Рівно тридцять років тому в Росії розігралися події, які раніше чи пізніше обов’язково привели б до актуальної ситуації: авторитарного режиму, який чимраз більше набирає ознак тоталітарного, максимальної агресивності щодо сусідніх країн, жорстка пропаганда, скерована проти Заходу, передовсім США, брутальне переслідування не тільки опозиційних, але взагалі будь-яких незалежних від Кремля організацій тощо.
У жовтні 1993 року, який згодом у Росії назвуть «чорним» («черный октябрь»), громадяни України, навіть ті, що були доволі скептично налаштовані щодо Незалежності, вперше усвідомили переваги відокремлення від Москви. Це там у них збройні бунти на межі громадянської війни, танки на вулицях, які розстрілюють парламент, сотні вбитих, ліквідація повноцінного парламентаризму, глибока політична криза. У нас же фактично була лише одна проблема – галопуюча інфляція, тож у порівнянні з росіянами ми три десятиліття тому відчували себе ледь не в раю.
Отже, починаючи з 3 жовтня 1993 року політичне протистояння в Росії вийшло зі сесійних зал і кулуарів на вулиці Москви. Акції протесту прихильників парламенту (тоді це ще була Верховна рада Росії) досить швидко переросли у збройні сутички спершу з правоохоронцями (тоді ще міліцією). Згодом до протистояння долучилася армія.
До ювілейної дати на екрани російських кінотеатрів вийшов художній фільм під короткою назвою «1993» режисера Алєксандра Вєлєдінського. Стрічку було знято за однойменним романом Сєрґєя Шарґунова. Очевидно, автори і книжки, і фільму намагалися кинути виклик Вікторові Ґюґо, його безсмертному роману «93-й рік». Адже, як і в книжці великого французького письменника, історичні події репрезентовано крізь призму складних взаємин в одній родині. Проте російський «сиквел» навіть близько не піднімається до відомого роману про часи Великої французької революції ні за художньою силою, ні за реалістичністю відображення історичних подій. Ну, яка історична правда може бути репрезентована в сучасному російському кінематографі, затиснутому в кремлівських пропагандистських лещатах.
У стрічці багато пафосу і дешевого символізму. Але яка ж врешті-решт мораль стрічки (роману)? Хто добрий, хто поганий, хто правий, хто неправий? Чорт його знає. Для авторів головне було що? Показати, якою жахливою була епоха, в якій панували ліберали та демократи. До чого Єльцин довів країну. Бунтарі проти тодішнього російського президента мали б бути, мабуть, позитивними персонажами. Але не можна. Бунтарі завжди повинні бути в негативі, бо інакше в Кремлі можуть не зрозуміти. А от посилення влади президента внаслідок бунту мало б виглядати як явище цілком позитивне. От і будь тут мудрим. Одне слово, той, хто спробує розібратися в тодішніх російських політичних реаліях, читаючи роман чи оглядаючи фільм, лише ще більше заплутається.
Але що ж тоді в Москві відбувалося насправді? Чому люди, які в серпні 1991 року спільно стояли по один бік барикад перед «Білим домом», вже через два роки стали смертельними (у буквальному розумінні слова) ворогами?
Протистояння між колишніми союзниками почалося 21 вересня 1993 року, коли Борис Єльцин підписав указ № 1400 «Про поетапну конституційну реформу». Добре, не почалося –загострилося, почалося воно значно раніше, щонайменше, півтора року перед описуваними подіями, коли першому російському президентові набридло бавитися в «кришталевого демократа» і він почав підминати під себе чимраз більше влади, а з нею і грошей для «Сім’ї». Російський лідер вирішив дощенту зруйнувати чинну на той момент законодавчу владу й вибудувати нову, яка б не заважала йому правити (грабувати країну).
Із цим указом Єльцин увійшов у правову колізію, адже чинна на той момент законодавча база (включно з Конституцією РФ) не дозволяла йому робити таких докорінних змін. І вже тим більше він не мав права розпускати Верховну раду.
А от у російського парламенту на той момент було значно більше повноважень, аніж у теперішньої Державної думи. Тож Верховна рада РФ вирішила, що варто скористатися своєю силою й перетворити країну з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську. Відтак почалося змагання проєктів нової Конституції РФ.
Оливи у вогонь підливала тодішня соціальна ситуація. Сміливі економічні реформи прем’єр-міністра Єгора Гайдара були, як модно було казати, шоковою терапією. Вони призвели до різкого падіння рівня життя росіян. Хай це падіння й було тимчасовим, але саме до осені 1993 року воно набуло максимально болісних форм. І це не оминули взяти собі на озброєння опозиційні депутати в протистоянні з президентом.
