Молода, тендітна дівчина, керівник Благодійного фонду «24» Ірина Вовк вже майже рік свого життя присвятила допомозі військовим. Поєднуючи журналістську роботу із волонтерством вона більше 10 місяців прожила буквально на колесах: із зони АТО до життя мирних українських міст повертається тільки для того, аби зібрати чергову допомогу своїм підопічним солдатам. Там вона знайшла кохання, там заручилась, хоча заміж мріє вийти вже у мирній країні. Там з нею душею і думками всі її рідні та друзі.
У розмові із ZAXID.NET Ірина розповіла, як здебільшого спокійне життя у Львові поміняла на берці та бронежилет у зоні АТО і чому бути волонтером на війні не так страшно, як не бути ним.
Чи пам'ятаєш поїздку в зону АТО, з якої почалось твоє волонтерство?
- Вперше зону АТО я відвідала у червні 2014. Це була поїздка в Харків, як журналіст мала на меті потрапити у центри, де приймають біженців. Тоді я побувала у таборі «Ромашка», де оселилися 10 людей. Це були перелякані мешканці Донбасу, які втікали, але так і не зрозуміли, що з ними діється.
Власне, після спілкування з ними я зрозуміла, що не складу собі загальної картини про події на сході із розмов із вимушеними переселенцями. Тоді вирішила їхати ближче до військових дій.
Разом з харківськими волонтерами у червні я вперше проїхалась по блокпостах між Ізюмом і Слов’янськом.
Коли я побачила наших солдатів у капцях, без бронежилетів, без касок, десантників без тільників, я просто не розуміла, що ж робиться. Напевно з цього моменту можна вести відлік моєї волонтерської роботи.
Спочатку я підключила свою родину: брата, батьків, а також друзів. Ми збирали невеличкі пакуночки, наприклад, бінокль купили, ще якісь, здавалося б, дрібниці з одягу, каски, і я розвозила їх нашим солдатам.
Все що я бачила там, описувала у соцмережах та у своєму блозі на сайті телеканалу «24». Згодом, завдяки оцим дописам, мене почали знаходити підприємці, благодійники, які хотіли допомогти.
Ось так виглядає кімната справжньої волонтерки
Першими моїми підопічними були військові з батальйону «Луганськ-1». Ці хлопці дуже часто не отримували ніякої підтримки та розуміння навіть від своїх рідних. А воювали вони, та й продовжують, героїчно і професійно, незважаючи на те, що доводилось це робити без найнеобхіднішого.
Після цієї війни країна буде переповнена солдатами, які потребуватимуть допомоги
Судячи з твоїх дописів у блозі, у зоні АТО ти перебуваєш довше, ніж тут, вдома. Як вдається і гроші збирати, і встигати допомагати солдатам?
- Через деякий час, поміж оцих волонтерських поїздок, я почала залишатись із підрозділами військових у зоні АТО. Спочатку на день-два. Було так, що і на тиждень там залишалась, виїздила з ними на бойові завдання. Потім на довше і так пішло-поїхало. І вже 10 місяців я перебуваю частіше там, ніж тут, вдома. Зрештою, навіть коли я тут, подумки я там.
У серпні-вересні керівництво медіа-холдингу ТРК «Люкс» вирішило, що десяту частину від рекламних доходів компанії спрямовуватиме на допомогу АТО. Перша десятина пішла на 25-ту десантну (25-та окрема Дніпропетровська повітряно-десантна бригада, - ред).
Згодом, Роман Андрейко (директор медіа-холдингу ТРК «Люкс») сказав мені, що ми можемо і мусимо робити більше для армії, і було вирішено створити Благодійний фонд «24». Створили сайт і запустили промо-ролики майже одразу.
Станом на березень 2015-го, включно з моїми самостійними поїздками до зони АТО, із допомогою небайдужих, ми зібрали і закупили найнеобхіднішого для бійців майже на 2 млн грн.
