Російський правитель знову вийшов в ефір – не як лідер великої країни, а як диктатор із завченими формулюваннями й готовим набором виправдань. Пряма лінія Путіна, що відбулася 19 грудня, очікувано перетворилася на тривале шоу із заздалегідь відібраними питаннями й підготовленими відповідями.
Жодним діалогом зі суспільством там, звісно, і не пахло. Це був монолог людини, яка давно перейшла від політики до насильства і самовихваляння. Світу показали не президента, у розумінні нормальних країн, а фігуру, яка перетворює публічну промову на інструмент підміни реальності, де факти поступаються місцем вигідним інтерпретаціям. У натягнуто-«щирій» інтонації цієї «балакаючої голови» виразно відчувалося, що Путін переказував не факти, а власні очікування – те, що колись засіло в його запаленому мозку.
Так, він знову стверджував, що війна – це «захист інтересів». І що мир можливий тільки на умовах, які він вважатиме прийнятними. При цьому наполягав на «силі і величі» Росії, незважаючи на очевидні ознаки виснаження суспільства й економіки країни.
Західні оглядачі прямо вказують, що його заяви про мир не супроводжуються зміною військових планів і практичних дій, а реальний курс залишається колишнім – на продовження агресії.
Тобто слова диктатора під час цього шоу – не просто лицемірство, а системна брехня, зведена в державну практику. Характерно, що, поки Путін говорив про «діалог» і «повагу до інтересів», на екрані за його спиною з'являлися повідомлення росіян, які відображають невдоволення рівнем життя і роботою державних служб. Ці репліки виглядали як рідкісні, але наочні тріщини в ретельно вибудуваному фасаді, які Кремль вважав за краще повністю ігнорувати.
Нічого нового під час цього дійства світ не почув. Путін вкотре брехливо стверджував, що Росія нібито пропонує мир, але продовжував говорити мовою ультиматумів і тиску. Він звинувачував Захід у створенні образу ворога, хоча саме його система влади, заснована на корупції, брехні і репресіях, давно сформувала цей образ в очах світу.
Не обійшлося і без звичного маніпулювання інформацією. Наприклад, паралельно з хвастощами про нібито «зростання економіки» й «успіхи на фронті» за кадром залишалися людські життя. Адже цифри і відсотки самі по собі нічого не значать – за ними ховаються загиблі і покалічені, зруйновані сім'ї, долі молодих людей, багато з яких були відправлені на забій силою або обманом.
При цьому Путін говорив про «стабільність», але ця стабільність за його правління означає страх, в'язниці, придушені голоси і відсутність перспектив. Такий порядок влаштовує лише самого узурпатора влади і купку його спільників.
Світові аналітичні видання в ці дні навперебій наголошують, що риторика Путіна про мир і його відмова брати на себе відповідальність за конфлікт прямо суперечать реальним діям. Його заяви дедалі частіше сприймаються не як крок до припинення війни, а як підготовка до її затягування.
Бажаючи показати себе відповідальним главою держави, він розмірковував про майбутнє, але так, ніби за цими словами не стоять зруйновані міста і травмовані покоління. Людина, яка десятиліттями утримує владу, знову продемонструвала, що війна для неї – не трагедія, а інструмент збереження контролю. Логіка цієї прямої лінії зводилася не до пошуку виходу, а до легітимації продовження війни й посилення репресій.
Що довше тривало це шоу, то очевиднішим ставало: перед глядачами була не освічена людина і не відповідальний політик, а малокультурна особа, яка втратила зв'язок з реальністю. Він говорив про війну без співчуття і без визнання ціни, яку за неї платять люди. Його запевнення про «прагнення до миру» звучали цинічно на тлі варварських бомбардувань мирних міст України й нарощування репресій усередині Росії, що тривали саме в ці дні.
Ці суперечності недвозначно показують, що метою «прямої лінії» був не діалог із суспільством, а монолог виправдання, у якому відповідальність за насильство методично перекладалася на інших. Власне кажучи, формула «винні всі, крім мене» стала нервом усього шоу. Путін говорив про війну як про стихійне явище, а не як про результат власного політичного вибору. Він згадував «жертви» лише в знеособленому, статистичному сенсі, уникаючи розмови про конкретні долі й особисту відповідальність.
