Знову мене тягне «на слизьке». Бо найслизькішим у сучасному суспільстві стає найінтимніше. Мову я завжди зараховувала до інтимних, ба навіть сакральних царин людського буття.
Можливо, помилялася. Бо, якщо таки мала (чи й досі маю?) рацію, і мова - це не сама лише система знаків, а щось більше, що формує і визначає людську суть і сутність, то у сутностях людей, котрі мене оточують, з'являється дедалі більше неприйнятного для мене.
Я виростала у білінгвістичному Києві. Російська звучала на першотравневих та жовтневих парадах, на шкільних комсомольських зборах; на російську переходили з російськомовними, щоб ті не сказали, що твої батьки націоналісти, а сама ти - селючка. Достеменно не знала, що означає оте «націоналісти», але вистачало того, як це слово промовляли: або пошепки, полохливо при цьому роззираючись, або гучно й так, начебто тебе от-от мусять розстріляти.
Російська ставала основною мовою спілкування, починаючи з середніх класів школи, яка була де-юре українською, але де-факто поділеною на дві паралелі: російську й українську. Учні цих двох паралелей перебували в стані перманентного протистояння. Своєю чергою, у стані перманентної війнушки, а часом і справжньої війни із мордобоями, перебувала наша українська, дарма, що з половиною російських класів, і сусідня російська школи, попри те, що всі послуговувались однаковою мовою - «київською». Але якщо хтось, дійшовши класу до 6-го, продовжував розмовляти у школі українською, таким «наївнякам» було непереливки, бо інакше як «селом неасфальтованим» їх ніхто не сприймав і зрештою чмирили таких немилосердно. Таке ставлення всіляко заохочувалось державою.
Якимось дивом у 15 років мені трапилась стара, товста і пошарпана книжка Миколи Аркаса «Історія України-Руси». Це був початок перебудови і однокласниця, поцупивши книгу у свого батька, кандидата філософських наук, хвалилась, мовляв, за зберігання таких книжок можуть і посадити. Мені вдалося випросити ту книжку на кілька днів. І без перебільшення скажу, що життя моє перевернулося.
Публічно змінювати у п'ятнадцятирічному віці мовну орієнтацію вкрай стрьомно. Бо це автоматично означало наражатись на суцільні непорозуміння та ще й кардинально міняти коло приятелів. Бо мало хто та ще й у тому віці здатен толерувати такий крутий «здвиг по фазі», добровільний перехід зі статусу нормальної кієфскай дєвчьонкі в статус якщо не мешканки сєльскай мєснасті, то принаймні какой-то нєнармальнай.
Зрештою, шкодувати, як виявилось, не було про що. Нове оточення, яке сама собі вибрала і сформувала, було значно цікавіше й інтелектуальніше за попереднє. Ні, воно не було винятково українське. Але навіть російськомовні його представники не дивилися на мене, мов на рогатого верблюда з динозаврячим хвостом. Ми спокійно спілкувалися кожен своєю мовою. А за принципових ситуацій вони спокійно й впевнено переходили на українську. В більшості моїх російськомовних друзів були зросійщені сім`ї. Тож хоч вони знали і розуміли ті ж речі, що їх розуміла і знала я, змінювати мову спілкування багатьом із них було значно тяжче. Тяжче саме з тієї причини, що я її озвучила на початку: мова - не сукня і не зачіска, яку безболісно можна змінити залежно від обставин. Мова - занадто інтимна царина. «Чіп» русифікації, який передавався у спадок із покоління в покоління, неможливо миттєво вилучити в оперативний спосіб.
Коли на початку 90-х до Києва почав з'їжджатися найпатріотичніший, найсвідоміший і найнезрусифікованіший галицький люд (на той час я вже мала купу друзів-львів'ян), тішилась не лише я. Тішились багацько моїх російськомовних друзів, яким відверто бракувало дружньої підтримки, щоб протистояти жлобству і хамству проросійсько-хохляцького чиновництва і доморощеної бидлоти. Всі ж бо знали, якщо Київ заговорить українською, ланцюгова реакція неминуча. Після Києва українська мова піде по всіх великих і менших містах України. А з малих провінційних містечок і сіл вона ніколи й не зникала. Бо всі теревені про російськомовний схід-південь-центр України - лише заморочка ідеологів колишньої імперії та її адептів.