Ми купували оптику, амуніцію, збирали гроші на буржуйки для обігріву солдатів взимку, купували форми, каски, бронежилети і т д. Про всі використані кошти ми регулярно звітуємо. Зрештою, робимо все, чим займались і продовжують займатись тисячі волонтерів у нашій країні.
Я розумію, що це крапля в морі, бо таких як ми багато. І мені просто важко собі уявити, скільки грошей вже витратили українці на підтримку армії.
Чи фінансова криза, яка зараз спіткала нас усіх, вплинула на кількість пожертв від благодійників?
- Люди жертвують стільки ж, як і до кризи, але сьогодні ми купити можемо на ці гроші значно менше через валютні коливання. Здебільшого вся амуніція для військових, оптика, та й ті самі берці, каски та «броніки» закуповуємо закордоном. Тому відчуваємо різницю. Найбільша проблема з оптикою, бо вона абсолютно вся з-за кордону.
Чи Фонд «24» буде продовжувати своє існування і після війни?
- Фонд «24» було задумано для всебічної допомоги військовим. Зрозуміло, що після завершення цієї війни Україна буде переповнена солдатами, які потребуватимуть допомоги. Після війни буде багато воїнів без рук і ніг, багато психологічно травмованих.
Це сім’ї загиблих військових, діти-сироти, батьки, які втратили своїх піклувальників. Ми просто не зможемо припинити своє існування, бо це буде довгий період реабілітації для нас всіх, для суспільства. Для всіх цих скалічених війною доль.
Зараз, зрозуміло, нагальна потреба є в допомозі військовим на передовій. Ми бачимо, що досі є хлопці, які голі-босі воюють. Їм ми мусимо допомагати вже.
Одна посеред поля з тонною гуманітарки і торт для Яроша
За майже рік цієї війни чи покращилась ситуація із державним забезпеченням наших солдатів там, на передовій. Чи все ж волонтерська допомога, якою вона була на початку так званої антитерористичної операції, досі визначальна?
- Я не можу відповідати за всіх, але те, що бачу я – це майже ніяких змін. Багато військових, яким ми допомагаємо, досі бігають в кедах, а не в берцях.
От, наприклад, ми недавно возили каски у 24-ту бригаду (24-а окрема Залізна механізована бригада, Львів ) - це ЗСУ, не добровольчі батальйони. Не можу сказати, що допомога від держави різко зросла.
Очевидно, що вона є: це, безперечно, зарплати, частково харчування, якесь взуття, форма, яку хлопці називають «слонячкою», бо в ній дуже незручно, тканина не дихає. Солдати кажуть, що почуваються в ній, як у слонячій шкірі.
Тому ми намагаємось закуповувати солдатам військовий одяг іноземного зразка: голландські, французькі, німецькі, британські форми.
Намагаємось закуповувати форму «Горка», яку раніше завозили з Росії, і вона вважається зразком добротного маскувального костюма. Знайшли хлопців у Дніпропетровську, які самі шиють ці костюми.
Тобто, якщо пошукати, то знайти можна все, волонтери неодноразово це доводили.
Тобто, без волонтерів все ж ніяк не обійтись на цій війні?
- Це унікальні люди, які знаходять один одного «навпомацки». Вони переживають за своїх підопічних солдатів, як за рідних.
Мені можуть подзвонити незнайомі мені люди і сказати: «Я такий-то і такий-то, мої солдати зараз там, під Маріуполем. Я знаю, що ти туди збираєшся, а чи не візьмеш їм тепловізор, бо вони чекають?».
Ще одна дівчинка недавно звернулась із пропозицією взяти в зону АТО велику партію корму для тварин. Насправді там сила-силенна котів та собак, яких покинули їхні господарі, втікаючи на мирні території. Здебільшого - породисті тварини, красиві, з ошийниками, і вони теж хочуть вижити. І наші солдатики їх годують тим, що самі їдять. І мені не важко взяти тих кілька ящиків корму і завезти туди.
