…Тимчасом мор у Львові набирав силу. Гинуло дедалі більше людей, громадське життя завмерло, і міський лікар Павло Кампіан повідомив бургомістра та війта про те, що пік епідемії вочевидь припаде на наступний тиждень і потім піде на спад, а поки що від епідемії помер кожний восьмий мешканець міста…
Дня 27 вересня Року Божого 1594 на переповненій торгівцями і покупцями львівській Площі Ринок біля крамів із нюрнберзьким товаром крамар Гошко з Галицького передмістя, щосекунди розмахуючи руками, щось жваво оповідав перекупці Касьці:
- Так, він захворів учора, кармеліт Дуратій приїхав із Кракова, а там вже вирує епідемія. Братія кармелітського монастиря у замішанні, бо так само починався мор три роки тому, але, думаю, може якось минеться…
- А я чула вранці біля різницьких яток при Латинському соборі, що заразу привіз із турецької Галати купець Михайло Алвізій, він прибув до Львова через тиждень після цього молодого гарного флорентійця Мікеліні.
- А я бачила… я все, все бачила… - несподівано приєдналася до розмови міська божевільна Міхалінця. - Страшний мор іде до нас чорними хмарами від півночі. Ці хмари, ніби важкі клапті, звисають із неба, а над Краківською брамою на білій хмарі стоїть святий Станіслав Костка, завбільшки у цілий костел Францисканців, і відганяє полами свого плаща лихе повітря. Він щосили махає велетенським плащем, але намарно: спочатку чорні клапті на небі ніби зупинилися, а потім перекинулися через мури і вже летять на місто…
- Не верзи дурниць, Міхалінцю, - ніби заспокоюючи себе, промовив Гошко, - великого мору цього року аж ніяк не повинно бути, бо що я тоді робитиму зі своїм товаром і як віддам позику Ізраїлю Якубовичу? Якщо мор станеться, то дуже незначний, бо мені казали, що зірки, які опікуються мором, розташовані сприятливо.
Надвечір уже весь Львів гомонів про можливу морову пошесть, ймовірно занесену до міста з декількох напрямків. Спочатку великої паніки не було, але, пам’ятаючи про попередні нещодавні епідемії, люди намагалися якось убезпечити себе від нещастя і щиро сподівалися, що власне цього разу їх ця чаша мине.
Простий люд вже вишукував свої власні передвісники мору, придивляючись до рясноти хробаків, гадів і жаб, та згадував про часті викидні у жінок і про часті народження близнят…
Мор гірший від татарина, казали львів’яни, бо татарина видно, а зараза невидима. Львівська міська влада, навчена сімома протягом останніх п’ятдесяти років епідеміями, одразу почала вживати рішучих заходів для запобігання мору і боротьби з ним. Оголошувався стан «повітряної тривоги» і рішуче каралися усі прояви паніки.
Того ж дня, далеко за північ, у лавничій залі львівської Ратуші сиділи, перегортаючи хроніки минулих років, і наодинці радилися бургомістр Станіслав Ґонсьорек, війт Якуб Вйотецький і міський лікар Павло Кампіан. Керівники міської і королівської влади намагалися зробити все можливе, аби якомога ефективніше боротися з моровою заразою, яка вже правила бал у місті.
- Бачиш, Якубе, - промовив бургомістр до війта, - хроніки за останні роки свідчать, що назагал під час пошесті у містах з десяти мешканців гине троє, серед жебраків і волоцюг майже восьмеро, а серед патриціату один із десятка. Кожен, залежно від свого майнового стану, має більші чи менші шанси залишитися живим.
- Панове, тепер у Львові шанси вижити під час мору так ж самі, як і будь-де в Європі, - зауважив міський лікар, - а колись сюди, на наші благодатні землі, від епідемій утікали усі, хто тільки міг. Бо взагалі погане повітря у Червоній Русі з’явилося набагато пізніше, аніж у Західній Європі, і певний час польські королі вважали ці землі порятунком для себе. Король Владислав Ягайло з цілим своїм двором неодноразово приїздив до Львова і жив тут по півроку у той час, коли чума у Європі змітала навіть королівські голови. Тоді багато переселенців із Заходу пішли за королем і, заохочені плодючістю ріллі, заклали на Русі свої садиби.
- Колись і про лікарів у Львові не дбали, - зітхнув війт, гортаючи старий манускрипт, - лише 1467 року міська влада спромоглася своїм коштом спровадити з Кракова медика Зиґмунта, який і став першим міським лікарем, але невдовзі «зима очистила повітря», і міська влада, економлячи на здоров’ї своїх громадян, визнала міського лікаря Зиґмунта непотрібним (minus necessarius), а відтак розпрощалися з ним.
- Добре, що ми хоч тепер усвідомили необхідність медичної опіки у місті і виділили на це достатньо грошей із міської скарбниці, - врешті налаштувавшись на конкретну ділову розмову, енергійно промовив Павло Кампіан, - отож нам треба розробити все найнагальніше і запровадити це не пізніше цього ж ранку. По-перше, пропоную закупити необхідні ліки та провіант для шпиталів. Далі на усіх в’їздах до міста, а не лише на брамах, влаштувати карантинні перепускні пункти, де перевіряти як чужих громадян, так і своїх, які повертаються додому.