Але вже в середині 90-х я з жахом почала озвучувати парадоксальну на перший погляд думку, яка вже й так крутилася на язиці в багатьох людей: «Галичани русифікують Київ».
В «москальській сталіце» галичан ставало дедалі більше. Але методи їхньої розбудови української незалежності були достоту дивні. Публічно вони й далі рвали на собі вишиванки, волаючи про свій патріотизм, революційність та культурну місію. Створивши своє київське гетто, вони у вузькому колі розводились про те, які кияни рогулі, москалі, запроданці й безхребетні тварини. І що без них, галичан, українській незалежності прийде остаточний гаплик. Проте, ненька - ненькою, а жити в Києві хочеться. А жити в Києві добре хочеться іще дужче. Тому патріотичну ідею більшість новоспечених галицьких киян «заморозили по умолчянію» і використовували хіба що для мітингів. Там, де киянин, влаштовуючись на роботу, категорично казав «ні», вловивши від пропонованих йому грошей гнилуватий запашок, і вперто далі світив голою дупою, львів'янин із готовністю казав «так», бо він занадто гоноровий, щоб бути схожим на обдертого дурнуватого малороса. Крім того ж, як відомо, гроші не пахнуть.
В роки глухого совка працівник заводу «Ленінська кузня», киянин з діда-прадіда, на вереск хамовитої продавчині з молочарні («Вам шьто, павилазіла? Ета - слівкі!») з добродушною усмішкою спокійно відповів: «Дівчино, навіщо ви дурите діда? Які ж то сливки, коли я чудово бачу, що то вершки». Такі випадки за совка в Києві були на кожному кроці. Зате на 17-му році незалежності кожен другий «національно-свідомий» місіонер-галичанин, потрапивши в Києві у схожу ситуацію, з першою-ліпшою неотесаною київською базарною тіткою, не вагаючись перейде на недолугу російську та ще й намагатиметься імітувати «маскофскій» акцент, типу, «ми ж свої, ми не бандерівці». Бо ж вони, хоч і мріють заробити на власну київську квартиру, але сприймати Київ за свою батьківщину, а відтак поводитися, як це належить господарям у власному домі, - це вище їхньої гідності, бо тут не їхній дім, тут, бачте, москалі і бидлота.
Психологія багатьох галичан у Києві нагадує мені історію про старого гебрея на блошиному ринку. Рік тому Андрій Середа подарував мені маленьку статуетку фюрера, купленого у красивого і фактурного, хоч картину з нього малюй, продавця, який торгував фашистською атрибутикою.
- Чому ж так дорого просите за таку манюню фігурку? - запитав Середа.
- Молодой человек! Это ведь у меня бизнес, а не идеология, - незворушно пояснив гебрей.
- Если б это была идеология - отдал бы даром!
Маю чимало близьких друзів-галичан. Ба, вже навіть київських галичан. Більшість із них, на щастя, вочевидь випадають із описаного мною «патріотичного» кола, що обживає Київ зі свідомою установкою «рятуйся, хто може», або ж «здєлаєм цих київських москалів їхніми ж методами». Але ще більше моїх добрих друзів-галичан живуть на Галичині. І, приїжджаючи до мене в гості, вони ніколи не поводитимуться в Києві, як примітивні заробітчани чи пристосуванці, а лише - як господарі. Бо розуміють, що інакше вони спаплюжать і свою малу батьківщину, і мою, і нашу спільну - велику. Найкраще я це зрозуміла 2004 року, коли в мене у квартирі загалом мешкало одинадцятеро осіб. Шестеро з яких 22 листопада зірвалися зі Львова на Київ у легких осінніх капцях і мистецьких беретиках. Ми разом із ними обморожували ноги і харчувались раз на день нашвидкуруч звареними пельменями. І ми, й вони витрачали останні копійки, щоб прохарчуватися й відстояти, хай хоч як пафосно, а може й смішно, а найчастіше сумно це звучить зараз, нашу спільну свободу.
І я знаю напевно: тільки ті українці (західні, східні, центральні, південні) зберегли відчуття батьківщини, для яких поняття конформізм, зокрема мовний, чітко асоціюється із поняттям продажність. І для яких мова належить до інтимних царин буття. Навіть якщо та мова недосконала або ж поділена на діалекти чи говірки.
Фото зі сайту www.inosmi.ru