Якось було, телефонує харківська волонтерка і каже: «Я знаю, ти їдеш до хлопців з «Правого сектора». Я тут спекла торт для Яроша, візьмеш?». Ну от що тут скажеш?
Водночас, є псевдо-волонтери, які можуть підвести в критичний момент. З ними треба бути обережними.
Був у мене випадок із волонтером Ігорем Корнієнком, який назвав себе представником чернігівського Автомайдану і зголосився допомогти завезти кілька тонн гуманітарки на схід своїм автобусом.
Історія завершилась тим, що мене залишили з тонною вантажу під Красноармійськом: відмовились їхати в Донецьк, «забули» віддати мені мій бронежилет, викинули мій рюкзак на заправці. А у вантажі були не просто якісь там цукерки з печеньками, там були генератори, тепловізори, термобілизна.
Тоді я зателефонувала до хлопців з 93-ї механізованої бригади, вони приїхали по мене на броньовику і забрали разом з вантажем.
Тому у мене є порада для волонтерів: довіряйте тільки перевіреним людям. Нехай ви затримаєтесь на кілька днів зі своїми тоннами гуманітарки, але не їдьте в зону АТО з людьми, які не мають рекомендацій від кількох ваших колег.
З нареченим тебе також волонтерство познайомило?
- Так. Можливо, він навіть життя мені врятував. Коли мене залишили під Красноармійськом з тонною гуманітарної допомоги, він приїхав з 93-ю механізованою бригадою мене виручати. Так ми і познайомились.
Відтоді він постійно давав про себе знати. Почали більше спілкуватись. Тепер ми обоє на війні: я переживаю за нього, а він переживає за мене. Але я рада, незважаючи на таке драматичне тло нашої зустрічі. Фактично, якби не ця війна, я б його не знайшла.
Коли прощаєшся з життям, воно перед очима не пролітає
Як швидко навчилась реагувати на всі небезпеки цієї війни: обстріли, міни, «Гради» і т. д.?
-Кілька разів потрапляла під обстріли. Якщо під мінометний обстріл потрапляєш, то це не так страшно: наприклад, якщо ти стоїш на блокпосту і тебе обстрілюють мінами, ти знаєш, що маєш до 15 секунд, щоб заховатись у бліндажі (укриття, влаштоване на бойових позиціях для захисту від артилерійського та іншого вогню противника, - ред.).
Якщо обстрілюють системою залпового вогню «Град», то порятунку практично немає, нема жодної зайвої секунди. Можна, звичайно, впасти на землю, знайти якусь ямку, окопатися, закритись руками і не дихати, але снаряди – страшна річ. Тут або пощастить, або ні.
Від солдатів я вже навчилась, як правильно реагувати у разі обстрілів. Як журналіст навчилась правильно робити відеоматеріали, аби не розкривати позицій військових.
Різне було, багато в пам’яті закарбувалось назавжди. Наприклад, як їхала з військовими на бойове завдання в орендованому солдатами автобусі «Школярик». Зараз вже не можу пригадати, що тоді більше вразило: орендований автобус «Школярик» на бойовому завданні, чи свист куль біля мого вуха.
Загалом за ці 10 місяців найстрашніше було під Донецьким аеропортом, коли знімала бійців «Правого сектора», які утримували вишку з позивним «Небо». Сепаратисти постійно обстрілювали її з усіх можливих видів зброї.
І от саме в такі моменти я чітко усвідомлювала, що тут мене або вб’ють, або ні, одне з двох. І неправда, що ніби в момент страху за життя все воно перед очима пролітає, нічого подібного: ти майже ні про що не можеш думати в ці півхвилини страху.
Пам’ятаю тільки, що коли нас на вишці обстрілювали, говорила до себе: не кидай камеру, знімай. Навіть якщо вб’ють, то залишиться флеш-карта із записом, і хтось її таки знайде…
Сьогодні журналісти також мають бути патріотами свого війська
Як ти поєднуєш журналістську роботу з волонтерством? Якщо брати до уваги стандарти твоєї основної професії, виникає певна суперечність?
