Чи цікаво вам знати, завдяки яким діям і трюкам вдається вистояти і навіть вдатися до реваншу кланово-олігархічній системі в Україні? Якщо так, то спробуймо розглянути кілька таких технологій.
Здавалося б, під нищівними ударами, скропленими кров’ю двох революцій, від корупційної системи мали б лишитися тільки «ріжки й ніжки». Але так не сталося.
Раніше вже писав про те, що кожного разу збій ставався на момент передачі повноважень від революційних мас політичній еліті. А також про незмінність кадрової обойми і в національно-демократичному, і в консервативному, якщо хочете проросійському, середовищах української еліти. Обидва чинники є надзвичайно важливими. Але не менш важливими є механізми, завдяки яким так і не відбулося якісних змін у кадровому потенціалі, і в чому полягає живучість Системи?
Вовки в овечій шкурі
Якщо уважно придивитися, то лідери революції не завжди були тими, за кого себе видавали. Завдяки патетичній риториці вони вміло приховували свої справжні цілі і наміри. Наприклад, Петро Порошенко, який з’явився на піку революційної напруги, вилізши на вчасно підігнаний на Банкову бульдозер. Гарно говорив. Впевнений у собі. Щедро роздавав обіцянки і переконував, що він саме той, кого потребує нужденна Україна. Зупинив нікому не потрібний «штурм» будинку адміністрації президента, після чого спокійно відбув до одного зі стовпів режиму Януковича – генпрокурора Віктора Пшонки. Якому прозвітував про пророблену роботу. Але цього разу він не просто звітував, а вже міг вимагати. Оскільки за його плечима стояла розбурхана революційна маса, яка серйозно збільшувала його капіталізацію на торгах зі Системою.
І не він один. Помилкою обох революцій були так звані революційні лідери. Які тільки топталися на сцені Майдану і виголошували смішні «речівки». Усе, що їм треба було, – це залишатися на виду. Від цього росла їхня вага на переговорах зі сильними світу цього. Як виявилося, вони не боролися проти Системи, кожен з них виборював у ній своє персональне місце. А революція давала їм шанс стрімко піднятися у «системній» вертикалі: від «шнирів» Ахметова, Фірташа, Льовочкіна, Коломойського і навіть братів Клюєвих до міністрів, прем’єрів, генеральних прокурорів та голів парламенту. Що вже й казати про найвищу посаду в країні – президента України.
Після того, як контакт зі Системою був встановлений, а її щільні ряди розбавилися вчорашніми «революціонерами», їм залишалося тільки почати співати голосом птахи Фенікс, який заколихував і заспокоював навіть найбільш відважних, переконував, що ті мусять передати досягнення революції в надійні руки, а самі повертатися додому, щоб і далі якось заробляти собі на прожиття.
А новоспечені герої продовжували звертатися до революційної маси з палкими промовами про те, що вона, мовляв, виконала свою історичну місію, а тому може спокійно розходитися. Що вони, лідери, більше не допустять повернення в минуле і відтепер забезпечать справедливість у країні, бо збочити з правильного шляху їм не дозволить кров героїв. Революційний люд остигав, а фігуранти в овечих шкурах їхали до Відня, щоб поторгуватися з могутнім олігархом про своє нове місце в Системі. У результаті відбувався новий поділ держави на феодальні лени. Завдяки революції одні феодали «віджимали» владу і капітали в тих, хто програв, і ретельно розподіляли сфери впливу для нового безборонного визиску громадян України.
Зрозуміло, що і в подальшому траплялася внутрівидова боротьба за місце під сонцем. І тоді президент Порошенко, використавши медіа-ресурс Фірташа, а потім спільними зусиллями з Ахметовим (а далі з Медведчуком) тіснили Коломойського. Що не відкидало через певний час інших комбінацій. Сталим залишалося лише панування кланово-олігархічної системи. Важливо було зберегти недоторканою стару судову систему і не втратити контролю над правоохоронними органами, щоб позбавити громадян самої віри у справедливість. Треба було постійно імітувати реформи, демонструвати прагнення змін і постійно переконувати, що нові можновладці – не вовки в овечій шкурі, а такі ж патріотичні і милі ягнята, як і сам народ. А тут без потужного медійного ресурсу – ніяк.
