Ні, на моїх колінах – ні сліду від Москви. Я не падала, не летіла вниз головою в глибоких метро, хоча завжди думаю про це повільне падіння, коли на швидкості сто кілометрів на годину до мене наближається потяг.
…Це місто мені було цікаве тим, що я сприймаю його з чистого листка своїх досвідів. Не знаючи нічого про радянську імперію, бо я не жила в ній, ціную свій досвід подорожі до Москви, яке дев’яносто відсотків моїх знайомих і друзів називають ворожим, чужим і холодним, більше, ніж всі їхні обґрунтовані почуття…
Мій перший московський день тривав у підземеллі. Що я робила тут? Як завжди – шукала людей. Саме вони дають тобі найточніше уявлення про культуру, в якій ти опинилася. Їх очі, запахи тіла, їх чужі випадкові миттєві дотики. Образи та людські ікони, акварелі різних людських душ – закритих кордонами тіла. Як завжди, я шукала серед них свободу, або навіть і поза ними, передбачаючи, що у Росії, у цій дивній, ніколи не знаній мною країні, свобода може раптом випасти з сумки, і залишитися лежати непотребом біля передостанньої лавки на станції метро. З кожним роком, загублену припадком свободу, шукає все менше людей.
…Саме тому - страшенно цікаво, що серед всіх цих людей, які вважають себе москвичами або ж просто людьми з глобального світу, - я побачила більше, ніж досі в Європі.
Скажімо, відчуття двох крайностей – сильна, підкорююча краса – жіноча і чоловіча – час до часу мої очі зупинялися на аристократичних обличчях, сповнених не так вродою, як цілісністю, генетичним спокоєм. І водночас – інша вражаюча особливість – зустріч з тими, хто триває у якомусь страшному глибинному внутрішньому підземеллі. Гострий розпач на лиці, безкрайня самотність, спухле від ридань лице, без поділу на стать і вік. Ці лиця – наче уособлення одного з внутрішніх станів, які проходить вмираюча імперія. Чомусь з першого погляду на таких безкрайньо зруйнованих людей я спонтанно думала про цей зв’язок. Цікаво, чи ще в якійсь країні можна побачити такі разючі, засліплюючі крайні людські архетипи, як тут…
О пів на шосту ми вийшли з підземелля, і я хочу їсти, сильно, жадібно. Цей голод просто схопив мене, а за ним з’являється відчуття радості: у цьому місті треба постійно пам’ятати про те, що ти дихаєш і живеш, бо в якусь мить можна забути, і це буде назавжди.
Надвечір я нарешті дочекалася холодної постелі, впала на неї, без жодного слова, і слухала як реве всередині мене безформенне величезне місто
…Ми заходили з нею до одного вагону. Вона сіла обережно, так, щоб про всяк випадок, не зачепити нікого рукою і поглядом. Мала на зріст, з поріділим фарбованим темно-рудим волоссям, закрита у себе, як в мішок. На руках у цієї сорокалітньої жінки спала дворічна дівчинка, з сумки виглядав сумний пудель, а в ногах - сиділа ще одна собака, і дивилася догори. На людей, або ще вище.
Ця картинка зупинилася у моїй свідомості з кількаденної подорожі до Москви, як завеликий шматок хліба серед горла. Місто великої людської самотності. Як і кожен мегаполіс, можливо, але все ж таки чому тоді я не згадала про самотність у французькому Парижі?...
На ранок мені раптом стало зовсім байдуже – аж до часу, коли я ступила на Арбат. Шалено жива вулиця, з європейським наскрізним мотивом, як острів на мертвій землі. Поки ти йдеш нею, то просто чуєш в собі потоки світла, воно навіть проступає на твоїй шкірі легкою тінню, а щойно минаєш останній характерний будинок - як чуєш різкий обрив.
Я навмисно не пишу ні слова про Кремль. Я в собі його ще не збагнула.