- Я насамперед поїхала туди як журналіст, а зараз я вже розумію також, наскільки важливо робити цю роботу і для солдатів.
Їм це потрібно, вони отримують підзарядку, коли побачать себе на відео чи прочитають про себе. Наприклад, ми робили ролики з привітаннями хлопців до дня Святого Валентина. Після цього мені задзвонив солдат зі словами: чуєш, а коли той ролик буде, бо у мене вже там вся Полтава чекає на нього.
Тобто, їм це потрібно для мотивації, для своїх родин, сімей.
З іншого боку, я свідома свого вибору і навіть не хочу дискутувати про об’єктивність журналістики під час військового конфлікту: факт в тому, що сьогодні всі, і журналісти також, мають бути патріотами своєї землі, свого війська.
Я ніколи не поїду знімати Гіркіна, Захарченка чи ще якихось сепаратистів, аби висвітлювати тему нібито об’єктивно. Немає для мене такого поняття зараз. Проти нас ведеться страшна війна, війна такої форми, якої ще не було у світі. Можливо, найважливішу роль у ній відіграє пропаганда, насамперед ворожа, яка не гребує методами і засобами. Чому мені толерувати це, а не показати, наприклад, якою сильною є сьогодні моя армія, мої солдати?
За весь цей період у тебе не виникало бажання кинути камеру і взяти зброю в руки?
- Було, коли загинув Вітя Гурняк (відомий фотограф, журналіст, співзасновник фотоагенції LUFA, волонтер, пластун і боєць «Айдару». Загинув 19 жовтня на Луганщині, - ред.).
Ми разом «пластували» (були членами НСОУ «Пласт»). От тоді я подумала, що можливо від мене буде більше користі зі зброєю в руках. Не виключено, що я таки ще зроблю це.
Поки що я роблю відеоматеріали про цих фантастичних хлопців: про батальйон «Луганськ-1», про львівський батальйон «Воля», про «Правий сектор» при обороні донецького аеропорту, про танкістів, десантників, батальйон «Айдар» і захисників Щастя.
Завершую історію про свого друга-десантника Діму, який під час одного із обстрілів віддав мені свій бронежилет, фактично врятувавши мені життя.
Про цю страшну, непередбачувану війну, в якій ти часто не знаєш, де твій ворог. Бо це ж не звичайна війна, де ти чітко бачиш – оце ворог, а оце ти. Тут ще є третя дійова особа, сіра і непередбачувана. І коли ти їй, наприклад, у Станиці Луганській даєш автомат в руки, то не знаєш, а в кого ця третя особа в кінцевому результаті стрілятиме. Чи не в тебе?
Що треба знати журналістам, коли вони працюють у зоні АТО? Як правильно працювати, аби не нашкодити армійцям?
- Перепитувати солдатів, що можна знімати, які кадри можна показувати, а які категорично ні. Бо сьогодні ви маєте гарний кадр, завтра ви його показали, а післязавтра цих солдатів вже нема.
Так як ми відслідковуємо «Новоросію ТВ», так само сепаратисти переглядають наші новини. Просто не треба про це забувати, і якщо є можливість показати військовим відзнятий вами матеріал, користуйтесь. Вони підкажуть, які позиції не варто показувати, де прибрати кадри і так далі.
Дуже важливо не панікувати і не передавати неперевірених даних. Наприклад, телефонують інколи журналісти, з істериками передають: «нас обстріляли «Ураганами» (реактивна система залпового вогню, бойова і транспортна машина, - ред ), все, кінець». А насправді там дві міни впали. Якби їх обстріляли з «Ураганів», то вже може й не було б кому інформацію передавати.
Робота на війні
Треба мати контакти, щонайбільше контактів з командирами військових підрозділів, батальйонів. Без цього нема чого туди їхати.
