бо в них – суть і корінь подальших проблем.
Передусім варто нагадати історію терміна «молода команда», який уже давно став самостійним визначенням. Приблизне значення його таке: це певна група спільників, яким вдалося отримати владу одним із багатьох відносно чесних способів. Отримана влада використовується демонстративно зухвало, особливо у сфері особистого збагачення. Вперше цей термін потрапив до широкого вжитку завдяки меру Києва Леоніду Черновецькому і його золотим словам «я и моя молодая команда делаем что-то важное, что-то нужное». Сам товариш «Космос» зараз нібито перебуває в екзилі, у Грузії, але, судячи зі сторінки у Фейсбук, на життя не скаржиться. Не мали б скаржитися на життя і ті, кого Леонід Черновецький назвав своєю «молодою командою» і чия бурхлива діяльність на ниві «роздержавлення» столичної нерухомості стала легендарною. Лесик Довгий, який вдало закохався за президентства Януковича в доньку депутатки ВРУ від Партії регіонів, зараз знову обраний «по мажоритарці», ресурсів вистачає. Сергій Березенко – ледь не головна «молода» надія й опора БПП, патріот і державник. Персонажі меншого масштабу – так само не чужі у владі люди, зокрема в Київраді та столичній міській адміністрації. Також, без сумніву, патріоти і державники.
Тепер потрібно визначитися, що таке популізм в Україні і коли вся ця вакханалія розпочалася. З огляду на те, що Україна, об’єктивно, є державою бідною (я не говорю про потенціал чи надра, а про ВВП і кошти, якими оперує державний апарат), це впливає і на спосіб самовираження популістів. Популіст без ресурсів – це сумне і неприглядне явище, він не може запропонувати ані хліба, ані пристойних видовищ. Натомість він пропонує ворога. Причому в нас цього ворога не можна навіть пограбувати, тому популіст пропонує просто зробити йому погано.
Наприклад, коли казка про підтримку українського автовиробника набридла остаточно і слова «васадзе» та «ланос» перейшли в розряд непристойних, країна декілька років жила в режимі нацьковування «бляхарів» на «чесних платників податків» і навпаки. Закінчилося все суто по-українськи: розмитнили якось «за пільговим тарифом», самі правила так і залишили половинчастими, а кошти спрямували в пенсійний фонд напередодні виборів. Бінго!
При переході до енергоефективності держава витрачає мільйони на утеплення і заміну котлів, причому у вигляді кредитів. У той самий час мільярди безповоротно ідуть на субсидії. Кому, крім Фірташа й Ахметова, від цього добре?
Головною рисою українського популізму є те, що він не приносить користі «народу» навіть в короткостроковій перспективі. Це просто процес, коли більшість («народ», пішоходи, мешканці) нібито «ставить на місце» меншість (водіїв, підприємців, власників). Це просто задоволення від процесу, яке перетворюється на голоси під час виборів.
Так склалося роками. І підготували для цього ґрунт якраз ті, які тепер стають в позу римського сенатора і таврують «бидло». З висоти своєї «консервативної» чи «правої» ідеології. Хоча в них стільки консерватизму, скільки в Богдана лібертаріанства. Це люди, які затіяли гру «розведи народ на популістичній темі» і програли в ній.
Особливо тішить порівняння наших популістів із західними. Хоча тут жодні порівняння не є доречними ані за формою, ні за змістом. Дональд Трамп дійсно зменшив навантаження на бізнес і зробив життя простого «реднека» фінансово простішим. Це щодо змісту. А Борис Джонсон може цитувати грецьку класику мовою оригіналу. Це якщо про форму.
У нас же воно не лізе ні по формі, ні по змісту. Тому що це – не популізм. Це типове «розподіляй і володарюй», але в межах одного соціуму. Верхівка – це ніби Рим, а суспільство – це як племена берберів, де одному племіннику вождя пообіцяли велодоріжки, а іншому – зменшення мита на імпорт автомобілів. Берберам цікаво, Риму вигідно.