- Кожна книжка є в якомусь розумінні автобіографічною. Вільям Вортон колись сказав, що з власного життя можна написати безкінечну кількість історій. Додам від себе – необов’язково правдивих.
Януш Леон Вишневський - один із найпопулярніших письменників сучасної Польщі. Історію життя можна було б теж описати у якійсь книзі: він був моряком риболовницького флоту, пізніше закінчив університет, отримав ступінь доктора інформатики і доктора хімічних наук. А вісім років тому видав свій перший твір «Самотність в мережі» про романтичні і глибокі почуття, що зародилися через спілкування в Інтернеті. Книга стала справжнім бестселером. Вона сповнена і невимовним трагізмом, і непідробним, непідкупним почуттям. Інша його книга «Навіщо потрібні чоловіки?» наробила чимало галасу.
Сьогодні на літературному рахунку Януша Леона Вишневського - 16 художніх книг, а в українських книжкових крамницях нарешті з'явився перший переклад його твору - «Коханка». Про те, як науковець, який займається молекулярною біологією, став письменником, в ексклюзивному інтерв'ю ZAXID.NET Януш Леон Вишневський.
- Пане Януше, чим Ви зараз займаєтеся? Хотілося б, аби українські читачі з перших вуст дізналися про письменника.
- Більшу частину дня я займаюся наукою. Автором книжок стаю тільки „у неробочий час". Більшою мірою я науковець. Пишу комп'ютерні програми для обслуговування хімічних баз даних. Закінчив аспірантуру з інформатики і докторат з хімії, тому думаю, що я готовий до написання книг (сміх). Після роботи і на вихідних пишу книжки. Зараз завершую новий роман під назвою „Бікіні". Він є першим великим твором після майже п'яти років малих форм, як, наприклад, збірки оповідань чи есеїв. У Польщі книжка вийде друком у травні 2009 року, а в Росії - у вересні 2009. Не знаю нічого щодо українського видання цієї книжки.
- Ваші книжки почали виходити з 2001 року. Ви до цього писали у шухляду?
- «Самотність в мережі» - мій літературний дебют - вийшов у Польщі у вересні 2001-го. До цього я не писав нічого, крім наукових книжок і статей. У шухляду - теж ні. Я не відчував такої потреби.
- Що ж таке трапилося на початку нового тисячоріччя, що Ви вирішили стати письменником?
- Ще в минулому тисячоріччі, наприкінці 1997-го, після захисту дисертації з хімії я помітив, що постійно пишу лише про те, що знаю, але ніколи про те, що відчуваю. Ця думка виникла у період нечуваного смутку у моєму житті, викликаного особистими переживаннями. Щоб дати собі раду з цим сумом, я почав писати. Щоб не ходити до психотерапевта - розмовляти зі собою про емоції. Я виразив ці розмови у формі оповіді. І так з'явилась «Самотність в мережі», писана у мою електронну «шухляду» у Франкфурті-над-Майном. Ця книжка була написана в смутку й одночасно як засіб проти смутку. Тому, мабуть, і є такою жахливо сумною.
- Ваші книжки виходять у середньому двічі на рік. Звідки берете ідеї?
- Так відбувається тільки протягом останнього часу. Були роки, коли виходила одна книжка. Минулоріч видано три. Це залежить від часу, який у мене є. Я не письменник. Я не підготований до цього освітою. Не маю ніякої гуманітарної спеціалізації. І тому у мене виникають проблеми з творенням так званої літературної фікції. Мої історії - це записи правдивих подій. Достатньо мати широко розплющені очі, слухати, додати до цього емпатію, змішати це з власними емоціями. Літературна фікція має свої межі. Справжнє життя таких меж, на мою думку, не має.
- Скільки є Вас у цих текстах, чи можна назвати їх автобіографічними, особливо перший - «Самотність в мережі»?
- Кожна книжка є в якомусь розумінні автобіографічною. Вільям Вортон колись сказав, що з власного життя можна написати безкінечну кількість історій. Додам від себе - необов'язково правдивих. Перша книжка, мабуть, завжди найбільш автобіографічна. Особливо книжка інформатика і хіміка (сміх). У „Самотності..." є багато мого життя, вплетеного у долі моїх героїв.
- Під час читання «Самотності в мережі» часто видається, що Ви присоромлюєте відповідну категорію чоловіків за байдужість до дружини, за розкидані речі... Ви справді їх присоромлюєте?
- Це не було моєю метою. Я присоромлюю чоловіків у зовсім іншій книжці, а саме в збірці есеїв під назвою „Навіщо потрібні чоловіки?", яка вийшла милулоріч у Москві. Я хотів показати тут, що чоловіки можуть бути дуже поганими і своєю поведінкою змушувати жінок терпіти. Але присоромити не хотів...
