Діти заробітчан зростають у цьому транзитному психологічному стані, який триває десятиріччями. «Мама приїхала, мама поїхала», «мама казала, що літом приїде і забере мене в Грецію», «Тато в Лісабоні, він шукає квартиру, ми маємо до нього приїхати».
Вони дражнили і цькували його. Всі: стадний інстинкт. А він – найменший. Діти, особливо дитячі зграї, - жорстокі. Хоча на перший погляд це виглядало, ніби у дворі діти не поділили території для ігор, і виникла бійка, знайшлася жертва. Далі – відомий сценарій.
Бійку припинило лише втручання сторонньої жінки. Вона запитала його, найменшого, того, за ким ганялися всі. Вона запитала, чому так пізно, а він не вдома, де його батьки, де його мама, що вона собі думає? «Моя мама зараз в Америці», - відповів хлопчик.
Я саме виходив з брами, і ці слова, ця інтонація, як виправдання, як виклик, я почув дуже чітко: «Моя мама зараз в Америці!».
Тема заробітчан набила всім оскому на зубах. Президент свого часу, тоді, після Майдану, обіцяв повернути 5 мільйонів «наших людей» додому, створити для них робочі місця в Україні.
Існує стереотип (частково правильний), що діти заробітчан ситі й здорові, що вони жирують на «маминих грошах», вчитись не хочуть, і взагалі – чекають, коли їм куплять квартиру, диплом, сите майбутнє. Буває й таке. Але це не типові випадки. Їх меншість.
Панує думка, що заробітчанство стосується головно Західної України, адже промисловість тут «поховали». Те, що на півдні біля теплого моря «папа в плаванії, мама в Турції, а бабушка з дітьми», або на сході й півночі, де батько «уєхал на Сєвер» - не згадується. А окрім сезонників, є ще й дальнобійники, вічні будівельники. Їхні діти приходять додому, де їх зустрічає телевізор і тітка або баба. У найкращому випадку – хтось один з батьків. Діти заробітчан зростають у цьому транзитному психологічному стані, який триває десятиріччями. «Мама приїхала, мама поїхала», «мама казала, що літом приїде і забере мене в Грецію», «Тато в Лісабоні, він шукає квартиру, ми маємо до нього приїхати».
Діти моїх ровесників, моїх однокласників і однокурсників закінчують школи в Іспанії, Канаді, США. Але не поспішайте їм заздрити. Не все так красиво, як здається. Вони – і діти, і батьки – не хочуть там залишатися, вони повертаються. Вони навіть вступають у наші університети, але через півроку (рік максимум) все починає ламатися. Вони чужі там, але і тут не надто щасливі. Вони не знають, як подолати це наростаюче відчуження. Там було все чуже, але була робота і якісь перспективи. А тут, удома, серед «своїх», ти і твої діти, виявляється, нікому не потрібні. Ні зараз, ні завтра.
А діти народжені там, в сім’ях українців, вони хто? Греки, португальці, іспанці, італійці? Особливо, коли тато в них не українець? Або, як це дуже часто трапляється, батько залишився в Україні, а мати поїхала на заробітки. Там вона знайшла нову сім’ю, нову батьківщину. Що твориться в їхніх головах?
Щось таке, як трудова еміграція, змішані шлюби і сім’ї, проблема вибору громадянства, пережила не одна країна Європи. Наприклад, турки у Німеччині. Якось люди намагаються собі дати з цим раду. Зростання добробуту, інформаційні технології, швидкісний транспорт, падіння міждержавних бар’єрів якось зняли цю напругу в польсько-німецьких сім’ях, турецько-німецьких, греко-польських і так далі. Комбінацій море.
Вже й для нас, українців, немає більше муру, немає «залізної завіси», проте є завіса візова – шенгенська. Вона не покращила життя для наших, які там чужі й уже не зовсім свої тут.
Тож вони, повернувшись додому й потрапивши у повітряну яму хабарництва, безробіття, криміналу, хаосу, вирішують тут не залишатися. І з нову йдуть у посольства, тільки тепер вже замість дозволу на працю оформляють документи на громадянство.
Я не знаю, чи його мама в Америці, може, це загальна назва закордоння – Італія, Греція… Красива легенда. Не знаю, де його батько. Можливо, тут, просто зник. Але я знаю точно одне, що сильна держава – це сильні, нормальні, функціональні, щасливі, спаяні сім’ї. Сім’ї, де у дітей не така каша в голові, що вони не знають, хто вони, чого хочуть, для чого живуть, хто їхні батьки... А вони вже входять в життя, ці діти, це покоління. Першим з них вже 18 років.