Ніяк не міг відшукати цього інтерв’ю в гуглі, добре, що у мене зберігся його текст, але без дати. Здавалося, що це був десь рік 2003-2004, але за змістом інтерв’ю досить легко виявив, що це було навесні 2006 року. Деякі, навіть доволі знакові речі, забуваються. Якщо навіть сама пані Ірина достеменно не пам’ятала, коли вийшов у світ її знаменитий плакат із потягом і вказівником на Москву, власне те, що мене в ній тоді зацікавило найбільше (вона згадувала: «це був, здається, 2003 рік»), то й мені одразу стало не дуже соромно, що і я забув, коли власне робив із нею це інтерв’ю для газети «Поступ».
Не буду претендувати на роль незламного борця за чистоту української мови, хоча вже не раз розповідав, як в доволі поважному віці без журналістської чи філологічної освіти з посади комірника на складі перейшов на посаду головного редактора «Радіо Люкс» і так наполегливо боровся за чистоту солов’їної з найкращими львівськими журналістами, які позакінчували школи з золотими медалями, а університети з червоними дипломами, утім говорили й писали геть кепсько, що мої підопічні не на жарт планували влаштувати своєму «комірникові» темну. Тому не дивина, що в мене величезний захват і повагу викликала харизматична людина, все життя якої було присвячено місії боротьби за українську мову, і, особливо це підкреслю, за її чистоту.
Ми зустрілися з пані Іриною в авдиторії Політеху. Вразили її розум, шляхетність, вишуканість і краса, тоді жодного натяку на якусь залізну леді я в ній не відчув. Інтерв’ю було зроблено швидко, коли його розшифрував, одразу вислав їй текст на затвердження, і що було доволі незвично, вона мені назад вислала майже цілком інше інтерв’ю, ще набагато цікавіше від того, яке мені давала буквально пару годин тому, що свідчило про невичерпність чудових ідей в її голові, особливо цікавою була додана історія працівника донецького міськмолокозаводу Юрія Литвина. Аби не давати надто довгої передмови, ось до сороковин видатної української патріотки і незламної борчині за українську мову до вашої уваги це інтерв’ю.
Ірина Фаріон: «Мова створила нашу державу»
«Спочатку було СЛОВО»... Деколи ми забуваємо, наскільки мова, ця ознака, яка відрізняє нас від тварин, є важливою для нас, бо це те єдине, що дало нам можливість вижити і єдине, що дає нам надію стати насправді цивілізованою європейською нацією. Про українську мову, дороговказ і сенс свого життя, «Поступу» розповіла доцент кафедри української мови Національного університету «Львівська політехніка», депутат обласної ради від Всеукраїнського об’єднання «Свобода» Ірина Фаріон.
Недержавне ставлення до державної мови
Ілько Лемко : Пані Ірино, хоч як прикро і парадоксально визнавати, але за часи української незалежності русифікація ще більше посилилася. У чому Ви вбачаєте причину цього парадоксу?
Ірина Фаріон: Це парадокс лише на перший погляд. А по суті Україна незалежна лише віртуально. Вона зберігає всі глибинні ознаки колоніяльного чи, м’якше, постколоніяльного суспільства з кітчовим декором суверенітету. І проблема зовсім не у господарчій кризі, зав’язаній на московському газі, нафті чи не збутими у Московії м’ясі та сирі… Повсюдно торжествує совковий менталітет і малоросійське холопство. Інакше кажучи, новий політичний тип людини homo sovіetіcus зараз при владі. Це здебільшого покоління 50 – 60 – літніх, світоглядні хвости яких в УРСР – СРСР. Ця антиукраїнська держава вмерла лише як політична структура. Живими зосталися її наповнювачі, особливо у найбільше винищеній східній та південній Україні і заселеній ментально антагоністичним етносом. Теперішня держава – це наче машина зі зруйнованим корпусом, але з тим самим обладнанням у середині. Коли нещодавно при владі були комуністи, то тепер приноровлені до феодокапіталізму – комсомольці… Вони не здатні на духовний прорив. Тому абсолютно забалакали економіку, а політику перетворили на «танці паралітиків». Ідейно ці люди пусті, як витрушені мішки. А ідея – це клей усього нашого поліфонічного життя, і не важить чи суспільного, чи індивідуального. Комуністична ідея вмерла, бо вона знівелювала людину як індивідуальність. Націоналістична ідея їм не до снаги. Бо вони духовно слабкі.
