Наближається чергова річниця найкривавіших днів Євромайдану, а деякі українці не вигадали нічого ліпшого, ніж відсвяткувати цю дату веселими знущаннями в інтернет-коментарях. На цей раз об'єктом знущань виявились не білоруські, а російські протестувальники. На думку цих коментаторів, вони просто боягузи з рабською ґенетикою: на відміну від волелюбних українців, не здатні рішуче дати в морду поліцейським «космонавтам», підпалити автозак, зрештою, прогнати обридлого президента за межі країни. Причому коментарі виразно знущальні, їдкі, образливі. Спрямовані вони не на прихильників Путіна, а на тих, кому він якраз дуже не подобається. «Ви думаєте, наш ворог – Путін? Та ні, наш ворог ви – всі росіяни, зокрема ліберали. Це ви дозволили Путіну стати тим, ким він став. Це ви не пішли на штурм Кремля, коли Путін напав на Україну. Сподіваємось, ви, російські ліберали, будете сидіти в підвалах під час артобстрілів, а ваші діти поряд стогнатимуть від голоду! Ось на що ви, раби, заслужили», – приблизно такий пересічний зміст цих коментарів.
Перше, що хотілося б зауважити, – а яка мета? Ну, припустімо, ці коментатори вважають себе інтернет-воїнами, які героїчно змагаються за Україну на інформаційному фронті. Вони хочуть, щоб ліберально налаштовані росіяни перестали виходити на вулиці? Чи щоб вони стали прихильниками Путіна? Чи щоб вони вбили себе об стінку?
Кожна пропаганда має мету. Гітлерівці вважали слов'ян нижчою расою, а євреїв взагалі нелюдьми – але під час атаки на Польщу їх пропаганда розповідала про гарантії дотримання усіх прав громадян Польщі. На територіях СРСР у пропагандистських радіопередачах та друкованій агітації нацисти взагалі позиціонували себе як визволителі: ні слова про заплановані масові розстріли і концентраційні табори, лише свобода, добро і любов. Сталінський СРСР під час війни проти гітлерівської Німеччини здійснював жахливі злочини – як проти військовополонених, так і проти цивільного населення на німецькій території – але в радіоефірі радянська пропаганда розповідала німцям про те, скільки любові й добра бажає вона німецькому народу.
Чому? Та тому що пропаганда мала конкретну мету – зменшити опір супротивника. Тому пропагандисти й наголошували: «Ми не воюємо проти вашого народу, ми воюємо проти вашої влади, яка і є справжнім ворогом власного народу». Під час нападу на Фінляндію в СРСР навіть написали пісню «Принимай нас, Суоми-красавица», де були такі рядки:
Ни шутам, ни писакам юродивым
Больше ваших сердец не смутить.
Отнимали не раз вашу родину –
Мы приходим её возвратить.
Мы приходим помочь вам расправиться,
Расплатиться с лихвой за позор...
Ця пісня звучала саме тоді, коли радянські бомби падали на густозаселені квартали робітничих районів фінської столиці.
Україна не має жодних можливостей організувати артилерійський обстріл Москви. Але добровільні агітатори чомусь з усіх сил намагаються донести до ліберально налаштованих росіян месидж про те, що Україна – їхній ворог. Не ворог Путіна, а саме їхній. Як на мене, у цьому нема жодного бажання допомогти своїй державі – а лише збочене задоволення власних психологічних комплексів. Виглядає жалюгідно: як у відомій байці про слона і Моську.
А тепер перейдімо до головного аргументу: героїчної перемоги українців на Майдані. Не маю уявлення, скільки із цих коментаторів були на Майдані особисто більш ніж раз. Я був майже щодня, бачив динаміку, бачив умови, в яких розгортався і змінювався протест. І ось деякі спостереження.
На Майдані були росіяни. На Майдані були російські прапори. Як мінімум з одним росіянином зі «Самооборони Майдану» я познайомився особисто – у лікарні на Підвисоцького, де він лікувався з іншими майданівцями після одержаних поранень. А при вході з боку Європейської площі коло Будинку профспілок висіла розтяжка з написом: «Мы с русскими по крови – братство, но никогда – по братству рабства!» Що це означало, я не зовсім зрозумів, але розтяжка висіла, ніхто її не знімав.
Дістатися до Майдану можна було без жодних проблем. Я зазвичай ішов пішки від площі Льва Толстого. По дорозі мене не перевіряли співробітники міліції. Мене не зупиняли тітушки. Жодного разу я не зіткнувся з ані найменшими проблемами. Навіть коли на Інститутській стріляли, коли під монументом Незалежності стояли сили МВС – з боку Михайлівської приватні автомобілі підвозили покришки, бензин, їжу, одяг. На них не були прикриті номерні знаки. Водії не боялися: не тому, що були такими безстрашними, а тому, що ні до кого з них не прийшли додому працівники СБУ. Та навіть до родин керівників «Самооборони Майдану» додому не приходили з обшуком. Чи я помиляюся?
