Ні, не досить. І про Кучму не досить. Як з'ясувалося, більшість опитаних українців назвала саме Кучму найкращим президентом країни. Воно й не дивно: за Кучми стабілізувалася і почала зростати економіка, була прийнята Конституція, впроваджена гривня, ліквідована сепаратистська загроза в Криму, та й навіть у протистоянні на Тузлі наша держава спромоглася дати відсіч Росії.
Чи вартували ці плюси мінусів? Ні. Бо тактично Україна вигравала, стратегічно – програвала. Саме за Кучми була сформована неофеодальна олігархічна система, в якій український народ – лише допоміжна сила так званої «крупної національної буржуазії». Я вже наводив промовистий приклад: українцям забороняють купувати дешеві та якісні уживані автомобілі європейського виробництва, щоб не зникав ринок для поганенької продукції «вітчизняних» (насправді ні) автопідприємств. Бо хто такі ці «маленькі українці», коли йдеться про прибутки серйозних гравців? Так, пилюка під їхніми ногами!
Власне, вся історія України з 1994 року – це спроба українського народу скинути неофеодальне ярмо зі своєї шиї. І 2019 рік показав, що тимчасом як більшість не покладає надій це зробити, меншість пішла простішим шляхом.
Отже, в центр системи координат поставлено не народ, а Петра Порошенка – вірного поплічника Кучми, який обіцяв вірність фундаторові українського неофеодалізму: «Я раз у житті зробив вибір – і тут ніяких не буде змін». Порошенка проголошено фактично втіленням найкращого, що є в Україні. І хто ж в усьому винен? А винен якраз народ. Коли Порошенко, за зразком Кучми, проштовхнув у парламенті драконівські фінансові обмеження на ввезення уживаних авт (будучи при цьому вигодонабувачем автозбирального підприємства), то його прихильники кинулись усіляко виправдовувати це рішення «захистом від автохламу» і «порятунком вітчизняного виробництва», а так званих «євробляхерів» звинувачувати у всіх смертних гріхах. Це один з найяскравіших проявів нової української (насправді старої російської) псевдоінтелектуальної пісні «цар хороший – народ дикий».
Особливо гротескних масштабів це набуло після поразки Порошенка на виборах 2019 року. У багатьох просто зірвало дах від ненависті до українського народу, який посмів не підтримати «наше все». І ця ненависть не зупиняється досі. Нещодавно від мене самозабанився мій знайомий, відомий дитячий письменник. У коментарі під наївним і непрофесійним віршем українки з маленького містечка на Полтавщині він почав іронізувати на тему «ти диви, 73% вміють писати!» – хоча сам цей вірш не мав жодного стосунку до того чи іншого президента або партії. Здавалося б, рік минув після виборів, але ж ні.
Тому, на мій великий жаль, опозицією до хаотичного і непрофесійного управління Зеленського на цей момент досі є досвідчений неофеодалізм у двох іпостасях: з умовно-проросійською та умовно-прозахідною риторикою. І в той час, як у суспільства існує колосальний запит на «жити по-новому» (без лапок) – будь-який крок проти нинішньої непрофесійної неофеодальної політики веде в лапи досвідчених олігархічних «міцних господарників».
Жодної адекватної альтернативи наразі не те що нема, а навіть не намічається. Та й навряд чи намітиться – принаймні поки значна частина недурних і активних людей носитиметься з ілюзією, що неофеодал у вишиванці кращий за український народ.
Чи варто намагатися цих людей бодай спробувати відмовити від повальної українофобії, навчити поважати, чути і відчувати свій народ? Чи дати їм і далі маринуватися у власній «бульбашці» з вождизму і снобізму, аж поки не набридне? Не знаю, це питання до спеціалістів з психології. Уважні читачі помітили, що я не погоджуюся з більшістю українців в оцінці Кучми – але при цьому прекрасно розумію, що такий вибір є вадою політичного асортименту, з якого доводилося вибирати. Однак прихильники Порошенка, які зараз масово жартують про «ахаха, вони назвали Кучму найкращим, оце ідіоти», нагадують рибок ґуппі з дуже обмеженою пам'яттю.
Прикро тільки те, що Україна втратить не лише ці 5 років Зеленського, але й, очевидно, наступну п'ятирічку. І це все заслуга змарнованих можливостей після Революції гідності 2014 року, наслідки чого маємо перед собою досі. І щонайменше мовчати про винуватця цього змарнування я не збираюся – і вам не раджу.