Щось приблизне відбувається по той бік кордону: Росія будує неоімперію. Вона ніколи не буде іншою. Хіба що її попросту не стане, себто, розпавшись і як федерація, вона увійде у свої первісні кордони Московського царства… Позаяк сьогодні вона розбудовує неоімперію, то її стратегічне завдання – поглинути Україну. Тепер нема сенсу в’їздити до нас на танках, як 1939 року. Тепер досить цілеспрямовано завойовувати наш інформпростір, що має мовну матеріялізацію. Отож нема парадоксу. Натомість відсутня сама державна незалежність. Тому русифікація в дії, а ми, як завше, при надії…
І.Л.: Почнімо з мови, яка має виконувати функцію головного об’єднавчого чинника. Наша українська еліта - Ющенко, Тимошенко, інші, не є насправді цілковито українською елітою, вона робить лише перші кроки до цієї українськості і, таким чином, представників цієї еліти можна назвати українськими неофітами...
І.Ф.: Вони, по-перше, не є «українською елітою» у лінгвістичному сенсі. І ось чому: еліта з французької – це «найкраще, добірне». Їхні політичні кроки аж ніяк не можна розцінювати у суперлятивних категоріях. Часом вони взагалі загрозливі для України, як-от відступницька газова угода чи підписання меморандуму з донецьким криміналітетом тощо. По-друге, сумнівна і їхня українськість. Вона матиме сенс лише за усвідомлення цією, так званою елітою, історичної ролі українства у боротьбі за самостійну державу. Наразі не визнано рух ОУН – УПА як державотворчий, саме за цієї влади виродилась найбільша кількість законопроєктів про надання мові окупанта статусу офіційної, державної чи регіональної тощо, не розроблено стратегії захисту інформпростору від московської окупації і т. д. Ця еліта матиме право називатися українською лише тоді, якщо у центрі її політики, чи державотворення, стане відродження винищуваної української нації, а не витворення безрідного конгломерату населення із політологічною наличкою «політична нація». Така політика і ламаного гроша не вартуватиме, якщо не обертатиметься, наче Земля довкруж осі, довкола українців як титульної нації.
Тому представники цієї еліти, можливо, лише неофіти, тільки аж надто інфантильні. І ніщо цього так не викриває, як їхня незугарна українська мова, яку вони за найменшого приводу заступають імперською. Бо ж мислення постколоніяльне. Ця мова, себто українська, їм ніби і потрібна, бо ж вона – символ і невід’ємний атрибут держави. Але і з нею їм не зовсім затишно, як людині, що несподівано опинилась господарем у подарованих хоромах. Проблема у невідповідності між змістом і формою: форму держави начебто маємо, а озмістовити її політична еліта не здатна. Чи не тому, що така політична еліта сама недозмістовна, чи радше беззмістовна. А мова – всього лиш її відображення. Часом хочеться, щоби політики попросту замовкли – екологія б поліпшилась.
Світле і чорне обличчя мови
І.Л.: Зрозуміло, що насамперед українська мова потрібна нашій еліті для її життя, для її функціонування. Можливо, будучи українцями лише частково етнічно, духовно вони ними не є і користають з української мови, з огляду на свої прагматичні інтереси. Як вирішити проблему з цією фактично неукраїнською елітою, яка нібито проголошує українські цінності?
І.Ф.: Бачу дві площини вирішення цієї проблеми: духовну і юридичну. Вони залежні так, що перша породжує другу. Навіть у межах чинного мовного законодавства можна навести лад у цій сфері, якщо застосовувати різні форми покарання: від позбавлення ліцензій якогось ЗМІ до звільнення з роботи держслужбовців, що не опанували державної мови. А це можливе за створення атмосфери нетолерування зневажників державної мови. Певною мірою, виходить зачароване коло. Здавалось, помаранчевий народ його розімкнув, але у верхах воно знову зімкнулося. Отже, верхи і низи розбігаються у своєму баченні держави. Логічно, що це коло знову розімкне народ, викинувши із власних невичерпних надр нових лідерів нового, а не постсовєцького часу. Ми приречені на навзаємний духовний ріст: і лідерів, і народу. Тоді ми виростемо зі штанців зужитого слова «незалежність», а увійдемо в потужне слово «державність». Держава держить нас для самих себе, і задля нас, українців, вона і має бути.
Без духовної сили немає державотворчости
І.Л.: У балтійських держав таких проблем немає, хоча там етнічних росіян удвічі більше, ніж в Україні. Там ніхто не наважиться порушувати питання про другу державну російську мову, і росіяни, хоча, може, їм це й не подобається, змушені поважати корінну націю і її мову. Зрозуміло чому, бо це Європа, це відповідний рівень економіки, культури, це ЄС, НАТО, це врешті зарплата 700—800 доларів. В української держави таких важелів нема, і вона виглядає дуже слабкою і безпорадною...
