Сім років тому, пишучи перед першим туром президентських виборів листа 12 аполітичних літераторів на підтримку тодішнього кандидата Віктора Ющенка, ми вжили, як здавалося тоді, вельми некоректну фразу про «мову попси і блатняка». Її одразу ж взяли на озброєння політтехнологи кандидата Віктора Януковича, на весь світ розтрубивши, мовляв, до влади йдуть русофобські сили, а їх підтримують «махровые фашисты», які виступають проти мови й культури братнього народу.
Хоч у самому листі жодного разу не було використано словосполучення «російська мова», визнаю, з точки зору політтехнологічної ми тоді вчинили вкрай необережно. Про російську мову в листі не йшлося, що, зрештою, чудово розуміли наші візаві з гельмано-павловського табору, які запустили свою контрпропагандистську машину настільки потужно, що й ми, своєю чергою, не сумнівалися: крім того, що подали інформаційний привід, зачепили якийсь дуже важливий нерв. Але, зрештою, хіба йшлося тоді комусь про обережність і коректність формулювань? Не раз тоді доводилось пояснювати: ми не мали на увазі російську мову та культуру, що й довели б за будь-якої експертизи – лінгвістичної чи судової. Ніхто, втім, так і не подав до суду жодних позовів проти нас.
Отже, тоді йшлося про речі соціокультурного порядку: про мову політичного, а відтак культурного насильства, яка на той час побутувала в нашому суспільстві серед усіх інших мов. «Попса» і «блатняк» – були й залишаються безпрецедентними образами освяченого державою способу існування і моделі поведінки, яка характеризується порушенням приватного простору особистості, нав’язуванням своєї волі, залякуваннями, рейдерством, затриманнями, арештами, цькуванням тощо. «Тоді» ідеологічно нейтральній і ідеологічно стерильній кучмівській парадигмі, яка дозволяла сякий-такий плюралізм, приходила сувора однозначність донецьких «пасіонаріїв».
Уже «сьогодні», у дні, коли минає рік, відколи ця мова отримала свою легітимну прописку й опанувала всі гілки влади, визначивши правила гри в суспільстві, можна з гіркотою визнати факт нашої повної правоти кінця жовтня 2004 року. Від цього, звісна річ, уже ні холодно, ні жарко. Те, що здавалося тоді маргінальним, стало не просто нормою, а єдиним способом існування.
І коли сьогодні президент каже про минулу владу: «Чтоб когда мы планируем что-то или говорим, главное – чтоб мы шлепперами не стали, как кое-кто из наших предшественников», країна не просто це сприймає в якості інформаційного повідомлення, а бере своєрідні уроки нової термінології. Адже «шлеппер» – це якраз слівце з небагатого, але експресивного лексикону тої самої «мови попси і блатняка». І якщо ще вчора у цій країні це слово знали одиниці, то сьогодні знатимуть усі. Втім, штука в тому, що разом із термінологією засвоюється новий дискурс, у якому реальність соціального маргіналітету стає набутком усього суспільства. Цікаво, якби щось подібне президент сказав, приміром, на зустрічі з Саркозі? Як би викручувався перекладач?
І це не ще один дискурс посеред усіх інших, як, приміром, за тих-таки Кучми або Ющенка, які дозволяли ідеологічну й культурну поліфонію, а єдиний на всю країну дискурс ненависті й нетерпимості. І не так важливо – праворадикальний він чи постсовковий у своїх безпосередніх політичних реалізаціях. Дискурс, який не визнає ні діалогів, ні компромісів. Важливо також і те, що на цей момент у нього немає альтернативи. Сєрґєй Снєгов у своїй книзі «Язык, который ненавидит» початку 90-х влучно окреслив дух цієї мови:
«Воровской жаргон, ставший основой лагерного языка, есть речь ненависти, презрения, недоброжелательства. Он обслуживает вражду, а не дружбу, он выражает вечное подозрение, вечный страх предательства, вечный ужас наказания. Этот язык не знает радости. Он пессимистичен. Он не признает дружбы и товарищества. Ненависть и боязнь, недоверие, уверенность, что люди – сплошь мерзавцы, ни один не заслуживает хорошего отношения – такова его глубинная философия. Это язык – мизантроп».
Річний курс засвоєння мови ненависті країна пройшла. Завтра почнеться курс мови любові?