Тези виступу на засіданні Галицького дискусійного клубу «Mytusa»
Львів – і любов, і сум, і прохання про прощення, і каяття за те, що ми зробили, а ще більше – за те, чого не зробили.
Моя філософія не включає і не відрізняє галичанина від негаличанина. Хіба що у Львові набагато тяжче робити бізнес – менше обов’язковості, більше заздрості та злості, набагато менше ділової етики і виконання обіцяного. Наш бізнес буде дуже сильно розвиватись, якщо ми хоча би почнемо говорити про порядність. Дуже мало грошей, багато амбіцій і нереалізованих проектів.
Більше того, я не хотів би, щоб мене називали галичанином, якщо ми горді за СС-Галичину і в той же час забуваємо про Андрія Шептицького . Про його тези побудови громадянського суспільства на принципах солідарності. Далі немає правової держави, заснованої на природному моральному законі. Немає сталої демократії та захисту прав людини, які Шептицький вважав продиктованими вимогами природного закону. І методологія позитивного суспільного творення – солідаризм в сім’ї, громаді, нації, церкві – це теж його нереалізовані прагнення.
Для мене важливе поняття WASP – White Anglo-Saxon Protestant – біла людина протестантської етики. Воно має підґрунтя етичних взаємовідносин в бізнесі, коли довіра важливіша за прибуток, а порядність – головний капітал; коли про Бога не говорять, а мають його в серці.
Я розумію, що ми потребуємо виходу за рамки обмежень, обумовлених регіоном. Якщо ми не сформуємо глобалізований бізнес, то ми не будемо мати перспективи в цьому столітті. Я бачу своє завдання у формуванні інноваційної еліти, яка буде змагатися не з локальними бізнесменами, а з глобальним ринком. Без цього, ми приречені залишитись просто відсталим регіоном, що нещадно експлуатується іншими.
Якщо ми і далі залишимося в парадигмі “Свій до свого по своє”, то нічого, крім одвічного “Німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть” не будемо мати. Нова парадигма має дати відповідь на те, якою ми хочемо бачити нашу країну. Бо «Свій до свого по своє» для мене означає, що, коли прийде час вибору, замість самого сучасного ми оберемо своє і наш комплекс лукавства не дозволить нам навіть визнати переваги інших над нашим місцевим.
Ми навіть великих Українців готові визнавати, тільки тоді, коли їх визнає світ! Бо ми світу боїмося і не готові до відвертої конкуренції з ним. Нам легше замкнутись і не сприймати, ніж навчитись і керувати. Нам легше повіситись або бути повішеним, ніж боротись і розвиватись.
Українці завжди були класними виконавцями. Нами збудований Петербург, освоєна Канада і Аргентина, за нами перемога у Другій Світовій війні і видобуток нафти в Сибіру для Росії. Бо ми завжди другі. Тому ми так потрібні Російській імперії. Їй не потрібна наша територія, а потрібні українці – працьовиті, талановиті, порядні, жадібні і з комплексом меншовартості, бо завжди другі. Бо не буде нас – не буде кому служити прапорщиками, Даїшниками, вчителями, освоювати і боронити далі Росію.
А я хочу, щоб ми були першими. А для цього треба в першу чергу навчитись конкурувати зі своїми і чужими. Щоб сильніші вижили і навчили, як треба робити бізнес. І щоб ми все робили розумно, не відкидали своє, захищали через розвиток і розуміли, що якщо ми самі собі не допоможемо, то світ тільки зробить нас рабами. Допомогаючи, конкуруй, розвивай! Бо те, що на Галичині нема своїх олігархів, свідчить скорше про те, що ми не здатні на великий серйозний бізнес.
Тому я не хочу підтримувати культуру України, яка тільки дивиться назад в наше “славне минуле”. Бо якщо ми і далі будемо залишатись тільки в рамках “бандур з вишиванками”, то так нам і треба. Натомість я хочу, щоб у Львові з’явився перший в Україні нормальний центр біологічних досліджень. Щоб ми змогли отримати перші українські ліки проти раку і своє біопаливо. Але для цього треба як мінімум 30 мільйонів доларів недодати в багато що – в тому числі і в культуру.
