Брехня – одна з фундаментальних складових рис московської політики. Історія Москви побудована на брехні та фальші. Недотримання міждержавних угод, фальшування попередніх домовленостей, відверта брехня найвищої проби та повна підміна понять, помножені на безпринципність і манію власної величі, супроводжують Росію ще з часів Московського царства. Впродовж багатьох століть Кремль вміло поєднував грубу силу з безпринципністю та цинізмом і перетворив неправду на потужний інструмент своєї пропаганди. Не даремно Отто фон Бісмарк застерігав про марність усіх договорів з Росією, які нічого не варті.
Українці ще задовго до знаменитої фрази Бісмарка змогли на власному досвіді переконатися, що таке – домовленості та угоди з Москвою. Коли 1654 року Богдан Хмельницький ухвалив рішення укласти військово-політичний союз із московським царем, він і гадки не мав, що мине трохи більше як 100 років і Гетьманщина разом із Запорізькою Січчю стараннями нового «союзника» зникнуть із політичної карти світу. А українські землі втратять будь-які ознаки автономії, розчинившись у Російській імперії. Якби Богдану Хмельницькому і козацькій старшині було більше відомо про підступність московитів і їхню патологічну схильність порушувати будь-які раніше укладені договори, гетьман точно не пішов би на цю авантюру.
Історики досі сперечаються, чим була Переяславська рада. Фактом є те, Богдан Хмельницький ще за свого життя встиг пошкодувати про союз із Московією й активно шукав інші зовнішньополітичні варіанти для збереження української державності. Та смерть перервала ці пошуки.
Наслідком Переяславської ради 1654 року стали так звані Березневі статті 1654 року – угода між новоствореною українською державою та Москвою щодо політичного становища України та її відносин із царем. Цей документ так і не був ратифікований козацькою радою. Крім цього, не збереглися оригінали тексту статей, а лише їхні копії. Наскільки вони достовірні – важко сказати. Якщо вірити цим документам, то вимальовувалася приблизно така картина домовленостей між обома сторонами.
Україна зберігала свої військово-адміністративні органи управління на чолі з виборним гетьманом. На Гетьманщині без обмежень мало далі діяти місцеве право. Царські воєводи не мали права втручатися у внутрішні справи України. Україна зберігала свої збройні сили – 60-тисячне козацьке військо. Гетьманський уряд мав право на ведення справ з іноземними державами і не мав права на відносини з Річчю Посполитою та Османською імперією. Гетьман обирався на козацькій раді довічно, а царя повідомляли про результат виборів. Влада гетьмана поширювалась на всю територію України. Усі податки і доходи збирали українські фінансові органи. Представники Москви мали приймати від них належну їй данину. На території України розміщалися московські війська, що повинні були утримуватися за кошт України.
Москва від самого початку працювала над ліквідацією української державності, використовуючи для цього брехню, шантаж і фальшування. У 1659 році син Богдана Хмельницького Юрій Хмельницький був змушений під тиском підписати нові угоди з царем, у яких суттєво обмежувався український суверенітет. Московські посланці переконували Юрія Хмельницького, що він підписує начебто ті самі статті, які підписував його батько. Насправді ж це було відвертою брехнею. Переяславські статті 1659 року забороняли козакам без згоди царя переобирати гетьмана. Крім того, гетьман мав бути затверджений у Москві. Право на дипломатичні стосунки Гетьманської держави скасовувалося. Україна мала надсилати власне військо на вимогу царя. Московські гарнізони тепер розташовувалися в Переяславі, Ніжині, Брацлаві та Умані, а Київська митрополія мала підпорядковуватися Московському патріарху.
З кожним новим українським гетьманом Москва підписувала нові договори. І всі нові домовленості системно знищували залишки українського суверенітету та державності. Вплив Кремля невпинно зростав, а українська автономія щоразу обмежувалася. Від пунктів копій Березневих угод 1654 року поступово не залишилося нічого. Про обіцянку поважати козацькі права та вольності забули. Москва вносила щоразу нові пункти до договорів аж до вимог сприяти «укладенню шлюбів між великоросами і малоросами». Гетьманщина втрачала рештки своєї суб’єктності. Минуло трохи більше ніж сто років, поки 1764 року Українська козацька держава остаточно припинила існування. У 1775 році така ж доля спіткала Запорізьку Січ. Істина про нікчемність домовленостей із Москвою безвідмовно працювала у XVII та XVIII століттях. У майбутньому нічого не змінилося.
