Українцям почали надходити смс-повідомляння: «Розкажи свою історію війни — світ має знати правду! #МояВійна». Міністерство культури України пояснило, що це не спам, а запрошення долучитись до проекту #МояВійна, мета якого – зібрати якомога більше свідчень про цинічну війну, яку Росія веде в Україні.
«Моя війна» – сайт, на якому будь-хто з українців може опублікувати власну історію війни. На платформі можна розповісти про факти російської агресії в Україні, висловити свої емоції, думки, переживання. Історії, за потреби, можна публікувати анонімно.
Українці вже поділилися більше ніж 1000 історіями і ZAXID.NET публікує декілька з них.
***
Настя Камінська, 12 років, Київщина: «Тато стримував сльози, але як тільки почав мене обіймати, він почав плакати і шкрябати мене, я відчувала біль, але не фізичний, а моральний»
Мені 12 років, я мріяла про подорож по всьому світу, мріяла про будинок в якому спокій, але один день все змінив. Я прокинулася в 6 годині ранку, я чула якийсь гупіт. Спочатку думала, що це на роботу збираються тато з мамою, але коли вийшла до них, зрозуміла що коїться, як вияснилось, почалась війна. Тато поїхав на заправку, мама збирала речі, бабуся сказала, що не поїде з нами, що ми поїдемо одні (ми збиралися їхати в Вінницьку обл. до інших дідуся і бабусі).
Моя молодша сестра спала, вікна трусилися, як вияснилось, це бомбили Бориспіль (ми самі з Київської обл.). Я почала збирати речі, які б знадобилися мені в першу чергу. Тато подзвонив і сказав, що бензину ніде нема. Коли він приїхав, то сказав, що ми повинні бути дома, а потім вже вирішимо, що і як. Я була дуже наляканою, адже я вперше бачу справжню війну, перший день війни ми просто залишилися вдома, адже другого виходу в нас не було.
Всі 4 дня війни ми з сім'єю жили як звичайні дні, в нашому містечку не бомбили, тому ми були трішки спокійні. В 1 годині дня мені написала моя подруга з Києва, вони їхали до себе на дачу, яка знаходилась в нашому смт. Потім подруга написала, що в них на дачі холодніше, чим в погребі, тому вона прийшла переночувати до нас в дім. Ми з нею підтримували один одного, як могли. Але в перший день, коли нас почали бомбити, мій тато, нічого не сказавши, пішов в тер. Оборону. Мама плакала, бабуся теж, тато сдержував сльози, але як тільки почав мене обіймати, він почав плакати і шкрябати мене, я відчувала біль, але не фізичний, а моральний. В обіймах з татом я простояла хвилин 5-10, потім я пішла плакати в свою кімнату. З тих пір мій тато захищає наше містечко.
Ось пройшла неділя після того, як моя подруга ночує в мене вдома, а тато в тер.обороні. Я прокинулась не від вибухів, а від того, що мама збирала валізи. Я дізналась, що тато хоче нас з мамою, молодшою сестричкою відправити на деякий час в тихе місто поряд, а потім в Польщу. Нас забрали його колеги з тер. оборони, ми поїхали, бабуся залишилась:( Коли ми прибули на місце, нас забрала волонтер, як вияснилось, це мама мого колишнього друга, вона з любов'ю нас приняла, потім я знову познайомилась з ії сином. Десь неділю ми були в їхньому домі, під кінець нам навіть було чутно постріли, ми ховалися в коридорі.
І ось, настав день виїзду з України, з нами поїхав син волонтерки. Дорога була неймовірно довгою, 4 години ми очікували свій поїзд, потім він затримався на десь на 7 годин:( Потім був жах! Всі штовхалися, якась жінка, яка говорила на російській мові, плювалась, слава богу ми сіли в поїзд, деякі не змогли зайти і залишилися:( Потім все було добре, я бажаю всім добра, все буде, Україно!
Златослава Малиновська, 21 рік, Маріуполь: «Я перестала боятися прильоту снаряду прямо в голову, адже це швидко».
24.02.2022 – це та дата яку не забудуть ніколи, це та дата, яка змінила життя мільйонів за одну мить, це та дата, з якої почала проливатись кров на нашій землі. Ми ніколи цього не вибачимо. Я студентка Маріупольського державного університету, все життя я прожила у Маріуполі, захоплюючись своїм містом та його жителями. З вищезгаданої кривавої дати я почала вести свій особистий щоденник. Щоденник маріупольчанки, яка на власні очі бачила всі жахи війни та геноциду нашого народу.
