Причин для зустрічі з народним артистом України Василем Вовкуном було дві – постановка опери Моцарта у Польщі і рік перебування на посаді художнього керівника Львівського національного академічного театру опери і балету ім. Соломії Крушельницької.
Режисер, сценарист, культуролог, екс-міністр культури і туризму України (2007 – 2010), Василь Володимирович до цього часу працював у всіх жанрах мистецтва. Випускник акторського факультету студії театрального мистецтва при Львівському драматичному театрі ім. М.Заньковецької та акторського факультету Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого, згодом перейшов на режисерську роботу.
Був постановником мистецьких видовищ, неомістерій, класичних опер, державних, релігійних та професійних свят, народних дійств, вітчизняних та міжнародних конкурсів і фестивалів, молодіжних масових акцій, альтернативних концертів, днів української культури і мистецтва у Німеччині, Франції, Китаї, Словаччині, Польщі, Сербії, Грузії, Азербайджані. Від червня 2014-го працює у Львівській опері.
Перше питання до Василя Вовкуна – про постановку опери Моцарта «Весілля Фігаро» у рамках престижного фестивалю Вольфганга-Амадея Моцарта, яка отримала схвальні відгуки музикознавців та преси.
Поляки вже роблять 25-й Моцартівський фестиваль на базі Варшавської камерної опери під опікою міністерства культури Польщі. Причому показують всі опери Моцарта, а їх є двадцять одна, і в хронологічному порядку написання, чому будь-яка європейська країна позаздрить. І кожного року запрошують постановника-іноземця на нову постановку. І коли я почув оцей іконостас прізвищ, то це справді – гордість і щастя. Тим паче, що до «свіжої» прем’єри завжди прикута увага музикознавців.
Вас запрошували як Вовкуна – творчу особистість, чи як Вовкуна – художнього керівника Львівської опери?
У листопаді минулого року я познайомився з директором Варшавської камерної опери Єжи Ляхом, який перебував у Львові на фестивалі «Відкриваємо Падеревського». Згодом він подивився в Інтернеті мої роботи і запросив до співпраці.
Як вам у Польщі працювалося?
Особливо працювалося – якщо порівнювати з деякими моментами тут, в Україні. По-перше, коли потрапляєш у таке творче відрядження за кордон, а перебував я у Польщі 40 днів, є можливість цілком скерувати себе у творче русло, бо не обтяжують ні сім’я, ні друзі, ні колеги. Мені забезпечили прекрасний побут у центрі міста. Театр – поруч. Я навіть телефоном не користувався. Весь був зосереджений на роботі, і це – фантастика! Це дуже добре, коли художник, не відволікаючись, може присвятити себе роботі.
У вас друга поспіль постановка Моцарта. Першу ви ставили у квітні у Львівській опері, це був «Дон Жуан» – спільний проект театру і Львівської музичної академії імені Лисенка. Тут що спонукало ставити саме Моцарта?
Про Моцарта ми згадали не випадково – бо наступного року – подвійна дата: 260 років від дня народження і 225 – від дня смерті. І, як на мене, Моцарта замало у Львові. У нас іде тільки одна вистава («Чарівна флейта». – Т.К.). Зрештою, «Дон Жуан» касова вистава – і для львів’янина, і для туриста. Крім того, Моцарт легко трактується – як і Шекспір. Також добре піддається модернізації.
Моцарт дає добру емоцію людині, бо це – не трагедії. А в той період, що ми зараз маємо, його музика має лікувальний ефект, психологічно відновлює. Тому Моцарт має бути. Попередній наш театральний сезон я назвав «Шевченко і Шекспір». Наступний, можливо, назвемо «Франко і Моцарт», бо й у Франка 2016-го – ювілей. Щодо вище згаданого «Дон Жуана», то, на мою думку, вистава вдалася.
Не було вам страшно допускати до опери на сцені театру студентів?
Ні, страшно мені не було, до досвід засвідчує, що іноді з молоддю можна зробити навіть краще, ніж зі старшим поколінням.
Дозволю собі все ж таки сказати «але»...
Очевидно, що не на кожен курс можна покласти таку відповідальність. Наведу до прикладу курс світлої пам’яті Ігоря Кушплера – це були талановиті випускники, що з першої вистави вийшли у хорошу дорогу. Щодо моєї постановки, то тут, звичайно ж, було не тільки побажання студентів, а й оцінка фахівців.
Були якісь відгуки на постановку і сторони?
Ми, на жаль, втратили цілий напрям у культурі – говорю про професійну критику. Детально описала виставу театрознавець Черкашина й прийняла наш варіант.
Чому саме Львів? Чи ви передовсім виходили з того, що Львівщина – ваша Батьківщина?
Чинників для переїзду до Львова є багато. Зокрема, й той, про котрий ви щойно згадали – я народився у селі Мацошин, що на Жовківщині. По-друге, скучив за творчою роботою, бо за Януковича з моїм прізвищем ніде не модна було тикнутися. Займався науковою роботою, захистив дисертацію: "Український авангард на фоні європейського культуро-творення». Написав монографію. А потім постало питання, що робити далі. Не хотів іти на чиєсь місце у Києві, а пропозиції були. Дізнався, що є вакансія у Львові. Також паралельно запропонував зустріч Тадей Олександрович (Едер – генеральний директор Львівської опери. – Т.К.). То чому ні? Весь світ тепер живе в одному місці, працює – в іншому.