«Нам бы день простоять, да ночь продержаться»
Старше покоління добре пам’ятає радянський пропагандистський мультик «Мальчіш Кібальчіш», де незламний хлопчик протистояв ненависним «буржуїнам». Схоже, що в Україні за останні тридцять років це гасло увійшло у плоть і кров Системи, але за повної зміни ролей. Олігархи та їхні підручні добре засвоїли, що в народу дуже коротка пам’ять. Головне – витримати атаку перші двадцять чотири години, а вже потім можна і розвести народ, як наївних кошенят. До всього, якщо ще володіти потужним медіа-ресурсом, здатним вправно маніпулювати інформацією, то можна взагалі забути про якісь загрози для себе. Саме завдяки цій технології корупціонери найвищого державного рівня не тільки уникали відповідальності, але й перепризначалися на найбільш «хлібні» посади. Завдяки їй скандали навколо одіозних фігурантів швидко спалахували і непомітно згасали.
Головне було затягнути, щоб справа перестала бути топновиною. А далі її можна всіляко розмазувати і заговорювати. Для цього в олігархів та «старорежимників» завжди була потужна армія безсоромних журналістів, експертів, аналітиків, політиків, політологів, політтехнологів та всілякої іншої інформаційної челяді. Їхнє завдання – збити з пантелику, заскочити та дезорієнтувати, посіявши сумнів навіть в очевидних речах. Вони до того дискредитували тему, що громадськість починала втрачати до неї інтерес. І це найкращий для них результат, якщо люди зробили висновок: там всі замазані, всі однакові. У нас нема і не може бути справедливості.
Втрата інтересу громадськості до якоїсь важливої події обов’язково викликає пасивність і відчай. Головне – збити перший гострий інтерес, щоб далі справу можна було тихцем перетворити на фарс і поховати. А далі по наїждженій колії: через корумпованість прокурорів розвалити слідчі справи. Пробити степлером диск з доказами, затопити архів зі справами слідства або під час «випадкової» пожежі спалити унікальні докази. І головне, щоб за це ніхто не відповів. Щоб ніхто не поцікавився, як виріс матеріальний статус слідчого або судді в результаті такої діяльності.
Відомо, що матерія з нічого не виникає і нікуди безслідно не зникає. Тому, здається, було б логічним, якби антикорупційні органи брали під особливий контроль «кар’єрне» просування та невиправданий ріст статків слідчих та суддів, які спокійнісінько розвалили або «злили» резонансні справи. А як у нас це традиційно виходить? Ловлять корупціонера. Затримують і відразу відпускають під заставу. Розв’язуючи йому в такий спосіб руки, щоб задіяти всі можливі зв’язки та «накопичені» фінансові ресурси. І бабах – у прокурора з’являється дорогий парк автомашин, а в судді – розкішне новеньке помістя. І всі роблять вигляд, що так і має бути.
При такій замкнутій, по-бандитському спаяній системі неймовірно виростає роль медійників, як громадських контролерів, які мали б супроводжувати справу від початку (пік суспільної зацікавленості) до закономірного фіналу. Проте й це виявляється дуже проблематичним на практиці. Бо жменьці чесних журналістів-розслідувачів протистоїть величезна армія олігархічних попихачів. Які, втративши сором і думаючи лише про надприбутки, вірою і правдою служать чітко окресленим олігархічним групам. Деколи вони можуть навіть атакувати одне одного, ніби повії з конкуруючих борделів. Що загалом не сприяє довірі до журналістської професії і вже відбиває бажання в суспільства цікавитися політичними справами.
Крім того, на окрему увагу заслуговує масоване цькування тих, хто посмів оприлюднити публічно власну критичну думку, яка не збігається з лінією «правильної» партії, або «доброго» олігарха. Колись древні говорили: «Горе переможеним». Тепер це твердження можна перефразувати – горе тим, хто не з нами. І дійсно, тому, хто насмілився запхати руку в мурашник, – не позаздриш. Проти нього спрямовується не просто критика, а несеться справжня лавина з неправди, бруду, брехні і підлості. У теперішніх обставинах, завдяки соціальним мережам, кожен, незалежно від освіти, моральних та етичних принципів та навіть куцого розуму, може висловитися з будь-якого приводу. Легко організувати цькування всім, хто стоїть на перешкоді або має іншу думку.
Таку незручну людину гієни з медіа та соціальних мереж можуть розшматувати за лічені хвилини. І все заради того, щоб закрити рот особі з іншою точкою зору. Медіакілерство тепер у великій пошані та добре оплачується. І все для того, щоб Система так і не зазнала відчутних ударів. Цікаво, чи є перспектива в людської спільноти, яка в «білих пальтах» із задоволенням спостерігає за тим, як вовки і гієни дожирають її надію на майбутнє?