Перші дні війни пройшли досить легко, але хвилююче, серце більше розривалося від новин Харкова чи Києва. Ми знали, що таке війна за прикладом 2014 року, всі боялися, всім було страшно, але ми були впевнені, що якщо й почнеться щось у районі нашого міста, то в житлові будинки снаряди не прилетять. Ми казали: «Це житлові будинки, тут є ЛЮДИ». Як сильно ми помилялися. «У політиці немає людей, а є ідеї; немає почуттів, а є інтереси. У політиці не вбивають людину, а усувають перешкоду, тільки й усього» – це цитата з книги «Граф Монте-Крісто» Олександра Дюми – книги, яка допомагала мені ховатися від мороку зовні і надягала на мене «броню» від хвилювання через звуки падаючих снарядів та авіабомб за вікном.
Першого дня весни ми втратили світло, що означало незабаром відключення води. Відключення світла означало повну відсутність сирен, але про повітряну тривогу ми дізнавалися ще з інтернету. 2 березня, після відключення мобільного зв'язку ми дізнавалися про авіанальоти тільки за звуком авіабомб, що падають, і за звуком літака, що літає над нами. Перші дні без зв'язку були найскладнішими, адже повне незнання того, що відбувається, просто виводить з себе. Далі було гірше, бо надія на порятунок дедалі меншала з кожним днем. Після комендантської години було чутно стрілянину з автоматів, що означало ліквідацію диверсантів, це не могло не тішити.
Після відключення води було відключення газу, що було дійсно страшно, але ми призвичаїлися. Технічну воду ми збирали з водостоків після дощу або збирали сніг, а їжу готували на багатті. Коли не було можливості нарубати дров, ми ламали стільці. Було дивне почуття в перший день багать по нашому місту, якби не постійні крики: «Літак, ховайтеся!» і свист снарядів, то можна було б подумати, що зараз перше травня і всі вийшли на шашлики :) .
З кожним днем їжі ставало все менше, не було жодного магазину, де залишилися б продукти. Тоді я переосмислила суть смерті, точніше її причину. Я перестала боятися прильоту снаряду прямо в голову, адже це швидко. А ось померти з голоду в облозі міста – інша річ. Ще страшніше було б довго вмирати під завалами або через отримані травми. Я намагалася не думати про смерть, але в такій ситуації це само собою лізе в голову і ти ніяк не можеш цього позбутися. Щодня ти думаєш про те, чи останній це твій день, чи все ж таки ні.
Сон – окрема тема розмови. Ти не можеш нормально спати, коли прокидаєшся від кожного шереху і щоразу здається, що снаряд упав десь поруч. Найстрашніше з нашою сім'єю сталося саме вночі 11 березня. То був тихий вечір, як би дивно не звучало – настільки тихий, що було страшно. Ми придрімали, як об 11 вечора ми почули шум літака, потім гуркіт, підірвалися і вибігли в коридор. Через кілька секунд у сусідній будинок, який прямісінько поруч з нашим прилітає авіабомба, у нас вибиваються шибки разом з рамою і влітають у квартиру, разом із міжкімнатними дверима. Це неймовірний страх упереміш із замішанням. Ти начебто знаєш, що треба бігти в підвал, але дзвін у вухах і неможливість контролювати тіло просто заважає адекватно реагувати на ситуацію.
Щоночі ми підривалися від гулу літака, і найжахливіше у цьому – очікування. Коли ти це чуєш, ти розумієш, що він летить десь поруч, а може бути і зовсім над тобою і ти просто чекаєш і рахуєш скинуті снаряди. Як ми зрозуміли (я навіть не знаю правда це чи ні), один літак має 4 бомби. Ось ми їх рахували та молилися.
Іноді ми говорили: «Ось коли війна закінчиться, ми…», і в цей момент думаєш, а чи закінчиться вона взагалі? І якщо закінчиться, то якою ціною? Що буде з нами далі? І мільйон інших питань, відповідей на яких просто немає. Та й взагалі говорити про цю ситуацію «війна» було дуже незвично, бо довго приходило усвідомлення, що в 21 столітті є місце цьому неподобству. І все це просто через одного збожеволілого діда та його не менш божевільної зграї псів.
Я виїхала із Маріуполя 15 березня. Було страшно, дуже страшно. Ти їдеш містом, бачиш просто розруху, бачиш згорілі будинки, і загиблих людей, яких сусіди накрили ганчірками або куртками. Ти дивишся на це і стає важко дихати, складно думати, складно якось на це реагувати. Ти думаєш про своїх рідних, про своїх друзів, про всіх, хто був тобі важливим і розумієш, що ти нічого не можеш із цим зробити і не знаєш як допомогти.
Михайло, Херсон: «Кров все не зупинялися, я почав втрачати свідомість, але не переставав жартувати»
24 лютого я їхав на роботу з невеликого села біля міста в сам Херсон, як зазвичай. Але з самого ранку було чути вибухи в далині. Поки ми зі знайомими їхали у міжміському потязі всі схвильовані, бо не знали, що відбувається, то побачили полум'я зі сторони всім вже відомої Чорнобаївки: це горів аеропорт.