І.Ф.: Наша влада не має цих важелів через те, що вона не визначилася з системою цінностей і пріоритетів. Пріоритет – це етнонація у системі її духовних та матеріяльних потреб. Мова та культура – це потреба над потребами. Бо саме це робить нас унікальними і засвідчує багатство людської цивілізації. Саме мова і культура врятували нас у часи відсутности держави. У цьому одна з основних креативних функцій мови та культури. Однак для усіх влад ніби незалежної України – це вторинні речі. Нас забалакують потребами економічного зростання на тлі мовно-культурного виродження або пропонують і насаджують мовно – культурні цінності совєцької доби. Був би хліб, а пісня буде… Ця совдепівська формула здатна творити хіба що насєлєніє з голосами за януковичів. Є інша модель побудови суспільства: і пісня, і хліб, – бо це єдність душі і тіла. Без душі – ми покійники. Держава без духовного етнонаціонального пріоритету – приречена. Тому країни Балтії живуть, а ми животіємо.
Мова як протест
І.Л.: Що ж нам робити з цією відсутністю пріоритетів і з тими малоросами, яких чи не половина України?
І.Ф.: Найперше невідступно бути собою! І жодних компромісів із минулим. Хто укладає контракти з учорашнім днем? Попри перевернуту систему цінностей, навернення українців до самих себе таки відбувається. За останнім переписом населення 85,2% українців назвали українську мову рідною, тоді як 1989 року таких було – 81,1%
І.Л.: Чи можна сказати, що Майдан дав імпульс цьому процесові?
І.Ф.: Так. Помаранчеве повстання говорило українською, бо Майдан – це передусім національне прагнення з духовними пріоритетами. Мої друзі-кияни казали: «Ви привезли нам мову». Але ми поїхали – і Київ обрав мером людину, яка є автором законопроєкту про надання російській мові статусу другої державної, людину, що не володіє українською (26 березня 2006 року на виборах міського голови Києва переміг Леонід Черновецький – І. Л.) Отже, ми лише розхитали совково-малоросійського човна, і він знову став на місце. Тому я скептично ставлюся до карнавальних революцій і сповідую принципи радикальної зміни суспільства у постреволюційний час. Власне цей постреволюційний час помаранчева влада цілковито змарнувала. Вона, на відміну від народу, виявилася психологічно не готовою і невмілою до змін. Ці очікувані зміни – це не щось особливо винахідливе, а для початку – лише розсортовані по тюрмах бандити, а відтак нова система україноцентричних цінностей.
І.Л.: Як змусити людину повірити у ті цінності, які є для неї чужі, візьмімо, для прикладу, тих самих донеччан?
І.Ф.: Наведу як приклад історію, що сталася з донеччанином Юрієм Литвином, який працював донедавна старшим машиністом на Донецькому міськмолокозаводі № 2. Вперше він заговорив українською у 41 рік. Таке бажання опанувало ним після з’їзду у Сіверськодонецьку. Мешканці цього краю настільки були обурені діями своїх керманичів, що це змінило їхнє ставлення і до державної цілісности і до державної мови. Відтак Юрій Литвин зробив запис у технічному журналі українською мовою: «Здається вентилі на охолоджувачах повітря у камері 101в не тримають, йде обморозка», поряд із яким хтось дописав: «Что за порнографія в журналє?» Скликали збори, які постановили писати російською мовою, а Юрія Литвина перевести з посади старшого машиніста помічником машиніста, позаяк на цій посаді не роблять записів у журналі. Звичайно, що пан Литвин подав до суду на начальника цеху. Судовий процес триває, як, зрештою, триває дуже болісне повернення українців до самих себе і здебільшого саме через конфлікти з владою. Отож змушувати людей і справді ні до чого не треба, хіба як до неухильного виконання законів.
І.Л.: Які конкретні кроки у цьому плані треба зробити насамперед?
І.Ф.: Необхідно задіяти потужні державні важелі і фінанси для деросійщення інформпростору. До прикладу, створити бодай кілька україномовних радіостанцій на Сході та Півдні України і з десяток газет із високопрофесійним колективом журналістів. Не можна шкодувати грошей на безцінні речі. Вони незліченно помножать результат.
Як східний чи південний українець може заговорити українською мовою, коли він живе в абсолютно чужомовному просторі? Це так само неможливо, як аби пальма виросла в умовах нашого клімату. Це означає, що зусилля слід спрямовувати не на вирощування пальми, а на кардинальну реанімацію клімату, зруйнованого в часи московського панування. Так ми повернемо українській землі її природне обличчя, а отже, автохтонну націю