Можна довго говорити про те, як передала куті меду помаранчева влада у справі українізації всіх сфер суспільного життя, як її, здавалося б, благі наміри вилізли тепер боком українській справі, давши карт-бланш Януковичу на те, щоб переламати мовну ситуацію через коліно.
Можна сперечатися про доцільність змушування кримських та донецьких суддів вести засідання українською мовою чи тамтешніх учителів – розмовляти українською на перервах. Можна нарікати на дратівливі українські субтитри під російськими фільмами та серіалами на телеекрані (у багатьох країнах Заходу проблема субтитрів вирішена значно елегантніше – через телетекст, який можна прибрати одним кліком на пульті дистанційного управління).
Чим було викликане ухвалення рішення попередньої влади щодо таких кроків: благими намірами, недолугістю, злістю й наміром взяти реванш за трьохсотлітню політику русифікації? Всі ці питання нині не такі суттєві на тлі масованого російськомовного контрнаступу й перспектив звузити сферу вживання української мови географічно до трьох галицьких областей, соціально – до сіл, а професійно – до спілок письменників.
Для Віктора Януковича та його однопартійців питання виживання української мови має приблизно таку ж пріоритетність, як і врятування камерунських річок від висихання. Хоча не виключено, що нинішні господарі життя в Україні навіть переконані: що менше буде україномовних, то ширшою ставатиме їхня електоральна база. Тож хай висихає солов’їна разом з африканськими річками.
Апелювати до національного сумління регіоналів було б безглуздо й смішно, адже пріоритети їхні лежать зовсім в інших площинах. Тому до інших площин звернемося й ми.
Навряд чи є помилковим твердження, що олігархам, котрі є бюджетоутворювачами Партії регіонів, менше за все було б потрібне зростання впливів іншої, значно сильнішої держави на їхні економічні інтереси. А до їхнього ґешефту тепер без перебільшення належить ціла країна. Тому економічний вплив для них міцно переплітається з політичним. Недарма класики марксизму-ленінізму стверджували, що політка – це сконцентрована економіка.
Добре, але що це має до мовного контексту? На перший погляд ніби й нічого. Якщо знову ж, не скористатися порадою марксистів і не розглядати кожне питання комплексно. А вдавшись до комплексного підходу ми з’ясуємо, що мова – невід’ємна частина суспільного життя, засіб спілкування, інструмент пропагандистського впливу, елемент політики й врешті-решт – товар.
Не конче бути Вільгельмом фон Гумбольдтом, аби розуміти, що в залежності від процентного співвідношення носіїв вітчизняної мови в країні до носіїв інших мов (особливо мов держав-сусідів) суспільство, а разом з тим і держава набуватиме більшої чи меншої вразливості до інформаційних впливів ззовні.
А це питання має безпосередній зв'язок з національною безпекою. Адже в сучасному світі війни четвертого покоління з їхніми масштабними морськими баталіями, танковими побоїщами та протистояннями пілотів-асів вже відійшли в небуття разом з капітуляцією імперської Японії. Відживають свої останні дні залпово-вогняні війни п’ятого покоління, відтанцьовуючи на прощання свій кривавий танець на Близькому Сході та африканському континенті. На порядок денний виходять війни шостого покоління – війни інформації та високих технологій. І одним з ключових їхніх елементів є психологічний вплив на населення держави-суперника за посередництва мови. Такі війни не вимагають оголошення, що більше, вони можуть і поготів вестися навіть удавано дружньою державою.
Якщо перейти до нашої ситуації, то можна стверджувати: що більше в Україні буде громадян, котрі знатимуть лише російську мову (а проект нового закону про мови саме на це й налаштований), то більше держава акцептуватиме інформаційний вплив з Росії. Що більше буде україномовних українців (перепрошую за тавтологію лінгвістичну, проте – не соціальну), то міцнішою ставатиме здатність суспільства опиратся атакам пропагандистської війни.
Невже хтось наївний міг собі подумати, що з приходом до влади в Україні Януковича й Партії регіонів кремлівські пропагандисти нарешті вгамуються й закриють (принаймні на 5 років) свій український підрозділ як непотрібний? Нє даждьотєсь!
І тут вже сам Янукович повинен для себе вирішити: хоче він, аби його підлеглих зомбували ззовні, позбавляючи його самого впливу на процеси у своїй же країні, чи йому таки дійсно притаманні амбіції державного лідера?
Кучма, здобувши пост президента 1994-го року, спершу взагалі ні в зуб ногою не тямив по-українськи, вважав себе чи то росіянином, чи то радянським громадянином, але чомусь відмовився від ідеї надавати російській мові статус державної, як цього бажала велика частина його електорату. Напевне, розумів, що не варто пиляти гілку, на якій сидиш.