Лідерами опозиції стали ще зовсім недавні найближчі соратники Єльцина – голова Верховної ради Руслан Хасбулатов і віцепрезидент Алєксандр Руцькой. Цікаво, що опозиціонери почали використовувати націонал-патріотичну та реваншистську риторику, критикувати Єльцина за «надмірне плазування» перед Заходом його вимогами реформ. Тому й не дивно, що Західний світ, а також колишні радянські республіки, включно з Україною, підтримали саме російського президента. Хоча зрозуміло, що і Єльцина тут дуже складно назвати позитивним героєм.
Російський президент дав вказівку всім підконтрольним йому службам поступово блокувати роботу парламенту. «Білому дому» відмикали телефонний зв'язок, воду, постачання продуктів. Згодом будівлю було знеструмлено, тому депутатам доводилося проводити засідання при свічках.
Парламентарі почали закликати своїх прихильників збиратися під будівлею. Всі очікували штурму «Білого дому». І не даремно. Водночас у парламенті почала накопичуватися зброя від лояльних воєначальників. Руцькой почав формувати озброєні загони «захисників російського парламентаризму». І перші спонтанні сутички зі стрілянинами й людськими жертвами виникали ще наприкінці вересня.
1 жовтня Єльцин дав наказ щільно оточити «Білий дім». А стрімка ескалація розпочалася вже 3 жовтня, коли тисячі прихильників опозиції зібралися спершу на антипрезидентський мітинг біля пам'ятника Леніну на Жовтневій площі. Розігріті агресивними спічами, вони прорвали міліційні кордони й рушили до парламенту. З балкона «Білого дому» мітингувальників привітали лідери опозиції й закликали їх до рішучих дій.
«Молодь, боєздатні чоловіки! Ось тут у лівій частині шикуватися! Формувати загони, і треба сьогодні штурмом взяти мерію та Останкіно», – під’юджував прихильників Руцькой, який, як відомо, був у чині генерал-майора.
«Я закликаю наших доблесних воїнів привести сюди війська, танки, щоб штурмом взяти Кремль з узурпатором колишнім злочинцем Єльциним. Єльцин сьогодні ж має бути ув’язнений в “Матроскую Тишину”, вся його продажна кліка має бути ув’язнена», – кричав Хасбулатов.
Усі ці безглузді заклики врешті обернулися кривавими розстрілами. Цікаво, що бунтарі використовували у своїх акціях радянську символіку. Зокрема, коли протестувальники взяли штурмом мерію Москви, то встановили над нею червоний прапор. Останкіно бунтарям так і не вдалося взяти.
Збройні штурми протестувальників з численними людськими жертвами дали Єльцину моральне і юридичне право на жорстке застосування військ. Впевненості у своїх діях президентові додало те, що водночас на Тверській вулиці зібралися десятки тисяч його прихильників. На телебаченні один за одним виступали знамениті актори, письменники, музиканти, науковці, висловлюючи підтримку президентові.
З самого ранку 4 жовтня під російським парламентом уже стояла бронетехніка. Увесь світ побачив ту незабутню картинку, як танки методично розстрілюють «Білий дім», вкриваючи його стіни чорним згарищем.
Спроби генерал-майора Руцького докричатися до військових, перетягти їх на свій бік чи хоча б дотримуватися нейтралітету успіху не мали. Обстріли тривали аж до п’ятої години вечора. Потім до будівлі увійшли спецпризначенці й затримали всіх, хто вижив. За Руцьким та Хасбулатовим приїхав особисто начальник охорони Єльцина Алєксандр Коржаков. Їх запроторили до СІЗО «Лефортово».
За даними офіційного слідства, 3–4 жовтня загинуло 124 особи, 348 отримали поранення. Проте активісти правозахисної організації «Меморіал» стверджують, що вбитих у перестрілках було щонайменше 159, причому 28 з них – військовики.
Єльцин святкував цілковиту перемогу над своїми опонентами. Верховну раду Росії було ліквідовано. На її місці постала Державна дума, вперше обрана 12 грудня 1993 року. Одночасно було проведено й референдум щодо «єльцинської» Конституції. Результат виявився, звісно, позитивним. А Дума без вагань схвалила новий Основний закон з дуже великими повноваженнями у президента і з урізаними – у парламенту.
Ні Захід, ні російські ліберали не вбачали в конституційній реформі великих проблем. Радше навпаки: подолано політичну кризу, усунуто потенційні колізії між президентом і парламентом щодо нечіткості меж повноважень, вдалося запобігти радянсько-імперському реваншу. Та й загалом, як то кажуть, хоч Єльцин і сукин син, але наш сукин син.
Хто ж то міг передбачити такий неймовірний розвиток подій, що після Єльцина прийде такий нехороший Путін і скористається всіма тими конституційними перевагами, які виникли після подій осені 1993 року, та ще й розпочне війну проти України. Ну, хіба що було запитати кожного першого гуцула з верховини, і він, пихнувши люлькою, неодмінно повідав би: «Скоро буде війна з м-лями, ніде ми від того не подінемося». До ворожки не ходи.