Опоненти нині правлячого в Україні режиму, які намагаються вивести громаду на вулиці, приречені на поразку. За ними не підуть. Бо вони вчать нас соромитися самих себе й вимагають, подібно до купи їхніх попередників, які намагалися нас організовувати, щоб українець узяв та й поламав основу свого світогляду.
Яка риса української ментальності уже давно стала притчею во язицех? «Моя хата скраю». І нам кажуть: позбудьтесь цього, виходьте на вулиці за Тимошенко, проти Януковича, за мир в усьому світі. Замість того, щоб виходити виключно за себе.
Хто вигадав, що «Моя хата скраю» – негативна риса? Для нас же той «край» настільки органічний, що навіть потрапив у нашу найголовнішу назву – Україна.
Жодна складова ментальності не може самою нацією бути визнана як негативна. Це нонсенс. Для українця (італійця, китайця, француза – будь-кого) кожна його національна риса – позитивна. Просто треба прийняти її як даність і навчитися її використовувати.
У нашому ж випадку, насамперед, треба ще її й правильно розуміти. «Моя хата скраю» не означає, що українця не колише те, що відбувається за його тином. Це означає лише те, що ми споконвічно ділимо світ на «моя хата», яка окремо від решти (бо це наш пуп Землі), й усе інше, яке ми оцінюємо з висоти нашої стріхи.
Цей індивідуалізм українця – найперша ознака нашої європейськості (а аж ніяк не якийсь там стовпчик біля Рахова). Інші історично прагнули збитися в табун – чи то для того, щоб когось завойовувати, чи просто щоб розважатись у народних гуляннях забавою «стінка на стінку». Європеєць же, навіть якщо спільно з іншими європейцями йшов визволяти Гроб Господній, волів мати у мечі свою власну частку святих мощів.
І постулат західних демократій «Твоя свобода закінчується там, де починається свобода іншого» – це не настанова менторським тоном, не істеричний заклик до скромності. Це спокійне застереження. Не заривайся з власним індивідуалізмом. Дуже не виїжачуйся, бо поряд з тобою ходять такі ж індивідуалісти, як і ти.
Відповідно, й українці були сильними тоді, коли не соромилися власного індивідуалізму. Згадайте Січ – об’єднання страшенних егоцентристів (бо тільки такі могли плюнути на все й утекти на Запоріжжя). Століттями вона не залежала ні від кого. Згадайте, отаманські формування початку ХХ століття, які захищали виключно свої «хати скраю». Їх загарбники зі Сходу боялися більше, ніж регулярну армію УНР. Згадайте, УПА. Її, воюючу в тому числі й на два фронти (знову індивідуалізм!), СРСР не міг здолати довгі роки після того, як розправився з нацистською Німеччиною та її союзниками. І зверніть увагу – індивідуалізм не заважав запорожцям воювати за решту України, отаманам (за деякими винятками) – усвідомлювати необхідність власної Української Держави, а воякам УПА – відчувати єдність із рештою країни за Збручем. І не вина всіх їх, а біда, що решта України забула, що хата скраю – занадто цінна річ, щоб її можна було захистити без зброї в руках.
Навіть під час «помаранчевої революції» нам дурманили голову наспівами «Разом нас багато». Правда в тому, що окремо нас аж ніяк не менше. Якби ми усвідомлювали, що Ющенко на Майдані був так само окремо від кожного з нас, як ми всі були окремо між собою, все мало б шанс скластися по-іншому – ми б не відпустили його у безконтрольне блукання владними нетрями.
Відтак, як має діяти українець, свідомий власного індивідуалізму, у випадку, якщо влада Януковича (чи будь-яка інша) не виконує своєї єдиної функції – функції задоволення бажань цього індивідуалістичного українця? Він іде на мітинг «чорнобильців», попри те, що не є «чорнобильцем», не з міркувань, що, ось, сьогодні гноблять їх, а завтра загноблять його. Ні – він міркує так: використовуючи їх, я зможу поставити цю владу на місце зі значно меншими затратами моїх сил, ніж якщо я завтра буду виходити ставити владу на місце вже сам. Він не їде на акції під Адміністрацію президента – це клопітно. Натомість він іде й ставить на місце своїх місцевих чиновників, бо вони: а) ближче, б) створюють йому проблем не менше, ніж Янукович; в) без них Янукович – лише бутафорія. Українець, хата якого скраю, ніколи не буде масовкою на акціях протесту – він наріжний камінь революції.