Приїхавши на роботу, я зрозумів, що назріває щось страшне та намагався зв'язатися з військкоматом, та не вийшло. На вулиці був безлад, аварії на кожному кроці, кілометрові черги у всі магазини, аптеки та банкомати. Я зателефонував своїй коханій (хоча ми ще навіть не були разом) та сказав збирати речі. Ми намагалися виїхати з міста в село, що розташоване між Херсоном та Миколаєвом. Я вважав, що там буде безпечніше, але ні автобусів, ні потягів не було.
Пройшло годин п'ять наших пошуків шляху додому, але все було марно, і тоді ми вирішили добиратися автостопом. І в нас почало виходити: більшість людей вже поїхали та місто було майже пусте. Нам допомогли чоловіки, які їхали додому в Чорнобаївку, це було майже половина нашого шляху. Далі ми пішли пішки, поки нам не зустрівся ще один добрий чоловік. Ми добралися до села та стали чекати, що ж буде далі відбуватися, думаючи що в цьому селі (Благодатне) буде безпечніше, але я помилився.
Перша колона росіської тєхніки з’явилася вже через 4 дні з початку війни. Їх розбили наші війська, а ті три машини, що залишилися, спалили місцеві жителі коктейлями Молотова. Троє військових росєї здалися в полон місцевій громаді, а я з учителем поїхав до цієї техніки, намагаючись дістати звідти все, що може знадобитися нашим військовим. Ми витягли звідти аптечки, військові документи, кулемети та гранати. Це все разом з полоненими було передано нашим військовим в Миколаїв, а ми залишилися чекати далі та патрулювати рідне село.
Але орки прийшли швидше, ніж ми уявляли, і в той момент невеличкий філіал пекла відкрився поруч із нами. Вони окопалися навколо села та розставили свою техніку так, щоб ніхто не зміг вибратися. Ми намагалися здавати місце їх знаходження нашим солдатам, і багатьом, в тому числі і мені, почали приходити смс на телефон з погрозами від російської "армії".
Вони вимкнули нам світло та воду, і через постійні обстріли ми ховалися, хто де міг. Та коли почала закінчуватися питна вода та їжа, ми з моєї коханою ходили до знайомих, у яких був генератор за водою та щоб зарядити телефони. В один із таких днів, 15.03.2022, все різко змінилося на гірше. Орки почали стріляти з мінометів по сільським будинкам. І вранці коли я йшов до друзів, щоб зарядити телефон, мене попросили помогти зібрати трупи та поховати їх. Ми з учителем звісно погодилися та, зібравши ще чоловіків, пішли їх ховати.
Кладовище розташоване за селом біля позиції орків, викопувати могили та хоронити загинувших від їх обстрілів довелося під прицілом їх сраних кулеметів. Пізніше ввечері, коли ми з коханою йшли від друзів додому, я зрозумів, що хочу вирізати всю русьню і все тому, що вони почали обстрілювали нас із мінометів прямо на вулиці. І тоді я побачив пекло, розбиті будинки та кохану що кричала від болю.
Поки моя кохана лежала на землі, стікаючи кров’ю, я лежав на ній, закривши їй вуха та сподівався, що цей жах скоро закінчиться. Зібравшись із силами, я оглянувся та нічого, крім пилу та крові, не побачив. Обстріл продовжувався, ті снаряди, якими нас зачепило, впали в 15 метрах від нас та рознесли дім. Я підвівся, оглянув кохану та побачив її рани, кістки та кров. Я взяв акуратно її на руки (вона була в свідомості) та з криками про допомогу почав якомога швидше нести її в найближчий дім, це був дім мого вчителя.
На мій крик з будинку, який щойно вибухнув, вийшов чоловік та поміг донести її до двору. Далі був жах. Під звуки обстрілу та її плач я намагався зупинити кровотечу на її нозі, частини шкіри не було, від кросівка нічого не залишилося, але ми надавали першу допомогу як могли. На наш крик з погрібу вийшли мій вчитель зі своєю сестрою та батьком.
Обстріл продовжувався, а ми спускали її поранену у погріб, де були діти та жінки. Я майже нічого не чув, крім писку в вухах. Ми знайшли всі її рани та почали надавати медичну допомогу, вона була при свідомості. Обстріли були все рідше, але ще йшли.
Через години півтори в погрібі я відчув, що ледь стою на ногах та почало темніти в очах. Як виявилося, я стояв в калюжі власної крові. Учитель поміг мені знайти рани: мої ноги кровоточили сідниці порвало осколками, на тазу не було частини шкіри, побиті ноги та все тіло. Кров все не зупинялися, я почав втрачати свідомість, але не переставав жартувати.
Потім прийшли руські орки та я почав просити, щоб вони вивезли її до лікарні, але вони дали нам бинт та морфін і сказали, що нічого зробити не можуть.
Прийшла моя сім'я і коли затихли обстріли, нас перенесли додому та почалася сама довга ніч у моєму житті…[на цьому історія Михайла обривається].