Історія – наука політична. І як би історики не намагалися уникнути політичної складової у своїх дослідженнях, застосовуючи все нові методи аналізу, однак, рано чи пізно, політичні вуха починають стирчати із здавалося б зовсім «невинної» теми. Письменник Юрій Андрухович заявив, що для подолання протиріч між Західною та Східною Україною потрібно запровадити мораторій на минуле.
Він вважає: «У нас на єдиній державно-політичній території насправді дві політичні нації існують. І вони мають достатньо антагоністичні уявлення про своє минуле. Це так би мовити – протистояння по лінії Сталін – Бандера, чи Бандера – Сталін. Це ж абсурдно і жахливо, коли, власне кажучи, фізично давно мертві особи диктують наше сьогодення, тобто активно присутні у нашій сьогоднішній українській реальності. А що ж робити живим. На минулому можна було б домовитися про те, що ми мораторій на минуле запроваджуємо у всій країні, домовляємося, що ми їх, мерців, не чіпаємо, щоб вони в нашому житті не командували».
Добре письменникам, вони можуть пропонувати суспільству якнайсміливіші проекти, не задумуючись над тим, чи надаються вони для реалізації в реальному житті: головне, щоб гарно і оригінально це все звучало. От уже кілька років історик Ярослав Грицак, та й інші разом з ним, не втомлюються повторювати тезу, що історію треба залишити історикам. І що? А віз і нині там. Навіть не «там», а вже «тут», котиться з шаленою швидкістю так, що от-от і від нього залишаться дрібні уламки. Чому так? Відповідь проста – ніхто і ніколи не відмовиться від історії, як національно-мобілізаційного чинника, як засобу політичної боротьби. Закликати домовитися усім суспільством є або проявом великої наївності, або непрактичності. Бо ще ні одній нації не вдавалося «домовитися» до такого рівня всезагальної злагоди, де б не було ні альтернативи, ні опозиції. Хоча такі випадки в минулому траплялися, але там ні про яку «згоду» не йшлося, бо це були авторитарні, диктаторські режими.
У цьому вислові нашого славного письменника мене насторожили такі три тези: твердження про сформованість в Україні двох політичних націй, думка про існування чіткого вододілу колективних пам’ятей по лінії Сталін-Бандера та можливість запровадження мораторію на минуле у « всій країні». Щодо першої тези у дослідників можуть існувати серйозні застереження, бо ведучи мову про політичну націю, Юрій Андрухович бере до уваги тільки одну складову національної ідентичності – історичну. Дійсно, колективна пам'ять різних частин України є не тільки різною, але й подекуди антагоністичною. Але питання в тому, чи це дійсно «пам'ять поколінь», чи наслідок недолугої історичної політики, яка проводиться державою ось уже скоро двадцять років? Дозволю собі висловити ще одну крамольну думку. А чи не є отой ментальний розлам колективних пам’ятей по лінії Сталін-Бандера звичайним масмедійним продуктом? Чи так багато людей, грубо кажучи на Сході, переймаються Сталіним і чи дійсно з «Бандерою в серці» вирушив до Європи той мільйон заробітчан із Західної України в пошуках роботи? А теза про можливість запровадження в «усій країні» мораторію на минуле, мене дійсно насторожує, бо ніколи не думав, що навіть нашим постмодерним письменника можуть бути властивими авторитарні, волюнтаристські риси. Отже, напевно, не про мораторій на минуле варто говорити, а про корекцію історичної політики в державі, припинення масмедійних «історичних» воєн і найважливіше – громадянської відповідальності політиків за брутальну експлуатацію героїчного минулого.
Колись в одній бурхливій дискусії під моєю статтею про політику пам'яті в Україні наштовхнувся на цікаву думку щодо можливості гармонійного «співіснування» минулого і сучасного в нашому суспільстві. Перефразовуючи її, хочу сказати, що і я, як історик і громадянин, просто мрію про той час, коли наші мертві герої перестануть тримати за ноги нас живих і ми нарешті розпочнемо рух в майбутнє.