Московський імперіалізм тісно пов’язаний з московським православним шовінізмом. Войовнича антизахідна риторика, нічим не обґрунтовані претензії на світову месіанську роль і виправдання територіальної експансії гармонійно поєднали російську політику й релігію в одне ціле. Московський патріархат є не просто релігійним інститутом, а й рупором ідеологічної пропаганди, дієвим інструментом поширення російського впливу у світі.
Московське православ’я давно створило ідеологічну платформу для виправдовування кремлівської загарбницької політики. Ще з часу падіння Візантійської імперії в умах окремих релігійних діячів тодішнього Московського князівства на рубежі XV–XVI століть виникла концепція «Москви як Третього Риму». У 1453 році столицю Візантійської імперії Константинополь завоювали турки. Серед усіх православних держав, які тоді фактично втратили свою незалежність, Москва здавалася найліпшим кандидатом на роль формального правонаступника імперії.
Ідея «Москви як Третього Риму», сформульована місцевим православ’ям, прийшлася до душі московським правителям. Адже вона пов’язувала їх з могутніми імперіями минулого. І надавала формальне обґрунтування для експансії і претензій на землі сусідніх держав. Московський цар, а потім імператор зображався як «захисник усіх православних». А оскільки багато православних мешкало за межами московських володінь, у головах кремлівських правителів виникло непереборне прагнення до їх «визволення» та об’єднання в межах однієї держави.
Штучне коригування історії Московії у XVIII столітті, здійснене задля закріплення її зв’язку з Руссю, мало ще більше підтвердити територіальні претензії новоствореної імперії. Спираючись на фантастичні, історично фальшиві концепції московського православ'я, урядові кола Російської імперії захоплено відкрили для себе ідеї панславізму. «Слов'янофільство» – великодержавницька концепція та монархічна доктрина Російської імперії, як офіційна державна ідеологія спиралася на формулу: «самодержавіє, православіє, народность».
«Турботою» про долю православних на Балканах у Росії виправдовували війни з Туреччиною та бажання встановити контроль над протоками Босфор і Дарданелли у XVIII–XIX століттях. Прагненням захистити святі християнські місця пояснювали наміри взяти опіку над Єрусалимом. Глобальний рівень московського експансіонізму завжди спирався на релігійний чинник. Московська офіційна церква благословляла загарбницькі плани влади. Тісний союз Кремля та Московського патріархату – історичний феномен, який існує вже як мінімум пів тисячоліття.
Московське православ’я прислужилося імперії не тільки для здійснення агресивної зовнішньої політики. Воно допомагало в русифікації та асиміляції підкорених народів. Позбавляло їх власної ідентичності та національних еліт. Штучна ідея про «братні народи» бере початок з православно-московської концепції про «Росію, Україну і Білорусь» як єдину Русь. Нею Москва прагнула пов’язати себе з історичною спадщиною, до якої вона не має жодного стосунку. А також нівелювати ідею, що українці та білоруси – це окремий народ. Контроль над Київською митрополією, встановлений за допомогою корупційних дій у 1686 році, мав важливе значення для внутрішнього зміцнення імперії, що народжувалася. Одержавлена релігія стала потужним інструментом цементування «руского міра».
Московське православ’я і його прихильники з українського середовища, яких спокусила ідея розбудови православної імперії, зіграли вагому роль у ліквідації осередку української державності – Гетьманщини. Маніпулятивна апеляція до єдиної віри з московським православним царем мала на меті знищити незалежницькі устремління українського народу. Назавжди інкорпорувати його в кордони імперії. Накладення анафеми на Івана Мазепу (поборника від’єднання від Москви) – це символічний акт анафеми на всіх українців, які мали «грішні думки» про незалежність. Незначна кількість повстань українців проти московського панування до початку XX століття – це також вплив релігійного чинника. Московська церква, яка тотально панувала в Україні, зіграла вагому роль у духовному і світоглядному закріпаченні української нації. Маніпулюючи тезою про нібито єдину «православну віру», вона намагалася подати будь-яку ідею боротьби з «братнім російським православним народом» як щось недопустиме і гріховне. Проливати кров можна було лише за імперські амбіції Росії. Але не за незалежну Україну.
Ідеологічний вплив московського православ’я частково відійшов у тінь в часи існування СРСР. Православний шовінізм тимчасово поступився місцем комунізму. Комуністична ідеологія теж була своєрідною релігією з власним культом, ідеологією і вождями. З боротьбою проти «буржуазного націоналізму». З єдиним «радянським народом» як новою історичною дійсністю. І з претензіями на світове панування. Вона увібрала в себе попередній імперський доробок, поєднавши його з класовою тематикою і культом «велікой побєди». Крах СРСР не призвів до краху російського імперіалізму. Змінилися лише основні ідейні натхненники московського колоніалізму та експансіонізму. Легкість, з якою російське суспільство сприйняло експансіоністські ідеї на початку XXI століття, свідчить про їх глибоку укоріненість у масовій ментальності і давню історичну традицію. Після падіння радянської імперії московське православ’я знову посіло провідні позиції на ідеологічному поприщі. Стало одним з головних ретрансляторів ідей «руского міра». Підставило надійне плече підтримки режиму Путіна.
Канонічні претензії московського патріархату на землі України в дивний спосіб збігаються з прагненням Кремля знищити український суверенітет. А байки про єдиний «рускій народ» корелюються з невизнанням московськими правлячими елітами існування окремої української нації. Структури московської православної церкви активно включилися в процес ідеологічного обґрунтування російського вторгнення в Україну. У російських коментарях з приводу війни проти України простежуються елементи дикого ірраціонального псевдорелігійного фанатизму, поєднаного з вірою в месіанське призначення та боротьбою зі загниваючим Заходом. До них додається наскрізь фальшиве трактування подій минулого і замовчування історичної правди – типовий улюблений прийом російського імперіалізму.
Нещодавно московський патріарх Кірілл заявив, що завдяки православ’ю до Росії «були мирно приєднані нові землі упродовж всього періоду історії, тоді як західні колонізатори несли страждання та влаштовували геноцид місцевих жителів». Російський олігарх Канстантін Малофєєв назвав «спецоперацію» в Україні «битвою із Заходом за Святу Русь», а українців її «жертвами». У коментарі з приводу війни він відверто говорить про необхідність приєднання України до складу РФ та виставляє себе захисником «традиційних цінностей, імперії і ядерної зброї» в боротьбі з «гидотою Заходу». Деякі російсько-православні «філософи» пішли ще далі і заговорили про те, що Росія взагалі веде війну з антихристом і проти світового апокаліпсису.
Російський імперіалізм глибоко просякнутий духом власної винятковості, вищості «російської культури» і «російського православ’я». Про те, що московське православ’я є співучасником, натхненником та інструментом російської агресії, заявив Вселенський патріарх Варфоломій, виступаючи 10 грудня на Всесвітньому політичному форумі в Абу-Дабі.
«Російська православна церква стала на бік режиму президента Володимира Путіна. Вона бере активну участь у просуванні ідеології “руського міра”, згідно з якою мова і релігія дають змогу визначити єдине ціле, що охоплює Росію, Україну, Білорусь, а також інші території колишнього Радянського Союзу та діаспору. Москва (як політична, так і релігійна влада) стала центром цього світу, чиєю місією визначена боротьба з декадентськими цінностями Заходу. Ця ідеологія є інструментом легітимізації російського експансіонізму та основою його євразійської стратегії. Зв'язок з минулим етнофілетизму і сьогоденням “руського міра” очевидний. Таким чином, віра стає основою ідеології путінського режиму».