Тертя з колективом не виникало?
Ні. Колектив мене вже знав. 10 років на львівський сцені успішно йде «Бал-маскарад» у моїй постановці. Також у Львові я ставив кілька великих концертів. Також тут я робив академію Коновальця, академію Франка, тобто всі знали мій почерк, вимогливість, характер… Може, хтось цього і не сприймав, але на загал – все добре.
Ви вже перегорнули сторінку двох вистав Моцарта. Що далі?
Моцарт ще не відпускає… Кілька днів тому приходили випускники Музичної академії, з якими я ставив «Дон Жуана», і просили зробити «Весілля Фігаро» з ними. Хочу обговорити це питання з ректором академії. У рік Моцарта хотілося би чути музику Моцарта. Ще раз наголошую на тому, що Моцарт піддається осучасненню. Також, імовірно, Варшавський камерна опера привезе виставу Моцарта до Львова.
Також я зараз обговорюю пропозицію щодо суміжного фестивалю по Моцарту з поляками – тобто щоби той фестиваль у Варшаві з часом мав продовження у Львові. Тим паче, що син Моцарта – Франц Ксавер пов'язаний зі Львовом. Ми вже колись говорили з Юрієм Ланюком про фестиваль музики, пов’язаної з Ксавером, і це було би цікаво для туриста. Власне, починали б з камерних опер Моцарта, бо це – дуже дорогі витрати. Але з огляду на події тепер в Україні, поки що відкладаємо ці плани.
Який віковий ценз публіки у Львівській опері?
Найбільше у нас серед глядачів молоді і людей середнього віку. До речі, мені вперше звернув на це увагу директор однієї з німецьких філармоній, який був у Львові з дружиною. Щодо львів’ян і нельвів’ян, то місцевого глядача, за моїм моніторингом, – до 10 відсотків.
Інтелігенцію запрошую на вистави, і та не приходить – традиція загубилася, що неправильно! Хоча у нас майже кожен день аншлаг, а особливо у розпал туристичного сезону. Тобто маємо повні зали за рахунок гостей.
Я мала честь спілкуватися з відомими оперними виконавцями українського походження, котрі уже тривалий час працюють за кордоном. Вони говорять про те, що у Європі режисери вдаються до авангардних постановок опер Точно знаю, що Тадей Едер є категоричним неприхильником таких постановок...
І маєте рацію: Тадей Олександрович переслідує консервативну думку. Я би теж казав, що ми повинні мати у репертуарі такі, класичні, постановки, бо в нас є, наприклад, декорації Лисика, яких у Європі немає, є в нас костюми Оксани Зінченко… Але одне не виключає іншого! Буде нова опера – буде новий глядач.
Нещодавно Троїцький привозив до Львова оперу «Коріолан» – це, по суті, була відео-інсталяція, яку не можна назвати новим жанром. Але Троїцький має право на експеримент, який будоражить. Мене ж особисто цікавлять нові форми, де присутня естетика.
Щодо авангарду в опері, то це – німецьке явище: німці його сприймають, інші – дивуються (сприймають чи не сприймають, але залишаються під враженням). Італійські театри теж авангардують, але не всі…
Що плануєте на наступний сезон?
Не кожна опера похвалиться кількістю назв вистав – у нас їх сто. Мусимо поновити весь український репертуар, відтак показати ставлення до своєї музики. В деякі вистави плануємо ввести нових співаків, хоча ми за цей рік дуже багато ввели молоді. У середині липня проведемо фестиваль хореографів. Плануємо також творчі вечори наших солістів.
Нові постановки будуть?
Хотілося би поставити «Спартака». 1965 року виставу ставили у Львові, і це була перша така постановка в Україні і друга – у Радянському Союзі після Москви. У нас сам Хачатурян стояв за пультом. І багато чого після нашої постановки змінилося навіть у Большому театрі…
Я бачу цей балет, точніше – міф Спартака у суголоссі з нашим часом – можна нащупати у цій виставі сучасних тем, а особливо – у контексті Львівщини, звідки багато хлопців іде в АТО. Також маємо у планах взяти найкращу роботу з нашого фестивалю хореографів до репертуару. Є й інші задумки, зокрема спільно з колегою з Польщі хочу поставити оперу-балет про Йоганна Пінзеля.
Також я би хотів бачити у балетній постановці «Тіні забутих предків» зі сучасною хореографією. Ще думаю над «Отелло». Як на сезон, то достатньо.
Над чим ви особисто зараз працюєте?
Над театралізованою ораторією Волинського «Взиваю до тебе» – до 150-річчя Митрополита Андрея. Показуватимемо її 29 липня, у день народження Шептицького.
Як художній керівник театру, на що нарікаєте? Тобто «я би міг зробити це й оце, але не вдається, тому що»…
Передовсім – на менеджмент. І в Україні загалом, і в нашому театрі зокрема. Ми в культурі взагалі не маємо менеджменту. Нема фахівців, котрі б дивилися у день завтрашній.