Про слова Олега Скрипки, обставини, за яких вони були сказані, і реакцію на ці слова написано вже, здається, все що можна. Але про українську мову та ситуацію, в якій вона опинилася, – далеко не все.
Читаючи деякі публікації з приводу спровокованого словами Скрипки скандалу, можна наштовхнутися на згадку про «половину російськомовних громадян України» або щось у цьому дусі. В усякому разі існує стереотип, що у нас є «російськомовна громада» та «українськомовна громада», які перебувають так чи інакше у конфронтації чи хоча б конкуренції.
От як в Естонії, скажімо, де естонськомовний – це однозначно носій естонської державної традиції, естонського світогляду, естонського характеру і так далі, а російськомовний – українець/росіянин/білорус/казах/вірменин/…, який, скоріше за все, нащадок прибулих в радянські часи – з відповідним світоглядом і суспільною позицією. А що в Україні?
Пересічний російськомовний – це найчастіше людина, принаймні один з предків якої походить з території України. Знайти того, хто взагалі не має коренів з України, – доволі проблематично. Він почувається тут як вдома, і казати йому: «розмовляй мовою автохтонів» – безглуздо. Його сім’я тут автохтонна. Добре це чи погано – але факт.
Звісно, в Галичині ситуація виглядає трохи інакше. Російськомовні тут – переважно нащадки приїжджих, але знову-таки: приїжджих не лише з-за меж України, але і зі східніших регіонів самої Неньки.
Якщо казати про Київ і загалом центральні області – то українська і російська мови тут давно переплелися, утворивши єдину систему мовлення. Ну як «давно». За радянських часів у містах мешкало чимало людей, які взагалі не хотіли вивчати українську мову. Хтось із них був з-поза України, хтось – нащадок урбанізованих селян, але в усякому разі українська мова сприймалася ними як вторинна і банально непотрібна в умовах сучасного міста. За часів Незалежності українська мова впевнено зайняла офіційну нішу – тож ігнорувати її так, як за радянських часів, стало неможливо.
Отже, нормальною стала ситуація, коли людина по кілька разів на день «перемикається» – навіть не між мовами, а між соціальними діалектами, які існують у межах однієї мовленнєвої системи. Візьмімо студента родом з Черкащини, який навчається у Києві. На лекції він відповідає літературною українською, з мамою по телефону говорить суржиком, з колегами по гуртожитку – суржиком, але зі значними вкрапленнями нецензурної російської, при працевлаштуванні промоутером у магазин побутової техніки – літературною російською з вкрапленнями української офіційної термінології, коли треба пояснити умови надання кредиту, ввечері в рок-пабі – російською з вкрапленнями професійної музичної термінології та нецензурної лексики тощо.
Звісно, я розглядаю доволі розумного студента, який спромігся опанувати і літературну російську, і літературну українську, а не лише окремі соціальні діалекти, як це трапляється у багатьох вихідців із провінції. І я зараз не кажу, чи добре це, чи погано. Я просто зазначаю, що така ситуація у наш час сприймається як норма – і самим нашим уявним студентом, і всіма його співрозмовниками. Більш за те, якщо спитати його ввечері, чи розмовляв він іноземними мовами, він впевнено відповість «ні», адже для нього – від народження українськомовного, вихідця з українськомовного села чи містечка, російська мова не є іноземною.
Знову-таки, я не кажу «ех, як добре, що російська мова для нього не є іноземною!» Я лише стверджую факт. І коли я читаю в контексті обговорення слів Скрипки скарги деяких українськомовних киян у стилі «у ґетто тут живемо ми, а не російськомовні!», мені стає дивно, адже Київ давно не є російськомовним містом. Як не є він і українськомовним.
Навіть якщо подивитися на відомий символ «відродження» й «опору всьому російському», яким є Львів, то для українськомовних мешканців Львова російська є переважно єдиною добре зрозумілою з нерідних мов. Молоді львів’яни сидять у російських соціальних мережах, встановлюють російськомовні версії програм (якщо нема української версії), а їхній сленг переповнений прямими запозиченнями з російського сленгу – оскільки всі вони так чи інакше стикаються з російською музикою, фільмами тощо.
Який же позитивний (для української мови) вихід зі ситуації? Власне, напрямків тут два: по-перше, творення величезного обсягу українськомовного інформаційного продукту, по-друге, максимальне оволодіння громадян іноземними мовами – щоб російська перестала бути єдиним джерелом інформації з-за меж України.
Обидва напрями потребують значних ресурсів держави. Скажімо, де взяти тисячі вчителів англійської, які знатимуть її на гідному рівні і погодяться викладати у селах та містечках країни? Або як визначити склад державної установи, яка займатиметься виробництвом українських серіалів для молоді – щоб ця установа не перетворилася на чергову «лісопилку» державного бюджету?
Ну і, звісно ж, будь-які зусилля розіб’ються об відсутність коштів. Відродження державної мови у бідній, слабкій, корумпованій Україні просто неможливе. Можливі короткі «сплески» популярності всього українського – коли українське раптом стає символом надії на зміни. Але потім, по мірі розчарування у цих надіях, народ знову починає асоціювати успішність з Москвою – і за інерцією, і тому, що заробітки та рівень життя у Москві все-таки вищі, ніж у Києві. А українська знову стає мовою чиновників, які незграбно говорять про патріотизм, ховаючи за спиною дорогі годинники. Поза офіціозом – і це для всіх зрозуміло – вони переважно переходять на російську. Такі сумні, проте очевидні реалії сьогоднішньої України.
Парадоксальним чином ті, хто намагається «плекати мову», забуваючи про існування всього решти в Україні, – творять мур ґетто самі навколо себе. Слід визнати: українська мова наразі досягла «стелі» свого відродження. І цією «стелею» є рівень розвитку держави та суспільства. Якщо ми хочемо, аби розвиток продовжувався, аби українська мова займала нові й нові ніші у білінгвічному суспільстві – треба передусім робити Україну сучаснішою, більш інтегрованою до «першого світу», ніж Росія. Тоді уявному черкаському студенту просто не доведеться вживати російські соціальні діалекти – хоча б тому, що він значно краще володітиме їх англійськими аналогами.
Зрозуміло, що пафосними заявами про «ґетто для неспроможних вивчити мову» цю ситуацію не наблизити.