Я не хочу буди соціально солідарним. Бо в нас солідарність виглядає тільки як мовчання про те, що коїться протягом останніх 50 років в медичному університеті. Я не хочу буди солідарним з 3000 тисячами кандидатів наук, що проживають у Львові. А хочу допомагати тим, на жаль, небагатьом вченим, які творять справжню науку світового рівня, не маючи комплексу меншовартості і квасного патріотизму. Я не хочу соціалізації бізнесу. Бо бізнес завжди відповідальний настільки, наскільки відповідальне суспільство. Якщо соціалізація полягає лише у тому, щоб ще більші податки платити через брак коштів для чергових допомог – я проти такої соціалізаціїї. Нам чомусь набагато легше дати рибу, ніж навчитись користуватись вудкою. Нам легше просити допомоги, ніж навчитись не красти асфальт при ремонтах доріг.
Нам легше пропіарити себе: як ми допомогли черговому неробі відремонтувати дах над головою, аніж піти і створити 100 робочих місць.
Я не хочу бути галицьким патріотом. Бо патріоти загубили своїм ідіотизмом у Львові всю промисловість і дуже класно забули про ті мільйони українців, які зараз розбудовують Португалію, Італію, Польщу. Як тільки ми зрозуміємо, що професіонал, який чесно, порядно і класно робить свою роботу («Тихою невтомною працею любіть Україну»), є набагто більшим патріотом України, ніж ті горлопани в жовто-синіх жупанах, які своєю недолугістю і жадібністю знищили промисловість Львова. Але тоді Львову доведеться визнати, що російськомовний Борис Колєсніков набагато більший патріот, ніж україномовний Віктор Ющенко.
Я хочу, щоб в Україні з’явилися свої Біли Гейтси – люди, які самі себе створили, ті, що своїм розумом, хваткою, порядністю і тяжкою працею довели, що стати багатим і успішним можливо не тільки вкравши шахту, підприємство чи, маючи доступ до бюджету, успішно його дерибанити. Бо інакше нема сенсу жити. Інакше в наших дітей нема перспективи – донецькі жуліки не дадуть шансу.
Тому моя парадигма йде від думки українського філософа Сергія Дацюка – “Працювати з майбутнім”. Бо всі їноземці чітко відрізняють нашу основну рису: «Українці найкраще за всі народи знають свою історію, вони не мають сьогодення і не бачать майбутнього».
Тому, якщо формула “Жити, підтримуючи один одного для того, щоб пам’ятати про минуле і розвивати майбутнє” відповідає галичанам – тоді я галицький бізнесмен. Якщо ні – рано чи пізно Тарас Кіцмей, Дмитро Косарєв, Олексій Скрипник виїдуть туди, де нарід буде думати про розвиток суспільства, порядність бізнесу, щирість відносин, народження дітей, допомогу одне одному і нові парадигми розвитку майбутнього.
Насправді – ця парадигма в нас уже була. Були “банки рустикальні”, допомогові товариства, народні позики, артілі. Важливо, щоб це з’явилося знову і щоб від розмов ми перейшли до справ:
- Як створити сильні, здатні конкурувати з поляками торгові марки з пошиття одягу і як об’єднати зусилля людей для цього?
- Як того самого добитися у сфері виробництва меблів, скла, посуду та інших сферах виробництва?
- Як ліквідувати голландську хворобу залежності Львівського бізнесу від незаконного імпорту через кордон?
- Як створити науковий парк у Львові і почати дослідження генома і лікування раку?
- Як підняти на новий рівень бізнес-освіту і як покращити всю освіту у Львові?
- Як перейти до вивчення англійської мови у всіх школах Галичини з першого класу?
- І останнє – почнемо з себе, бо хтось сказав, що змінивши себе – ми змінимо світ.
Олексій Скрипник, бізнесмен