Так склалося моє життя, що вже два роки я живу і дихаю подіями на Сході – я волонтер бійців АТО. Але лишень нещодавно відбулася моя перша поїздка на Схід в зону АТО. Спочатку мене не пускали «мої» (підопічні) десантники. Казали, що мені там не місце… Потім і інші бійці – казали, що я більше в тилу зроблю… А потім не виходило: гастролі закордоном, благодійні концерти, відсутність апаратури… Але я відчувала невимовну потребу поїхати туди, там де «мої», там де «наші» хлопці боронять наш спокій і право жити.
На початку травня з Національної академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного в Донецьку область з концертною програмою «Я - солдат» виїхала делегація у складі Іван Шерстюк, Маріанна Ільків, Софія Федина, студія "Магарич", Тарас Нагурський, Михайло Могила, Дмитро Бучко, військовий капелан отець Андрій Сіданич, полковник Юрій Гусар. Нас перед від’їздом багато-хто питався, чи не страшно їхати. Думаю, що для всіх з нашої команди навіть не питання не стояло. Ми знали, що там чекають. І ми всі були щасливі їхати.
Молитва перед початком подорожі
За кілька днів перебування там ми дали чотири концерти, два в місцях дислокації бійців в Новгородському та Торці, і два - в мобільних госпіталях в Часовому Ярі та Красноармійську… Все що ми співали, жартували, говорили – сприймалося бійцями, як спрагла земля поглинає воду. Для них – це можливість відволіктися, посміятися, витерти сльозу, пофотографуватися, відчути себе потрібним і найкращим. Це були ті концерти, коли ти відчуваєш нерозривну єдність з глядачем і слухачем, і ще можна посперечатися, хто з нас набирається більше енергії і сили. Правда я ще так і не звикла, що на концерті більше зброї ніж самих людей :)
Наші концерти проходили там, де не стріляють, де тільки долинають звуки обстрілів і вибухів.
Але мені випала нагода поїхати також на нульову лінію, за якою вже починаються блокпости окупантів. Коли запитали, чи хочу поїхати туди – у мене навіть секунди сумніву не було. Але головне ні миті страху. Хоча там – лінія вогню. Там був кусок дороги, де часто обстрілюють наші машини. Там постійно літають безпілотники. Туди спостерігачі не доїжджають, бо там асфальтної дороги нема. Але там є наші хлопці. А тепер у мене ще є довгий список їх нагальних потреб (хоча вони спочатку сказали, що все мають). І ще маю новий список контактів, від яких щоранку чекаю вісточки «450» - все спокійно.
Ми точно не знали, які саме підрозділи навідаємо, і тим паче, які в них потреби. Я вигребла з хати всі волонтерські запаси – там на місці, думала, все пороздаю. Приїхали. Питаюся хлопців, яка потреба, чого бракує. І автоматична відповідь – нічого, все є. Таке враження, що хтось наказав так говорити. Але ж знаю, що вони в самому полі, на нулі… Питаю вдруге, втретє – нічого не треба. Я просто витягла речі показати… Хлопці все розхапали за кілька секунд… бо ТРЕБА! Багато всього треба з того, чим держава не забезпечує… І моїх кілька ящиків різних речей виявилися таким мізером в порівнянні з тим, чого бракує… А поруч із речами як печені пиріжки розходилися дитячі малюнки і листи від дівчат.
Будучи там, на місці, ти зовсім інакше усвідомлюєш життя і пріоритети. Тут, зокрема у Львові, так багато критиків, «спеціалістів», мудрагелів, які розказують, хто, що і як має робити, як треба чи не треба допомагати, а ТАМ – бійці, які 25 годин на добу в обнімку з автоматом в холодних і сирих окопах. Щоночі обстріл. Щохвилини треба пильнувати.
ТАМ потрібна увага. Бійці дуже тішилися, що ми приїхали, не тільки тому, що був концерт, співи, гумор. Приїхали «свіжі» люди, з якими можна поговорити не тільки про війну. Як мені багато хто з хлопців казав, що дуже ніжного слова, приємного флірту і просто, як вони наголошували, красивого. Цей брак людського і мирного ТАМ виливається у шалену любов до живності – там цілі відділення собак, котів, і всіх кого можна прихистити. В одній локації хлопці роздумують над закупівлею в’єтнамських свинок - і файне, і м’ясо. А в іншій - є собака з щенятами. Недавно приблудила. Спочатку прийшла сама – її погодували.