- Чи подобається Вам фільм, знятий на основі книжки «Самотність в мережі»? Кажуть, у Польщі він збирав більше глядачів, аніж голівудські новинки...
- Фільм, як паралельна до книжки дійсність, є досконалий. Чудова картина, прекрасна музика, ідеальні актори, найкращий польський оператор. Але тільки як дійсність, що іде паралельно до книжки. А люди хотіли у фільмі побачити саму книжку. І не побачили її. Але з екранізаціями книг так часто буває. Недавно театр «Балтійський Дім» у Санкт-Петербурзі поставив виставу за мотивами моєї книжки. Чудова інсценізація, дуже близька до роману. Зворушлива... На мою думку, набагато краща, ніж фільм. Можливо тому, що за це взялися росіяни.
- Чи важко психологічно було видати книжку «Навіщо потрібні чоловіки?»
- Зовсім ні. Я часто жартую над собою. Усвідомлюю свої недоліки і не вважаю проблемою говорити про них. У цій книжці я поглянув на чоловіків збоку. З позиції жінки. І дійшов до дуже песимістичного висновку. Звідси і назва книжки.
- Ви, мабуть, отримуєте багато рецензій на цю («Навіщо потрібні чоловіки?») книжку - і позитивних, і негативних. Чи не шкодували Ви, що її видали?
- Рецензії для того і є, щоб бути добрими і поганими. Гірше, коли немає ніяких рецензій. Негативні рецензії я читаю з більшою увагою, ніж позитивні. Тема книжки - контроверсійна, багато чоловіків відчули себе враженими, а мене обізвали «негідним зрадником статі». Але не скажу, що ця думка не дає мені спати.
- У текстах Ви стаєте на захист жінок. Чим завинили Вам чоловіки? =)
- Я люблю жінок. Вважаю, що вони є кращою частиною людства. Природа наділила їх кращою хімією, не давши їм стільки тестостерону, відповідального за агресію і полігамність, а обдарувала окситоцином - прекрасним гормоном, який біохіміки пов'язують з будовою суспільних зв'язків і вірністю. Чоловіки ні в чому не винні. Я описую їх такими, якими вони є. Дехто навіть вважає, що в книжці «Навіщо потрібні чоловіки?» я розкриваю над ними рятівну парасольку. Я пояснюю їхні зради еволюційними обставинами, пишу про еволюційно зумовлену перевагу пропозиції сперми над попитом, пояснюю особливості їх сексуальності біохімією, еволюцією тощо.
- Чи знаєте Ви читацьку аудиторію, для якої пишете?
- Так. Вона дуже мала. Одноосібна. Я пишу книжки як найбільший егоцентрист цього світу, - суто для себе.
- Хто є першим читачем Ваших творів?
- Переважно це коректор у видавництві. Я не даю читати їх нікому. Не хочу, щоб мої емоційні стани холодно аналізував хтось інший. Мої книжки виникають «тут і тепер». Завтра я б написав їх по-іншому. Тому, як правило, нічого не змінюю у випадку написаних книжок.
- Як ви будуєте свої стосунки з жінками, особливо з тими, які вважають, що вся влада належить чоловікам?
- Правильно. Я вважаю, що толерантність є одним із моїх плюсів. Якщо жінки вважають, що таке підпорядкування їм підходить, то мають якусь (навіть, якщо я цього не розумію) причину.
- Чи подобається Вам наша прем'єр-міністр Юлія Тимошенко?
- Дуже хотів би бути присутнім при укладанні її зачіски. Як правило, коли Тимошенко з'являється на телебаченні, я перестаю слухати і тільки дивлюся. У чоловіків переважає зорове сприйняття інформації, тому вони мають проблеми з двома одночасними речами: зоровим і слуховим сприйняттям. З цього випливає багато проблем (сміх).
- Коли Ви завітаєте до Львова? Можливо, приїдете на Форум видавців?
- У мене є такі плани. Дуже хотів би приїхати в Україну. Я отримую безліч мейлів від моїх українських читачів. Крім того, хотілося б врешті побачити це гарне місто.
Фото (c) Wydwanictwo ACT, 2008
Janusz Leon Wiśniewski jest jednym z najpopularniejszych pisarzy we współczesnej Polsce. Historia jego życia też mogłaby być opisana w jakiejś książce: był marynarzem floty rybackiej, potem skończył uniwersytet, zdobył tytuł doktora informatyki i doktora nauk chemicznych. Osiem lat temu wydał swoją pierwszą książkę „S@motność w sieci", o romantycznych i głębokich uczuciach, które narodziły się podczas rozmów w Internecie. Książka została prawdziwym bestsellerem. Wypełnia ją zarówno niezmierny tragizm, jak i niesfałszowane uczucia. Inna książka tego autora „Czy mężczyźni są światu potrzebni?" narobiła sporo hałasu.