Характерно, що навіть західні інформагентства, які довгий час намагалися бути «нейтральними», більше не приховують скепсису. Наприклад, Reuters зазначає, що західні чиновники й аналітики вважають: заяви Путіна про мир не супроводжуються змінами у військовій стратегії, що підсилює думку про його готовність до затяжного конфлікту. У цьому й полягає суть путінської риторики: говорити про мир, продовжуючи війну; говорити про стабільність, узаконюючи страх; говорити про суверенітет, виправдовуючи ізоляцію й насильство.
Але навіть у всесильних, на вигляд, диктаторів є слабкі місця. На прямій лінії Путін виглядав людиною, яка боїться не зовнішніх ворогів, а майбутнього, у якому доведеться відповідати не перед лояльними модераторами, а перед історією. Він чіпляється за минулі міфи й образ обложеної фортеці, продовжуючи розпалювати війну навіть тоді, коли публічно говорить про мир.
Поки він сидів у студії, оточений екранами і зручними питаннями, за межами цього простору залишалася реальна Росія – країна політичних в'язнів, вигнаних журналістів і зламаних доль. Країна, де незгода з війною карається в'язницею, а правда оголошується екстремізмом. Для цієї реальності на прямій лінії місця не знайшлося.
Путін пафосно говорив про «свій народ», але мільйони російських громадян бачать, як колосальні ресурси йдуть на злочинну війну, тоді як соціальна сфера відчуває хронічний дефіцит, а сотні тисяч сімей живуть у відвертій бідності. Його риторика про мир і майбутнє – це не просто слова, а своєрідна тактика, що доповнює стратегію тиску й ескалації. Не випадково кожна заява про «готовність до переговорів» супроводжується умовами, що роблять ці переговори неможливими.
Саме цей розрив між словами й діями робить його образ особливо відразливим. Він вбирається в тогу миротворця, продовжуючи руйнувати і вбивати, перетворюючи власні амбіції на джерело нескінченного насильства. Західні журналісти описують це як поєднання маніпуляції й моральної деградації.
Sky News зазначає, що Путін, говорячи про мир, не демонструє готовності змінити курс і продовжує наполягати на своїх вимогах. А Euronews підкреслює його заяви про просування військ і впевненість у досягненні військових цілей, що фактично сигналізує про продовження війни.
Пряма лінія, задумана, крім усього іншого, заради об'єднання країни навколо Кремля, чітко показала: Путін більше не керує через згоду суспільства, його влада тримається на страху, війні та системному знищенні альтернатив, які не вписуються в його злочинні плани. Ця «лінія» стала наочним підтвердженням того, що заявлена «готовність до миру» не підкріплюється зміною політики. Путін знову повторив колишні формули, залишивши без відповіді головний запит мільйонів людей – запит на припинення війни і на майбутнє без страху. Ця трансляція не наблизила мир і не відкрила діалог, а лише зафіксувала намір зберігати чинний курс, незважаючи на його руйнівні наслідки.
Саме тому значення минулої прямої лінії виходить далеко за межі внутрішньої російської пропаганди. Це шоу адресоване не тільки населенню Росії, а й зовнішньому світу – як сигнал про те, що Кремль не має наміру змінювати курс, прикриваючи незмінну агресію риторикою про мир і діалог.
У такій ситуації сили, зацікавлені в припиненні війни, повинні реагувати не на форму, а на зміст. Особливо тривожно в цьому плані виглядає подвійна позиція президента США Дональда Трампа: його суперечливі заяви, коливання між жорсткістю і заграванням з «угодою» створюють для Путіна зручне тло. Така невизначеність дає агресору час для коригування військових планів і мобілізації ресурсів. А прямі лінії лише допомагають відволікати увагу прихильників надання всеосяжної допомоги Україні як жертві агресії.
На цьому тлі лінія Євроунії виглядає принципово іншою і тому ключовою. ЄУ чітко дає зрозуміти, що телевізійні монологи не замінюють реальної відповідальності, а розмови про мир не мають ваги без припинення агресії. Відмова легітимізувати цей спектакль, збереження санкційного й політичного тиску, підтримка жертви війни – усе це стає прямою відповіддю на логіку прямої лінії як форми самовиправдання російського режиму.