41-річний львів’янин Орест Петришин після боїв за Дебальцеве майже 9 місяців провів у полоні терористів «ДНР». У п’ятницю, 30 жовтня, його вдалося обміняти. У ніч на неділю він повернувся до рідного Львова. Сьогодні Орест Петришин розповів ZAXID.NET про те, як потрапив до полону і що йому довелося пережити на окупованій Донеччині.
Оресте, розкажіть, де Ви служили і ким були до того, як потрапили до полону?
У мене медична освіта. І мене, як медика, мобілізували по повістці. Служив у Національній гвардії на посаді санітарного інструктора. Після мобілізації мене відправили до військової частини №3002. Місяць ми були на полігоні в Раківці, потім нас відправили до Харкова. Там я виконував суто медичні функції.
Як Ви потрапили до Дебальцевого?
До Нового року ми стояли в Луганській області на 34-му блокпості. 5 січня нам дали 20 діб відпустки, і ми поїхали додому. Після відпустки ми повернулися до Харкова, звідти довго не виїжджали. У нас мала бути ще одна ротація в березні, але з невідомих причин нас 14 лютого підняли вночі і кудись повезли.
Уже в дорозі ми дізналися, що нас везуть до Дебальцевого. Хоча на той час у Дебальцевому вже фактично був котел. Ми приїхали на крайній український блокпост. Наші військові говорять: «Ви куди їдете? Ми вас не пустимо, бо там котел». Командування, яке нас везло, сказало, що все нормально і нас завезуть лісами-полями вночі без фар.
Військові з блокпоста попереджали, що там всюди стоять танки сепаратистів і, коли бачать машину, одразу стріляють. Але командування сказало, що все буде нормально. Вночі нас таки повезли без фар до Дебальцевого.
Чи вам пояснювали, для чого Вас везуть до Дебальцевого?
Нам взагалі нічого не казали. Я досі не можу зрозуміти, чому ми туди їхали і яка була в нас мета.
Як саме Ви потрапили до полону?
Коли ми зайшли до Дебальцевого, там тривали бої. За кілька днів всі почали відступати. Ми по можливості тримали оборону, але теж відходили.
Ми розділилися на групи. Частина з нас – десь 20-30 осіб – знайшли приміщення, де можна було укріпитися і тримати оборону. Це був автосервіс. Коли ми зайшли всередину, там були двоє цивільних – чоловік і жінка. Вони сказали, що в приміщенні є підвал і в ньому можна сховатися від обстрілів і мін. Але в підвалі було багато мішків з картоплею і цибулею, які треба було прибрати, щоб ми всі там помістилися.
Я з цивільними пішов до цього підвалу, щоб почати його розчищати. У цей час почався наступ, нагорі зав’язався бій. Вийшло так, що ми закрили двері, і виходу з підвалу вже не було. Якби я вийшов з підвалу і побіг туди, звідки я прийшов, я б одразу потрапив просто під кулі та гранати. Коли сепаратисти нас повністю оточили, вони відкрили двері підвалу і забрали мене.
Чи Вам щось відомо про побратимів, які не були в підвалі?
Я про них нічого не знаю. Я навіть не знаю, чи хтось тоді з наших там загинув і що було з ними далі. У підвалі з військових я був один.
Орест Петришин уже вдома з рідними. Фото ZAXID.NET
Що було після того, як Вас взяли в полон?
Спочатку сепаратисти погрожували мене вбити. Але хтось крикнув: «Він нам потрібен живим». Тоді з Дебальцевого мене відвезли до Донецька до штабу так званої «інтернаціональної бригади «Пятнашка». Приїхав один з їхніх лідерів «Абхаз», ми поспілкувалися, сепаратисти зняли мене на відео. Потім мене посадили в клітку в підвалі і лишили до ранку. Спочатку сильно не чіпали – були хіба окремі удари по тілу.
Потім мене передали іншій групі з «Пятнашки», якою командував «Басмач». Вони мене закинули в багажник автомобіля і кудись відвезли. Там побили досить відчутно.
Пізніше я дізнався, що це було вже в Макіївці. У Макіївці мене тримали в будинку, схожому на відпочинковий комплекс. Це був особняк з басейнами і саунами, на подвір’ї була велика літня кухня з кондиціонерами. Перші тиждень-два я був прикутий наручниками до батареї в сауні. Сидів у кріслі, так і спав, і їв. Потім вони побачили, що я спокійно поводжуся, і стали час від часу знімати наручники.
У цьому приміщенні, крім Вас, були інші полонені?
Коли мене привезли, там вже були ще двоє наших полонених. Їм спочатку заборонили зі мною розмовляти, але потім ми таки спілкувалися. За деякий час нас перевели із сауни до літньої кухні, і близько двох місяців ми жили з сепаратистами в одній кімнаті.
Чи спілкувалися Ви з бойовиками, з якими жили в одній кімнаті?
Спілкувалися. Вони питали, звідки я. Коли дізнавалися, що зі Львова, та ще й служив у Національній гвардії, починалися розмови про «бандерівців» і про те, що я «націоналіст». Моє ім’я – Орест – вони вперше чули. Як його тільки не перекручували: називали мене і «Форестом», і «Норосом».
Ви увесь час полону були в Макіївці?
Ні. Великдень ми зустріли ще в Макіївці, а після того «Басмач» відвіз нас до колишньої будівлі управління СБУ в Донецьку, яку вони називали «ізбушка». Там усіх лякають «ізбушкою». Це їхня гауптвахта, де сидять і полонені, і деякі сепаратисти, які чимось не догодили «керівництву».
Нас було близько 60 людей в одній камері. Спали ми на стелажах колишнього архіву УСБУ – залазиш боком і спиш, як у вулику. До туалету водили за розкладом, їсти – зранку і ввечері.
Хто був серед бойовиків? Місцеві чи найманці з Росії?
Були різні. Багато було чеченців, абхазців, росіян. Були і зі Слов’янська, Краматорська.
Як Вас обміняли?
Процес обміну проходив складно. На обмін мене возили багато разів. Наприкінці липня мене відвезли до Луганська міняти. Нас довго міняли, так і не обміняли і повезли назад до Донецька. У Луганську я місяць просидів у підвалі, очікуючи на обмін.
Зараз обмін мав бути у четвер (29 вересня). Мені родичі казали, що я маю бути в тому списку і що мене мають у четвер міняти. Але у четвер мене у списку не виявилося. Обміняли чотирьох хлопців, з якими я разом сидів у Донецьку, і ще п’ятьох полонених з Луганська. Я їх пам’ятаю ще з тих часів, коли мене влітку до Луганська возили. Їх дев’ятьох у четвер обміняли, а мене одного – наступного дня.
Скільки бійців лишилося там, де тримали Вас?
З моєї камери в полоні залишився 21 боєць. Є ще один, який сидить у підвалі, бо він майор. Його навіть до туалету із зав’язаними очима водять. Можливо, є інші, але мені про це не відомо.
Ви сказали, що про обмін Вам повідомили родичі. Тобто в полоні у Вас була можливість спілкуватися з рідними?
Перші два тижні можливості телефонувати кудись взагалі не було. Потім я зателефонував родичам і сказав, що в полоні. Це було ще в Макіївці. А вже в Донецьку в «ізбушці» був такий собі «офіційний» телефон, з якого по п’ять полонених на день могли зателефонувати рідним на кілька хвилин. Сепаратисти записували навіть прізвище того, кому телефонуєш.
Чому, на Вашу думку, на обмін знадобилося майже 9 місяців?
Стає менше наших людей в полоні, тому обмін стає проблематичнішим, бо сепаратистам потрібен предмет торгу.