Dziś dorobek literacki Janusza Leona Wiśniewskiego liczy 16 książek, a w ukraińskich księgarniach wreszcie ukazał się pierwszy przekład - zbiór opowiadań „Zespoły napięć" (ukr. „Kochanka"). O tym, jak naukowiec, zajmujący się biologią molekularną, został pisarzem, w ekskluzywnym wywiadzie dla ZAXID.NET powiedział Janusz Leon Wiśniewski.
- Panie Januszu, czym się Pan obecnie zajmuje? Chcielibyśmy, aby ukraińscy czytelnicy z pierwszych ust dowiedzieli się o pisarzu.
- Przez większą część dnia zajmuję się nauką. Ja jestem autorem książek tylko „po godzinach". Jestem glównie naukowcem. Piszę programy komputerowe do obslugi chemicznych baz danych. Mam doktorat z informatyki i habilitację z chemii, więc myślę, że jestem do tego przygotowany (śmiech). Po godzinach i w weekendy piszę książki. Obecnie kończę moją nową powieść pt. Bikini. Pierwszą po prawie pięciu latach małych form takich jak zbiory opowiadań czy esejów. W Polsce ukaże się w maju 2009, a w Rosji we wrześniu 2009. Nie wiadomo mi nic na temat wydania jej na Ukrainie.
- Pana książki zaczęły się ukazywać po 2001 roku. Czy Pan przedtem pisał do szuflady?
- „Samotność w Sieci", mój debiut literacki, ukazał się w Polsce we wrześniu 2001. Nie pisałem poza książkami i artykułami naukowymi nic przedtem. Do szuflady także nie. Nie czułem takiej potrzeby.
- Co się zdarzyło na początku nowego tysiąclecia, że Pan postanowił zostać pisarzem?
- Jeszcze w ubiegłym tysiącleciu, w końcu 1997 roku, po mojej habilitacji z chemii zauważyłem, że ja nieustannie piszę jedynie o tym, co wiem, a nigdy o tym, co czuję. I ta myśl pojawiła się w okresie niebywałego smutku w moim życiu, spowodowanego osobistymi przeżyciami. Aby poradzić sobie z tym smutkiem, zacząłem pisać. Zamiast chodzić do psychoterapeuty zacząłem rozmawiać ze sobą o emocjach. Te rozmowy ubrałem w rodzaj fabuły. I tak powstała „Samotność w Sieci" pisana do mojej elektronicznej szuflady we Frankfurcie nad Menem. Ta książka była napisana w smutku i przeciw smutkowi. Dlatego pewnie jest tak potwornie smutna.
- Pana książki ukazują się średnio dwa razy w roku, są to różne historie. Skąd Pan czerpie pomysły?
- Tak jest tylko ostatnio. Były lata, że pojawiała się jedna ksiąśka. W ubiegłym pojawiły się trzy. To zależy od czasu, którym dysponuję. Ja nie jestem pisarzem. Jestem do tego nieprzygotowany z wykształcenia. Nie mam za sobą żadnych studiów humanistycznych. Mam w związku z tym problem z tworzeniem tzw. Fikcji literackiej. Moje historie to zapisy prwadziwych wydarzeń. Wystarczy mieć oczy szeroko otwarte, słuchać, dodać do tego empatię, pomieszać to z własnymi emocjami. Fikcja literacka ma swoje granice. Prawdziwe życie takich granic, moim zdaniem, nie posiada.
- Ile jest Pana w tych tekstach, czy można je nazwać autobiograficznymi, w szczególności pierwszy - „Samotność w sieci"?
- Każda książka jest w pewnym sensie autobiograficzna. Wharton kiedyś powiedział, że z własnego życia można napisać nieskończona ilość historii. Ja do tego dodaję, że niekoniecznie prawdziwych. Pierwsza książka jest zawsze chyba najbardziej autobiograficzna. Szczególnie książka informatyka i chemika (śmiech). W SwS jest dużo mojego życia, wplecionego w losy wielu moich bohaterów.
- W trakcie czytania „Samotności w sieci" często wydaje się, że Pan zawstydza pewny typ mężczyzn za obojętność wobec żony, za porozrzucane rzeczy... Czy Pan ich naprawdę zawstydza?
-To nie było moim celem. Zawstydzam mężczyzn w zupełnie innej książce, mianowicie w zbiorze esejów (wydanych w Rosji w ubiegłym roku) pt. „Czy męśczyźni są światu potrzebni". W SwS nie było to moim zamiarem. Chciałem w tej książce pokazać, że mężczyźni potrafią być bardzo źli i że powodują swoim zachowaniem cierpienie kobiet. Ale zawstydzać nie chciałem...