Коли більшовицька Росія поставила за мету завоювати Україну і знищити УНР, її експансію супроводжував бурхливий потік брехні та фальші. Задовго до Путіна російські більшовики придумали універсальне цинічне маніпулятивне виправдання: «це не ми». Спочатку Раднарком звинуватив Центральну Раду у проведенні «буржуазної політики». Такі звинувачення виглядали цілковито абсурдно. Адже Центральна Рада складалася переважно з представників лівих соціалістичних партій. Потім росіяни захопили Харків і там проголосили утворення радянської УНР. А далі почалося повзуче завоювання України, яке здійснювалося російсько-більшовицькою армією, але зовні подавалося наче внутрішній громадянський конфлікт всередині України.
У 1918 році, після поразки Німеччини у Першій світовій війні, Радянська Росія вирішила знову загарбати Україну. Агресія розпочиналася традиційно з території Росії. Коли Директорія УНР вислала радянському урядові ноти протесту, то отримала відповідь у стилі Москви. У ній стверджувалося, що ніяких російських військ в Україні немає, а проти Директорії воює армія «українського радянського уряду, який є цілком незалежний». Звісно, це було цілковитою брехнею. Та Кремль мав величезний історичний досвід у мистецтві брехати. А щоб упакувати агресію в красивішу обгортку, було створено маріонетковий радянсько-український уряд.
СРСР був державою, основаною на неправді. Неправда транслювалася назовні і всередину цього тоталітарного утворення – нової форми російської імперії. Соціальний комуністичний експеримент обернувся жахливими людськими втратами і приніс багато бід. Та в основі комуністичного міфу лежала та сама брехня. Москва брехала світу і собі. Приховувала правду про злочини, геноцид та репресії. Та врешті радянська імперія пішла у небуття. Однак залишила по собі спадкоємця – Російську Федерацію.
Через сто років під час нової російсько-української війни Росія традиційно використала брехню як інструмент підготовки і виправдання своєї агресії. Транслюючи на міжнародній арені потік фальші та маніпуляцій, Москва намагалася заплутати карти. Продемонструвати, що вона нібито не агресор, а жертва, яка мусить захищатися від НАТО, боротися з міфічними нацистами та іншими уявними загрозами. Путін творчо наслідував Йозефа Геббельса, який казав: чим неймовірніша брехня, тим легше в неї повірять. І частково Кремлю й цього разу вдалося досягти успіху. Хай як дивно, частина країн світу і частина політиків на Заході досі сприймають російські псевдоаргументи, основані на суцільній фальші.
Москва дійсно досягла неймовірної майстерності у мистецтві брехні. Але брехня також небезпечна для самого брехуна. Можна вдаватися до інструментарію фальші і неправди багато століть. Але цей механізм не працює безвідмовно. Настає час, коли брехня обертається проти того, хто її продукує. Зараз Росія починає пожинати плоди своєї політики, основаної на фальші та обмані. Коли постійно брешеш іншим, коли підло підтасовуєш факти і вигадуєш найабсурдніші теорії, щоб виправдати власну агресію, настає момент, коли починаєш брехати самому собі. А потім стикаєшся зі жорсткою реальністю, яка демонструє, що твої уявлення про себе – самообман.
Не існує ніякої другої армії світу. І ти не крутий гангстер, якого боїться вся планета, а звичайний бандит із підворіття. Корумпований, закомплексований, технологічно відсталий і неефективний. Колос на глиняних ногах із претензіями на глобальне панування. З вертикаллю влади, побудованою на суцільному обмані. Обмані самого себе і того, хто на вищій посаді, ніж ти. Аж до самого диктатора, який сидить у Кремлі.