За останні дні неодноразово натрапляв на тезу про те, що поширення інформації про правдиві чи вірогідні злочини збройних сил Російської Федерації проти цивільного населення чи військовополонених можуть мати на меті залякування й поширення паніки.
Якщо це так, то інструмент обрано доволі невдало, адже він не підкріплений раціональними міркуваннями.
Річ у тому, що армія, яка практикує подібне насильство, завжди є менш боєздатною силою, ніж та, яка не практикує такого. Цю тезу можна підкріпити не тільки нудними логічними аргументами, але й історичними прикладами.
Вище політичне й військове командування нацистської Німеччини не випадково істотно обмежило спершу доволі масову участь бойових підрозділів «Вермахту» в безпосередньому вбивстві цивільного населення на східному фронті, значна частина якого зачепила територію сучасної України.
Ще до нападу на СРСР з німецькою педантичністю були створені окремі загони, була розроблена спеціальна процедура масових страт. Більшу частину «Голокосту від куль» здійснили айнзацгрупи, що складалися переважно з ідеологічно вмотивованих нацистів, а там, де це було можливо й доречно – залучалися війська союзників чи загони місцевої поліції. Вірогідно, це визначило значною мірою формування образів тієї війни, зокрема образу «злого румуна» на противагу «благородному німецькому вояці»: німецьке командування прагнуло використати німецького солдата на фронті.
Чому так? Виявилося, що військові частини, які брали участь у масових вбивствах цивільного населення чи військовополонених, втрачали бойові якості. Серед бійців таких загонів збільшувався відсоток самогубств, поширювалася апатія, падала дисципліна, мотивація та ініціативність, зростали випадки вживання алкогольних та наркотичних речовин тощо. Крім того, навіть у випадках з відвертими психопатами працювало правило: хто звик вбивати людину без зброї – стає боягузом перед лицем озброєного.
Сучасна армія – це не просто натовп зі зброєю. Боротьба за дисципліну і мораль солдата – один із напрямів роботи командирів, офіцерів і сержантів, капеланів, комісарів, політруків тощо (залежно від армії). Саме вони мають зупинити вояків навіть у найбільшому пеклі від грабунку, ґвалтування та вбивства цивільного населення й військовополонених, завадити перетворенню армії на натовп. Коли вище військове і політичне керівництво України закликає утриматися від насильства щодо полонених супротивників, це робиться не лише з міркувань міжнародного іміджу й загального гуманізму, а й зі суто практичною метою.
Історія знає приклади, коли певні загони доводилося повністю розпускати, а бійців – перерозподіляти серед інших, настільки слабкими ставали бойові якості підрозділу, який вкрив свій прапор військовою ганьбою. Це правильно навіть у тих випадках, коли немає одностайної згоди щодо неприпустимості тієї чи іншої дії серед самих солдатів.
Скажімо, відступ російської армії 1915 року супроводжувався низкою погромів єврейського населення земель сучасної Білорусі, Литви, Польщі й України. Вочевидь, чинник релігійного антисемітизму визначив вектор насильства деморалізованих відступом військ, тому значна частина задіяних у насильстві вояків не вважала свої дії недопустимими. Проте бойові якості цієї армії в наступні місяці були набагато гіршими, ніж у 1914-му, коли вона успішно наступала на окремих театрах бойових дій. Так само, попри зазначені вище обмеження, насильство з боку «Вермахту» щодо цивільного населення тривало впродовж усієї війни. Не останню роль у чому зіграли вже не релігійні, а расистські упередження (зокрема стосовно слов’ян) та ігнорування навіть тодішніх правил ведення війни з боку військового командування.
Це працює навіть на індивідуальному рівні. Завдання солдата полягає в тому, щоб не дати себе вбити і виконати наказ. Усі зусилля й думки солдата, його одяг, поведінка тощо мають підкорюватися цьому завданню. Коли ж солдат починає думати про те, де би вкрасти ноутбук і як його передати додому, або чи не підхопив він венеричну хворобу під час групового зґвалтування, або чи не «розколеться» хтось з інших солдатів щодо їхніх злочинів – це вже не боєць. А якщо він ще й пластину з бронежилету витягає задля того, щоб там сховати той вкрадений ноутбук, якщо замість додаткового боєкомплекту він несе кілограми «здобичі», то… Ви зрозуміли.
На якомусь рівні розуміння цієї шкоди моральному духу війська є і в російській армії. Ідіотський наказ рити окопи в забрудненому радіацією ґрунті зони відчуження ЧАЕС – це залишковий метод підтримання певного морального рівня бійців підрозділу: зайняти цих бійців хоч якоюсь справою, не дати навіть змоги подивитися навколо і щось ідіотське утнути без наказу.
З огляду на зазначене вище, військові злочини ЗС РФ, зафіксовані на звільненій від них території України, свідчать про повну на певний момент втрату боєздатності в сенсі морального духу. Можна навіть припустити, що рішення про відступ північної групи ЗС РФ було вимушеним, оскільки, зокрема, розташовані тут підрозділи фактично перестали бути армією і з усіх наказів могли виконати хіба що наказ про відступ. Просочується інформація про складності з поверненням вояків цієї групи до бойових дій на інших театрах.
Тож інформація про військові злочини ЗС РФ не може бути підставою для паніки в сенсі їхнього протистояння зі Збройними силами України. Так, це може викликати жах від споглядання зла, яке може прорости в людській душі, це може викликати біль за вбитими замученими цивільними людьми та справедливий гнів.
Проте з погляду мілітарного, такі акти є свідченням морального розкладання армії супротивника, падіння бойових якостей ворожого війська.