- Czy podoba się Panu film, nakręcony na podstawie książki „Samotność w sieci"? Mówią, że film w Polsce zbierał więcej widzów, niż hollywoodzkie przeboje.
- Film jako byt równoległy wobec książki jest doskonały. Swietne obrazy, przepiękna muzyka, doskonali aktorzy, najlepszy polski operator. Ale tylko jako byt równoległy wobec książki. A ludzie chcieli w kinie zobaczyć książkę. A tego nie zobaczyli. Ale z adaptacjami książek często tak bywa. Ostatnio teatr Baltijskij Dom w St. Petersburgu wystawiał sztukę opartą na mojej SwS. Doskonała adaptacja, bardzo bliska książce. Wzruszająca... Moim zdaniem, o wiele lepsza niż film. Może dlatego, że zabrali się za to Rosjanie
- Czy psychologicznie trudno było podać do druku książkę „Czy mężczyźni są światu potrzebni?"
- Zupełnie nie. Ja często kpię z siebie. Jestem świadomy swoich wad i nie mam żadnego problemu, aby o nich mówić. W tej książce przyjrzałem się mężczyznom, stojąc z boku. Bardzo z pozycji kobiety. I doszedłem do bardzo pesymistycznych wniosków. Stąd tytuł książki.
- Pan zapewne dostaje sporo recenzji na tę („Czy mężczyźni są światu potrzebni?") książkę, zarówno pozytywnych, jak i negatywnych. Czy nie żałował Pan, że ona istnieje?
- Recenzje są po to, aby były dobre i złe. Gorzej jest, gdy nie ma żadnych recenzji. Złe recenzje czytam z większą uwagą, niż te dobre. Temat książki jest kontrowersyjny, wielu męśczyzn poczuło się po tej książce urażonych, a mnie okrzyknięto „wrednym zdrajcą płci". Ale nie spędza mi ta opinia snu z oczu...
- W swoich tekstach Pan staje w obronie kobiet. Czym zawinili Panu mężczyźni? =)
- Ja lubię kobiety. Uważam, że są lepszą częścią ludzkości. Natura obdarowała je lepszą chemią, nie dając im tyle testosteronu, odpowiedzialnego za agresję i poligamiczność, a obdarowała oksytocyną, przepięknym hormonem wiązanym przez biochemików z budowaniem więzi społecznych i wiernością. Mężczyźni niczym mi nie zawinili. Ja ich opisuję takimi jakimi są. Niektórzy nawet twierdzą, że w książce „Czy mężczyźni..." rozpościeram nad nimi rodzaj ochronnego parasola. Tlumaczę ich zdrady ewolucyjnymi uwarunkowaniami, piszę o ewolucyjnie uwarunkowanym ogromnym przeroście podaży spermy nad popytem, tłumaczę ich promiskuizm biochemią, ewolucją, etc...
- Czy zna Pan swoje audytorium, dla którego pisze?
- Znam. Jest bardzo małe. Jednoosobowe. Piszę swoje książki jak największy egocentryk tego świata: wyłącznie dla siebie
- Kto jest pierwszym czytelnikiem Pana książek?
- Przeważnie korektor w wydwanictwie. Nie daję czytać tych książek nikomu. Nie chcę, aby moje stany emocjonalne podczas pisania były anlizowane na zimno przez kogokolwiek. Moje książki powstają „tu i teraz". Jutro napisałbym je inaczej. Dlatego z reguły nie zmieniam nic w raz napisanych książkach.
- Jak buduje Pan stosunki z kobietami, w szczególności z tymi, które uważają, że cała władza należy mężczyznom?
- Poprawnie. Uważam, że tolerancja to jedna z moich zalet. Jeśli kobiety uważają, że takie poddaństwo im odpowiada, to muszą mieć jakiś (nawet jeśli ja tego nie rozumiem) powód.
- Czy podoba się Panu nasza premier-minister Julia Tymoszenko?
- Bardzo chciałbym być przy układaniu jej włosów. Z reguły gdy Tymoszenko pojawia się w telewizji, to przestaję słuchać, a jedynie patrzę. Mężczyźni to wzrokowcy i mają problem z dwiema rzeczami na raz: z patrzeniem i słuchaniem. Wynika z tego wiele problemów (śmiech).
- Kiedy Pan zwiedzi Lwów? Może w ramach Forum Wydawców?
- Są takie plany. Bardzo chciałbym przyjechać na Ukrainę. Otrzymuję mnóstwo e-maili od moich ukraińskich Czytelników. Poza tym chciałbym w końcu zobaczyć to piękne miasto.