Світлий нектар, самотній мед. Місто маленьких крихітних кав’ярень, твоїх дівчат, моїх колег…Цими словами почався клубний концерт легенди українського року Віктора Морозова та гурту “Четвертий Кут”, що відбувався під час святкування Дня міста Лева у фестиваль-ресторації “Лівий берег”.
Правду кажучи, ідучи на цей концерт, зовсім не мав наміру писати статтю, а лише фотографувати і слухати. Але старі пісні зі старих альбомів спопеляли і воскрешали. Наповнювали та спустошували, перевертаючи і клекочучи отим світлим нектаром.
Благодійний аукціон іграшок, зроблених неповносправними дітьми, що передував концерту, мабуть, так спантеличив оргів, що вони забули відрекомендувати Морозова та інших музикантів, які вже сиділи на сцені. Проте маестро, лише трішки розгубившись, представив себе і гурт сам.
Перед виконанням пісні "Колишній ідол", намагаючись навести ностальгічний зв'язок зі залом - якось містично звучали слова, мовляв колись, при написанні, ця пісня мала один зміст, років з дев'ять тому - зовсім інший, а зараз, мабуть, ще якийсь.
Було б логічно і зовсім не дивно, якщо б після кількох старих пісень з альбому "Встати і вийти", публіка просила щось із "Армії Світла", зважаючи на назву і анонсованість заходу. Натомість чулися вигуки "Тільки ві Львові". На що Віктор сухо відповів - "замовлення будуть, але потім, у другій частині концерту. А поки що слухайте ці".
І полилися солодкі спогадами і алюзіями речі, доповнені коментарями Морозова.
"Аліна" - про фатальну дівчину, не лише для Москальця як автора цих слів, котра тепер живе за межами України десь у Шотландії і грає на арфі, а колись мешкала в Україні, "Остання зима", "Палять листя", на виконання якої на сцену запросили Соломію Чубай.
Навіювались спогади дев'ятирічної давності і приходили на згадку ті часи, коли Морозов співав у Ляльці, на одіозному концерті "Рок за Правду" у «Романтику», на площах, коли люди були ладні танцювати і на майданах, і на дахах.
Тоді революційні події, "Україна Без Кучми", ГКО "За Правду!" створювали напрочуд дивну суміш, яка зараз виливалась спогадами в емоції, хапала за серце.
Його музика підривала сотні молодих людей, надихаючи на активні вчинки. Ми, тоді ще хлопчаки, сприймали його пісні як гімни.
А тут властиво інше. Інша атмосфера.
Коли лише спускався східцями під Оперний, розминувся з гуртом молодиків на вході у кнайпу. І власне якийсь хлопчина мого віку, на фразу подруги, що внизу зараз буде концерт Морозова, байдуже запитав: "А хто це такий?"
Хоча, безумовно, публіка знала Морозова, але, очевидно, якогось іншого Морозова знали ці пузаті дядечки і розцяцьковані молодички. А загалом молоддю у залі не пахло.
Проблема присутніх у тому, що вони й не знали того їхнього Морозова, який грав у клубі міліції 1975-го, який був натхненником і творцем "Арніки", патріархом львівського року.
Цього разу атмосфера віддавала офіціозом аж до набундюченості.
Під підвальним склепінням творіння Горголевського наче текла ще одна річка - емоційного і бурхливого, нестримного. От лише публіка воліла пліткувати, сидячи спиною до сцени, бавитись телефонами, не забуваючи при тім аплодувати після кожної пісні.
Хоча за це порівняння багато хто закине мені недолугість, ці оплески були як оплески на футбольному матчі, від футбольних хуліганів, що прийшли не вболівати, а палити "фоєра", маючи сам футбол глибоко в ... десь.
Складалось враження, що публіці байдуже, хто грає, аби лиш жива музика.
Пісня з альбому "Афродизіяки" Мертвого півня "Наша зима" публіку таки завела. У виконанні вчувався "закос" під Армстронга, або просто джазовий мотив. Пісні виконували з властивою для Морозова манерою дурачитися. У цьому весь батяр Морозов.
Згадуючи день народження Віктора Неборака, виконали, на його ж слова написану "Джульбарс повісився". Хоча у голосі вчувалося стільки пафосу, що він відверто стьобався з публіки, лише співаючи: "читаєш Маркеса чи Борхеса, Гессе, "І цзінь" чи "Листя трави".
