Те, що відбувається в країні від початку «єврореволюції», ми осмислимо ще не скоро, але описувати нову дійсність ми вже почали. Впродовж останніх місяців у публічний обіг увійшло чимало нових термінів, фактично – цілий термінологічний апарат, наповнений новими уявленнями. Вони переважно стосуються українських реалій і використовуються для самоопису українського ж суспільства.
Через нову термінологію, зокрема, демаркується і концептуалізується лінія головного суспільного розколу – між прибічниками та противниками Майдану.
За 5 місяців протистояння обидві сторони політичного конфлікту озброїлися чималим словником для взаємоопису. Якщо подивитися на сторони очима опонента, то картина постає майже апокаліптична. «Майдауны» проти «даунбасу» і, відповідно, «фашисты» проти «сепаратистів», «бандеры» проти «колорадів», «правосеки» проти «терористів», «хунта» проти «агентів Кремля». Зрозуміло, що це – термінологія протистояння. І чим воно гостріше, тим більш безапеляційними стають судження, тим глибші розколи і тим вищі світогляді барикади. І тим менше сумнівів в тому, що наш – це герой-розвідник, а їхній – підлий шпигун.
Коли ОДА захоплювали групи майданівців, то там, на їхній погляд, діяв народ, здійснюючи делікатне хірургічне втручання задля порятунку країни. А от захоплення ОДА в Луганську вони сприйняли переважно як підлий удар групи російських найманців в спину молодої демократії. По той бік ідеологічних барикад ситуація дзеркальна. Спорудження барикад у Києві антимайданівці вважали злочином і розв’язуванням громадянської війни. Але коли самі почали звозити шини до урядових будівель, то це вже виявилося мирним спротивом мирних людей. І ті, й інші вірять у свою справу настільки ж щиро, як і в те, що опоненти «стоять за гроші».
Навіть найбільш «відморожена» політична термінологія так чи інакше відображає наявну дійсність, але завжди – вибірково, спрощено. Цілком як в індійській притчі про сліпців, які зустріли слона. Той, хто мацав слона за бік, вважав його великим і круглим, той, хто тримав за хобота, був переконаний, що слон схожий на змію і т.д. І з цим недоліком термінів нічого не вдієш, як не старайся. Що глибше ми засвоюємо ту чи іншу термінологію, то слабша наша здатність розрізняти напівтони, нюанси і взагалі будь-що поза вузькими рамками політико-ідеологічних координат. Бо термінологічний апарат – це лише інструмент опису дійсності, але універсальних інструментів не існує. Рентген не виявляє біохімічний склад крові, а циркулем не можна виміряти діаметр гвинта. Одні тварини не розрізняють кольорів, а інші «бачать» тепло. Відтак «інфіковані» (пардон) політичною термінологією починають жити у власному світі, який сприймають крізь призму засвоєних понять.
Зрештою, політична термінологія є силою, що спонукає до дії. Зазвичай ми діємо так, як того вимагає ситуація, а ситуація залежить від того, як ми її усвідомлюємо. А усвідомлюємо ми її такою, якою вона постає крізь призму засвоєної нами термінології. І світогляд мотивує набагато краще, ніж гроші. Приміром, чимало людей у Донбасі переконані, що фашистську хунту Турчинова привели до влади галицькі бойовики, вишколені за кордоном і звідти ж проплачені та ще й «накачані» наркотиками на Майдані. За такої похмурої реальності справді треба захоплювати адмінбудівлі й волати про допомогу до Росії – бо карателі «Правого сектора» вже близько і мова йде про збереження власного життя. І перекривати шлях українським військовим також треба, бо завтра під колесами цих БТР-ів будут тріщати кістки мирних антимайданівців. У протилежному таборі настрої теж депресивні. Як тут не сумувати, коли на Сході відбувається антиукраїнський заколот «зелених чоловічків» та місцевої люмпен-босоти? Та й мотивуються вони не чим іншим, як тваринною ненавистю до свободи, демократії, вишиваних рушників та львівської кави. А отже, хай би їх там всіх знищили – хоч «Альфа», хоч Національна гвардія, хоч моровиця.
Найстрашніше те, що навіть найбільш сюрреалістичним фантазіям знаходяться достовірні підтвердження, які вкладаються в ідеологічний шаблон, цементуючи його. І байдуже, що за кадром залишаються десятки, сотні, тисячі фактів, які могли б додати кольорів у чорно-білу, як шахівниця, картину. Саме так кількасот радикалів «Правого сектора», а не мільйон звичайних громадян, стали страшним втіленням Майдану на Сході. Саме так в протестах східняків проти нової влади стали бачити лише «тероризм» під проводом російських диверсантів. Усталені ідеологічні системи опираються будь-яким спробам розхитати їх ззовні. Той, хто сьогодні спробує довести, що в Донбасі повстали не лише патологічні українофоби й агенти Кремля, ризикує отримати тавро колабораціоніста або проплаченого писаки-провокатора. Так само марно виправдовувати Майдан в очах антимайданівської публіки, чия світоглядна оптика просто не фіксує більшості аргументів, хоч би якими очевидними вони були.
Між тим, українське суспільство засвоює новітню політичну термінологію швидко й активно. Більше того, українці самі долучаються до її поширення. «Креативи» про недолугих «колорадів» чи «майдаунов», яких повно в соціальних мережах, є ефективнішими за промови з парламентської трибуни. Однак важко повірити, що тиражування ідеологічного «новояза» є виключно спонтанною низовою ініціативою. Вочевидь, за цим стоять певні зацікавлені групи, міркування про які заведуть нас у конспірологічно-геополітичні хащі. Але в сухому підсумку перспективи України вкрай сумні. Ментальні, культурні, політико-ідеологічні відмінності, що завжди існували в нашому (як у будь-якому іншому) суспільстві, стрімко набувають загрозливо конкретних обрисів. По суті, ми навіть починаємо говорити різними мовами – і вже навіть не в звичному етнографічному сенсі.
З кожним тижнем протистояння шанси на відновлення суспільного консенсусу тануть. Відтепер «договір про недружбу» між українськими громадянами підписаний кров’ю майданівців і антимайданівців, а небажання компромісу живиться досвідом пережитого страху за себе, за своїх близьких і краян. Одна справа – замиритися з тими, хто голосував за іншого кандидата і ходив на інші мітинги, але зовсім інша – з тими, на чиїх руках кров. І міру провини тут визначатиме не суд, а той-таки народ, «накачаний» ідеологічними стереотипами, упередженнями й оглушною риторикою військового часу. А отже, на взаємне прощення в найближчі роки можна не сподіватися.