Вона кілька днів так приходила, як на розвідку, а потім почала приносити за собою малих. Тепер всі дружно живуть в частині. Тварини дають можливість відчувати себе ближче до мирного дому. Так само як і городи. Комбат сміється, що західняки як приїжджають, моментально садять на грядках городину… І виходять сумно-кумедні ситуації, коли за 1000 метрів блокпости сепаратистів, а АГС для оборони стоїть посеред грядки з цибулькою і редисочкою.
Цибулька, АГС, а трохи далі – сєпари
Було ще кілька моментів, які особливо мене вразили там… От їдеш крізь села і містечка… занедбаність, руїна, вбиті дороги і будинки… Довжелезні колії, поруч з газовими трубами, чомусь прокладеними кілька метрів над землею… І в цьому всьому усвідомлюєш, що руїна прийшла тут не з війною… Руїна була і до того. І вона є однією з причин складної ситуації на Донбасі…
Вражають інакші села… Хатки маленькі, часто незугарні…З забитими чи закритими ставнями… Городців майже немає… Якась чепурна хатка - рідкість… Але це там нормально… І розумієш тоді, чому люди, які приїжджають звідти, так захоплюються Львовом – вони дійсно такого не бачили… І також розумієш, чому багато-хто з місцевих сприймає Московію, як еталон – вони іншого просто ніколи бачили…
Я вперше в житті побачила терикони. Шахти, які приносять мільярдні прибутки своїм власникам… І тотальну бідосю і розруху довкола. Для людей і природи. Міста, що нагадують глухі села. Села, які зруйновані війною злодіїв проти людей. Люди, знищені обставинами, безгрошів’ям, безнадією. І які досі борються з тими, хто їх захищає і хоче дати їм надію.
Зате в московського попа на подвір’ї розгулює павич…
Я хочу знову ТУДИ. Бо там більше правди життя. Там реальність, яку нам частково не показують, або про які ми забуваємо у вирі фестивалів, забав і ярмарків. Ми звикли до вранішніх новин: скільки-то загиблих, стільки-то поранених… Заспокоюємося, коли кажуть, що ніч минула спокійно. І забуваємо про війну до наступного ранку. А реальність інша. Прямо під час концерту в госпіталі привезли бійця, якому відірвало ногу. Мені на вушко знайомий лікар шепнув, що то важкий. А перед цим – коли офіційно поранених не було, привезли бійця, якому снайпер зніс пів голови… На жаль його не вдалося врятувати. На днях він відійшов у вічність… А як ми від’їжджали з госпіталя, там очікували кілька бійців з осколковими та кульовими пораненнями.
Я хочу знов ТУДИ. Бо моя перша поїздка підкріпила мої переконання і мою позицію, які трохи похитнула втома, безпросвітність, і заявочки «доброзичливців». Я набралася сили і здорової злості працювати далі, і боротися, щоб «мої», чи правильніше сказати «наші» хлопці залишалися живими.
Я хочу знов ТУДИ, бо, як виявилося, там мене більше чекали і потребували, ніж у рідному Львові. Хоча я туди приїхала вперше. Там бійці взялися за моє лікування від кашлю, там я їла найсмачніші в своєму житті страви, там я відчула більше тепла і доброти, ніж тут за останні два роки. Наші захисники шукають кожну можливість забути про війну і відчути прості радості мирного життя. Вони не тільки потребують нашої уваги і доброти, вони маю потребу ділитися, ВІДДАВАТИ іншим нерозтрачену щирість. Там на постійній грані життя і смерті більше цінується справжнє, людське.
Я знов поїду туди, так само як і ціла когорта неймовірних і скажених волонтерів. Які діють, працюють, часто всупереч системі, всупереч суспільству, значна частка якого шукає нагоди відмежуватися від подій на сході, забути, а головне оправдати цю свою байдужість і перекласти відповідальність за свою бездіяльність на когось іншого. Бо наше місце тут, а наша місія ТАМ. Там, де зараз основний бій із зовнішнім ворогом.
По дорозі на Красноармійськ
А боротися треба! Бо їдеш, їдеш, їдеш туди на схід - і все Українська земля, і все наші чорноземи… І люди орють землю, засівають пшеницю. І чекатимуть нового врожаю на мирній землі. І бузок там, в зоні АТО, цвіте так само як і в нас, навіть не відрізниш… Як ще одне підтвердження того, що це одна земля…. Одна країна…