Відсутні були традиційне підспівування, підстукування, не кажучи вже про підтанцьовування під сценою - місця для цього передбачено не було зовсім, а з десяток столиків позаду залу залишилися пустими, як і місце обабіч них.
Спроби двох п'яних пузатих дядечок з першого столику щось підтупцювати збіглись у часі з паузою між частинами концерту. І ті роздратовано щось буркали, заплітаючись язиком.
Не берусь категорично стверджувати, але так видавалося, що музики публіка не знала.
Як для таких збіговиськ, що є не надто вже й частенькими, питома вага львівської "богеми", та й "освіченої" інтелігенції, була аж надто малою - поза сценою фактично жодного.
А до Полтви яких два метри, зверху ж Оперний.
У перерві заграв джаз, то й же Армстронг. Не знаю, навряд чи сподівався побачити тут зграйку обірваної молоді - ті що на початку 2000-х були такими, вже давно повиростали, та все одно б не вписались у цю атмосферу, яка радше нагадувала дискотеку в "Міленіумі".
"Четвертий кут" був забитий у глухенький кутик, дальній від входу і виконував роль лабухів у ресторації, ставши чи замінником, чи власне самим маскультом.
Їм бо не треба ні "ідолів", ні "вставань", зате подавай "Тільки ві Львові", хоч саме таких батяри й пригощали цеглою, зневажаючи у "батярувках".
Зі зміною "Кута" музики на неживу поведінка людей аніскілечки не змінилась.
Тут Морозов зауважив, що альбом "Армія Світла" - надто серйозні пісні для такого концерту. Тому він заспіває лише кілька пісень. Зокрема у пам'ять про багатьох хороших людей, які пішли за цей рік із життя. (Неборак, Покальчук, Пелех).
Потім на сцені музиканти ротувалися і з батяр-бендом "Галичина", і концерт продовжився батярськими піснями.
Приємним сюрпризом стала прем'єра "батярувки" "Серце батяра" (стрижневої пісні однойменного третього фільму за участі Щепка і Тонька, відзнятого 1939 року, який так і не вийшов на екрани кінозалів, згорівши у полум'ї війни, але пісенька стала хітом) у літературному перекладі українською як "Тільки ві Львові" та інші.
"Фай дулі-фай" виявилася дописаною новими трьома "політичними" куплетами про газові труби, Кремль, Симоненка у гречці і обвислий рейтинг комуністів, а кульмінацією стали слова про Зварича:
"Ходив Зварич посівати -
Заробив собі на грати.
Тепер він за миску каші
Посіває на параші".
Із "Oh my dear Uraine" у залі співали лише приспів, і то після кількох припрошувань Віктора.
Під кінець концерту публіка все ще сходилася - не на концерт - побухати. І якось скептично дивлячись на Морозова, морозилась і щулилась. А залом лунало "my dear Ukraine, my love"..
Крики "молодці" трішки губились у розмовах і стукотіннях чарок, хоча й було на "біс", і не одну пісню.
Морозов, жива легенда, патріарх львівської рок-музики, добрий дядечко з гітарою і акторською легкістю поведінки, натхненник "Не журись". Під нього танцювали у сімдесятих, на нього молилася молодь 2001-го, його любили незалежно від віку за "батярувки". Він порвав публіку на шмаття... нехай навіть, можливо, попсовою (після Чубая) "Воною" у тому першому варіанті Москальця, а на прощання була ще не одна.
Але три підказки, що пісня про пиво "Львівське", так і не навело публіку на текст "то є кляса, робить з хлопа супер аса". Лиш музичка грала штаєр. Хоча немає вже у Львові королів і аристократів, і варто було б звикнути до клубних атмосфер, замість смороду Полтви витав ледь чутний запах п'яного "міщєнства"
Все ж, знайшлися серед присутніх справжні шанувальники і випросили ще "Білу квітку".
"Тут не така публіка як на інших концертах. Цю публіку потрібно було розігріти, завести. Стосовно "Арніка цвіте" - це справді алюзія Москальця до тих часів. Хоча не певний, що тут є ті, хто ходив на танці у клуб міліції" - сумно зауважив Морозов.
У подальших планах музиканта - видати новий альбом з "батярувками", який би поєднував і автентичні старі речі, і пісні, написані за останні десять-двадцять років, щоб показати - "той дух, традиція, культура далі продовжує жити й існувати".
Фото автора