Атаки міліції на Майдан жодного разу не проводилися одночасно з кількох напрямків. Не було блокування прилеглих районів. Чогось такого, що білоруси називають зрозумілим терміном «хапун», не було взагалі. Одного разу беркутята влаштували засідку на активістів Автомайдану в Кріпосному провулку. Їх витягли з машин і поставили на коліна в снігу, на схилі гори за Маріїнським парком. І знаєте що? Вони стояли. На колінах. Вони не били морди беркутятам, хоча були не «московськими рабами», а цілком навіть гордими українцями. Потім їх судили. І чомусь під суд не прийшли кілька тисяч майданцівців, не рознесли цю установу, не визволили своїх побратимів. Я пригадую, як дружина одного з них зібрала друзів, щоб подумати разом, як врятувати чоловіка. І на цій зустрічі не йшлося про героїчне закидання ворогів пляшками з «молотовим», йшлося про передачу їжі та одягу в СІЗО, привернення уваги ЗМІ і хорошого адвоката. Щось надто нагадує «московських рабів», а не волелюбних бойових козаків, правда?
Україна ніколи не мала величезного потоку нафтодоларів, який дозволив би утриматися при владі одній політичний силі, а паралельно виховити лояльний до неї прошарок бюджетників, державних службовців та приватного бізнесу, який їх обслуговує. Тим більше не вистачало грошей на те, щоб створити дуже добре оплачуваний привілейований прошарок «силовиків», тобто людей, основною роботою яких є боротися з незгодними. Російські та білоруські «космонавти» – це ті, хто вже багато років отримує високу зарплатню, захищаючи Путіна та Лукашенка. Вони ніколи не знали іншої влади. Вони не вірять, що влада зміниться. Вони знають, що завжди треба бути на боці влади, а влада завжди тебе «відмаже». Це не йде в жодне порівняння з бідною і приниженою українською міліцією на зламі 2013-2014 років, яка пам'ятала зміну Кучми на Ющенка, Ющенка на Януковича, калейдоскоп урядових криз, протестів та перманентної нестабільності. Вони знали, що влада рано чи пізно зміниться. Вони знали, що в разі чого крайніми будуть вони і навряд чи високі дяді захищатимуть їх від переслідування. І протестувальники знали, що вони знають. І не втомлювалися це повторювати.
Звісно, нітрохи не варто применшувати того, що зробило українське суспільство на Майдані. Але й перебільшувати, викривлюючи факти, також не треба. Не варто забувати, що барикади на Грушевського не мали жодної практичної функції, лише символічну – і для російських ЗМІ зокрема. Двічі міліція одержувала наказ наступати – і двічі їх зметала. Не варто забувати, що ми досі не з'ясували, хто саме вигадав наступ вгору по Інститутській – до нікому насправді не потрібної барикади коло верхнього виходу з метро «Хрещатик». І що до неї тоді так і не дійшли – виявилося, що фанерні щити погано допомагають проти снайперських куль. Навіть якщо ти – українець, а не «московський раб». А тепер уявіть, що снайпери не лише на Інститутській, а й на Бессарабці, на Софійській, на Поштовій, на Володимирській. Що в метро – «хапун». Що по квартирах активістів ходять невідомі особи в чорному одязі і забирають в невідомому напрямку. І так, вони мають зброю. І стріляють у разі чого.
«В Україні таке неможливе», – скажете ви. Так, погоджуся. Але не тому, що українці якісь особливі. А тому, що в нас бідна країна, керована олігархами, а ці олігархи дуже добре заробляють на економічній співпраці з ЄС. Вони не хочуть санкцій. Вони не можуть собі дозволити перетворити столицю на пекло для власних громадян. А керманичі Росії та Білорусі – можуть. І не варто надувати щоки на тему «та якби вони спробували почати терор – ми б їм всі тюрми спалили», бо вони не почали. Точніше, не почали українські олігархи та підконтрольне їм МВС у Києві. Почав Путін на українській території – спочатку в Криму, потім у Донецьку та Луганську навесні 2014 року. І чомусь тисячі сильних, відчайдушних українців не приїхали в квітневий Донецьк, щоб завиграшки розігнати «московських рабів» з терористичного угруповання «ДНР». Хоча, здавалося б, це так просто – досвід Майдану зовсім свіжий. Чи не так?
Євромайдан поетично назвали «Революція Гідності». Я й сам люблю цей термін. Адже, по суті, людям з дуже різними ідеологічними поглядами йшлося саме про Гідність. Правління неотесаного жадібного бандита дивним чином принизило Гідність дуже різних людей – від неонацистів до ЛҐБТ-активістів. Приблизно те саме відбувається зараз в Росії і Білорусі. «Приблизно» – бо зовсім інша «історія хвороби» і як наслідок – зовсім інший режим по той бік невидимої лінії фронту. І що більше деякі українці цькують людей, що піднялися на захист власної Гідності, причому цькують, використовуючи як козир трагедію родин загиблих з Небесної сотні, то більше демонструють, що їм самим Гідності таки бракує.