Міський ландшафт, серед іншого, є відображенням хвороб та девіацій масового несвідомого. І свідомого також. Коли у невеликому прикарпатському місті, що живе з двох базарів, безперервно множаться монументи – це підстава для діагнозу.
Те, що пасує імперській столиці, у провінційному локусі виглядає, в кращому випадку, пародійно. Навіть за радянських часів, коли монументальне мистецтво вважали однією з головних складових пропагандистської політики партії та уряду, «монументоманія» не набувала теперішньої форми ландшафтної пошесті. Питання художньої якості та ідеологічної доречності новітніх пам’ятників ми виносимо за межі цієї статті.
Що змушує міську громаду обтяжувати площі і сквери щораз новими пафосними постатями? На це питання пропонуємо такі відповіді:
1) Позаяк галицькі міста населені переважно носіями сільського (рустикального) менталітету, то пам’ятник будується як місце, довкола якого рустикали відправлятимуть найпоширеніший в нас громадський ритуал: колективно співатимуть пісні;
2) Монумент є зримим та ситуаційно найближчим заміщенням язичницького тотему, до реставрації якого підсвідомо прагнуть люди нашого архаїчного суспільства;
3) За допомогою монументів політики прагнуть компенсувати свою неспроможність налагодити цивілізоване життя галичан. У цій схемі монумент є символом певної умоглядної (ілюзорної) перемоги над ворогами, мовляв: «Дивіться, кляті воріженьки (окупанти), якого ми Нашого Вождя у бронзі втнули!»
4) Монумент виступає в ролі оберега – містичного охоронця території (на штиб давньоєгипетських та давньовавилонських статуй богів). У багатьох місцевих пам’ятників напружені й злі обличчя (напевне, щоби ефективніше відлякувати темні сили);
5) Суспільство відчуває, що живе не за стрижневої епохи, а на її руїнах (на пророкованому ранніми постмодерністами «цвинтарі сенсів»). Відповідно, воно організовує простір свого мешкання за архетипом кладовища, прикрашаючи місто «квазіцвинтарними» символами – монументами, спорудами у вигляді велетенських надгробків тощо;
6) Вертикально організовані пам’ятники на високих постаментах (улюблена, як здається, монументальна форма галичан) є фалічними фетишами, уособленнями чоловічої (мілітарної) сили. Відповідно, відсутність боєздатного війська компенсується, серед іншого, принагідним ландшафтним симулякром.
Якщо підсумувати всі вказані пункти, то загальна картина виходить така. Вітчизняна суспільна архаїка має певні прогнозовані реакції на критичні ситуації. Ці реакції локалізуються, як не важко здогадатися, у сфері масового несвідомого. Це такі колективні «реактивні психози», джерелом яких є історичні травми, нанесені суспільству трагічними подіями соціального масштабу: війнами, геноцидами та довготривалими окупаціями. Перебіг таких колективних психозів не досліджений. Думається, що у кожному конкретному випадку перебіг має свої властивості.
Суспільна травматогенна невпевненість в українському варіанті супроводжується невтомним будуванням ландшафтних оберегів: пам’ятників, меморіальних об’єктів, каплиць, церков. Суспільство, судячи з усього, не здогадується, що тим самим воно робить себе вразливішим.
Політтехнологам відомо, що монументи є «символічними вузлами» суспільної інволюційної меланхолії, яка супроводжує перебіг масового реактивного психозу. Вплив на ці «вузли» викликає у суспільства ремісію історичних травм. Відомо, що маси хворобливо реагують на будь-які дії, котрі зачіпають «священний топос» пам’ятника або історично актуалізованого місця.
Саме тому в періоди загострення політичної ситуації монументи стають важливими елементами позиційних ігор. Найпростіша з них – зробити пам’ятник місцем збору учасників мітингу. Шамани від політичних технологій за допомогою центруючої позиції монумента викликають з родової пам’яті людей один із найдавніших ритуалів індоєвропейців – парикраму. Так на санскриті називається молитовно-медитаційна практика обходу святині колом. Тибетська її назва – «кора».
Кожен, хто був на такому мітингу, має пам’ятати, що його наче хтось змушує переміщуватись навколо монументу. Прискорена відеозйомка таких «парикрамічних» мітингів показує, що статичний, на перший погляд, натовп насправді повільно обходить колом монумент у бік протилежний рухові сонця. Така динаміка насторожує, але, в принципі, не дає достатніх підстав для далекосяжних метафізичних висновків. Все ж таки, мало хто буде сперечатися із тим, що з сакральної точки зору політичний мітинг завжди є чимось протилежним колективному молінню. Така собі «антипарикрама».
Руйнування монумента є більш критичним типом маніпуляції настроями мас. Власне, цей акт вандалізму походить від прадавньої практики знищення тотему як містичного охоронця роду. Етнографи знають багато історій про те, як цілі племена втрачали волю до життя й гинули, шоковані фактом знищення їхнього тотемного символу. Ті давні трагедії знаходять відлуння й у сучасному мистецтві. На подібній колізії побудовано сюжет фільму «Аватар».
У нашу епоху руйнування монумента не дає такого знищувального ефекту, але «вмикає» родову пам'ять і провокує людей на невмотивовану агресію проти гіпотетичних руйнівників, провокує масову свідомість до ірраціональної, психотичної реакції. Такі дії працюють на збільшення у масовій свідомості параноїдальної складової, на ситуацію керованого хаосу.
Наприклад, групи людей починають стихійно створювати патрулі для захисту пам’ятників. Така громадянська ініціатива відслідковується політичними технологами (особливо легко – завдяки соціальним мережам) і загони самодіяльних охоронців беруть «під опіку», легко переформатовують у силові підрозділи політичних згромаджень. І це лише один із можливих суспільно значущих наслідків вандальського «нападу на тотем».
Феномен «монументоманії» вартує спеціальних досліджень. Зокрема й тому, що його використовують на шкоду нації. Сумно, що українська академічна наука наразі відвертається від подібних суспільних явищ, яскраво виявлених на нашому ґрунті.