Особисто у мене є свої табу. Наприклад, я намагаюсь не знімати тіла загиблих, чиї б вони не були. Я не дозволяю собі показати ні убитого сепаратиста, ні нашого військового, ні мирного мешканця.
За дітей ще можна поборотись, вся надія на них. Але старше покоління напевно вже не можна змінити
Які незворотні зміни у світосприйнятті чекають тих, хто бачить війну?
- Ти перестаєш зважати на власні болячки. Грип, бронхіт чи пневмонія в зоні АТО - це те, що нікого не хвилює. З цим живуть і навіть успішно воюють. Я теж заробила кілька болячок і навіть не зрозуміла, коли це трапилося: ночівля у бліндажах чи на вологій холодній землі таки дали своє.
Зрозуміло, що психіка страждає неодмінно. Там ти бачиш миті, коли люди втрачають ноги, руки, очі, вмирають на твоїх очах.
Інколи люди, які повертаються звідтіля, лякаються будь-якого шороху. Я, наприклад, тепер побоююся салютів. Знаю історії про солдатів, що серед ночі прокидаються і залазять під ліжко - ховаються від «Градів». Чи, наприклад, цілу ніч у сні наводять артилерію...
Однак, найважче, і про це мені розповідали військові, коли їм у спину плюють місцеві мешканці у зоні АТО. Плюють буквально і в інший спосіб, значно страшніший.
Наприклад, коли місцевий дідусь приносить банку меду і вона вибухає у руках солдата. Коли приносять пляшки з водою, а на ранок солдати не прокидаються. Коли зраджують позиції, і хлопців жорстоко розстрілюють.
Звичайно, що мова не про всіх, багато місцевих мешканців воюють, частина допомагає, чим може. Я бачила цих людей, вони цілують руки нашим солдатам.
Є, звичайно, «ватники», які цілими днями дивляться телеканал «Новоросія» і зомбують своїх дітей та онуків. Це війна, війна у головах. За дітей ще можна поборотись, вся надія на них. Але старше покоління напевно вже не можна змінити.
Чи не дратує тебе спокій, розваги і відпочинок тут, коли там пекло?
- Загалом те, що люди спокійно живуть, відпочивають у кав’ярнях чи ходять на дискотеки, це не проблема, заради того вся ця боротьба.
Дратує інше, коли люди у мирних містах витрачають на розваги шалені гроші: мільйони на весілля для доньок митників, гучні дороговартісні гуляння. Я і солдати, яких я знаю - їм це здається неправильним. Це якісь неспівмірні речі.
Мережа волонтерства наскільки широка, кожен може долучитись, але люди чомусь воліють витрачати кошти на те, про що уже вранці не пам’ятатимуть.
Чим менше буде таких новин про оці безглузді забави вартістю у сотні тисяч, про концерти просто для розваги, тим простіше солдати сприйматимуть цю дійсність.
Вони приїжджають сюди на кілька днів, і розуміють, що невдовзі назад. Тому бачити беззмістовні забави у час війни – це для них важко.
Я, зрештою, теж не розумію: ну якщо ви вже робите крутий концерт, то зберіть хоч якісь кошти на допомогу солдатам, це ж не важко.
Що треба знати про цю війну нам, цивільним, аби закарбувати у своїх головах: ніколи більше такого не має повторитись?
- Треба бодай один раз піти на похорон солдата. Побачити сльози матері, дружини, дітей. Просто побачити це одного разу, і усвідомлення прийде саме собою.
Немає сильніших емоцій, ніж від сліз матері за загиблим сином. Це непросто пережити. Можливо, навіть важче, ніж перебуваючи там, серед солдатів. Там вони готові у бій, впевнені і з вірою, що переможуть. Тут немає такої певності. Можливо тому, навіть коли я тут, думками я там.
Всі фото: архів Ірини Вовк, українська скаутська організація «Пласт»