- Обов’язково треба закрити всі школи і максимально обмежити торгівлю, - продовжував далі бургомістр, - я дам наказ скасувати усі ярмаркові дні і накажу торгувати лише продовольством і усім найнеобхіднішим після ретельної перевірки. Також бажано заборонити цехові збори, усілякі забави, торгівлю зношеними речами, серед яких можуть бути речі померлих. Заражених хворих треба негайно скеровувати до шпиталю святого Станіслава, їхній одяг обов’язково спалювати, а померлих убогих ховати за кошт міста. Треба, щоби ціпаки стежили за тим, аби на вулицях і площах міста не скопичувалося багато людей, і виловлювали усіляких навіжених і панікерів. У разі, якщо виявляться окремі заражені дільниці, обкопати їх шанцями і перекопати до них усі дороги.
- На усіх брамах будинків завтра уранці, - додав війт, - прибити розпорядження магістрату про запобіжні заходи проти мору. Треба закликати людей не контактувати з незнайомцями, не приймати на роботу нову челядь і нових братів чи сестер до монастирів. Бо, пригадуєте, минулого разу мор почався через сідляра з Перемишля, а рік перед тим через служницю зі Сихова, недугу якої спочатку приховав її господар. Міський суд мусить тимчасово припинити розгляд усіх справ, і лише нотаріуси повинні продовжувати оформляти заповіти, але винятково для смертельно хворих.
- І нарешті, - завершив перелік заходів бургомістр, - рекомендувати не відвідувати лазні і не ходити до костелів, церков і синагог, але завтра востаннє треба провести Службу Божу з благанням до Господа подолати цей мор…
У давньому Львові палка віра в провидіння і опіку святих у часі морової зарази були потужним чинником боротьби проти епідемій, бо психологічне самонавіювання і беззастережна віра в допомогу святого підсилювали фізичну опірність організму в часі хвороби, тамували страх, злі передчуття та іпохондрію. Страх перед пошестю був такий великий, що навіть у міській хроніці є запис, що під час мору «коли птах понад містом летів, то падав і здихав».
Львів’яни смиренно молилися до своїх святих, яких віддавна вважали патронами у часах епідемій. На вежах і брамах міста, ніби міцні щити проти пошестей, висіли кам’яні зображення патронів: Яна з Дуклі, Каетана, Яна Канта, Станіслава Костки. Цей останній святий, визнаний патроном міста, мав у Львові особливий культ і був навіть названий «спасителем міста» (servator urbis). Образ святого з цим написом вмістили у Ратуші у залі райців. Станіслав Костка був охоронцем міста в часи пожеж, війни і мору, культ його зріс непомірно, і львівське поспільство палко молилося до нього в часі великих епідемій.
Незаперечним покровителем львівських міщан у часі мору був і святий Ян з Дуклі, який помер власне від пошесті і був похований за міськими мурами на подвір’ї Бернардинського монастиря 1484 року. Через рік потужне і чисте джерело вдарило з його могили, люди вірили, що вода з джерела лікує важкі хвороби, тому брати бернардинці перепоховали тіло блаженного Яна у срібній раці в головному вівтарі костелу, а над джерелом спорудили криницю. Лікарі казали, що ця вода випромінює особливі флюїди опірності організму різним хворобам. До опіки святого Яна з Дуклі досить часто вдавалися навіть польські королі і, на диво, зцілювалися. Цього ранку галицькі передміщани по Службі Божій у Бернардинському костелі тиснулися біля джерела і набирали цілющу воду, аби покропити нею свої помешкання.
Мешканці вулиці Довгої, яка простягалася вздовж західних міських укріплень, пристрасно молилися в костелику Єзуїтів над Полтвою і складали обітниці святій Розалії, славетній захисниці від пошестей. Парафіяни дякували міщанці Юстині Маньковській, яка зафундувала вівтар святої у костелі і пожертвувала для зберігання реліквій чудову золоту шкатулку у вигляді троянди.
У костелі на Краківському передмісті люди у спільній молитві зверталися до святої Анни, яку ще півстоліття тому міська рада оголосила патронкою Львова під час пошестей.
Також вважалися у місті захисниками від зарази святі Косма і Дам’ян, за життя арабські лікарі, святі Шимон, Бернард, Карл Боромей, Франциск Ксаверій, Квірин, свята Агата і святий Севастіан.
Але особливою любов’ю львів’ян тішився святий Рох, в часі своєї хвороби покинутий людьми. Він вижив лише завдяки турботі пса, котрий приносив йому їжу, і ангела, котрий лікував його рани. У львівському Латинському кафедральному костелі парафіяни складали цьому святому обітниці й молилися біля його вівтаря, який своїм коштом спорудили львівські райці.
І, звісно ж, ніхто не оминав у своїх молитвах головної захисниці усіх хворих і нужденних – Діви Марії, покровительки усіх трьох головних львівських християнських храмів. Львів’яни вірили, що Покров Богородиці – найнадійніший захист від пошесті.
Того ранку по Літургіях у кожному храмі усі львів’яни - духівництво, патриції, райці магістрату, міщани, ченці усіх орденів і конфесій - зібралися на Площі Ринок і вирішили обійти місто з молитовною процесією. Люди несли в руках багато запалених свічок, безперервно пристрасно молилися, у повітрі одночасно лунали дзвони усіх храмів міста. По закінченні процесії люди несли додому велику надію на те, що цьогорічна епідемія буде легкою і принесе якнайменше смертей…
Витяги з книги Ілька Лемка «Кохання і смерть»