Одним з популярних імперських наративів у путінській Росії, яка не просто зберегла, а підняла до релігійного рівня світське свято під назвою «Дєнь Побєди», був і є – «Можемо повторити». Як часто буває в подібних випадках, першопочатковий смисл давно вивітрився із цього словосполучення, і російські шовіністи (а після «повернення Криму в рідну гавань» це абсолютна більшість дорослого населення РФ) використовують її просто як символ, максимально акцентуючи увагу на дієслові «можемо». Мовляв, ми – велика країна, великий народ, тому ми – можемо. Що саме? Та що завгодно, бо – див. вище. А ще тому, що нас усі бояться.
Але нинішня війна в Україні продемонструвала, що дещо російська армія таки може повторити. Скажімо, знамениті жуковські штурми в районі Ржева. Ті, про які навіть був написаний одним із головних воєнних поетів Росії Олександром Твардовський пронизливий вірш «Я поліг біля Ржева» – і навіть був опублікований, що інакше як халатністю радянських цензорів і не назвеш. У перекладі Андрія Малишка це звучить так:
Фронт горів з виднокраю,
Мов на тілі рубці,
Я поліг і не знаю:
Чи у Ржеві бійці?
За цими словами – і ті, хто пережив Другу світову, це чудово розуміли (на відміну від нащадків, які ліпили фразу про «повторити» на свої автомобілі) – була прихована страшна правда про величезну кількість жертв, безглуздих і непорахованих. Саме це повторюють росіяни на українських землях. Під Вугледаром, у Бахмуті, під Авдіївкою. Де втрати в тисячу військовослужбовців за добу аж ніяк не причина відмовлятися від цих «м’ясних штурмів». Назва ця новітня, але, найімовірніше, просто тому, що в часи Другої світової для створення й активного її вжитку просто не було відповідного майданчику. А в сумнозвісному ГУЛАГу було не до творення нових смислів – там би вижити…
До речі, «повторити» росіяни примудрилися не тільки тактику Другої світової. Вони вже прямо використовують зброю і техніку тих часів. Про гвинтівки Мосіна, які взагалі-то були розроблені ще наприкінці позаминулого століття і використовувалися під час Першої світової війни, з гордістю повідомляли самі окупанти. А днями з’явилося відео з-під Авдіївки, де наші бійці помітили в російських колонах «полуторки» – автомобілі ГАЗ-АА, які випускалися з 1932 до 1942 року. Ці вантажні автомобілі ви раніше могли побачити хіба що в кінохроніках радянсько-німецької війни та художніх фільмах про ті часи – якщо режисери відповідально поставилися до підготовки до зйомок. А тепер – і на YouTube, у свіжих shorts з лінії фронту.
Між іншим, самі по собі ГАЗ-АА – це теж «можемо повторити». Бо це радянська копія («радянська» у всіх смислах, це і про територіальність, і про якість) відомих американських вантажівок Ford Model AA. Ви можете уявити собі, щоб десь в Іраку чи Афганістані американський військовий контингент раптом використовував би фордівські вантажні автомобілі 30-х років? «Бо не можуть повторити» – сказали б російські імперці.
Та російські проблеми – росіянам. А нам, як то кажуть, своє робити. Зокрема, правильні висновки з цієї історії з повторенням. Ні, не на фронті, а передусім у тилу. З армією, як ми побачили за півтора року повномасштабної війни, українське командування дає раду, береже людей і воює так, що це ввійде у світову історію військової справи зі знаком «плюс». А от де ці висновки потрібні – так це в історичній науці. І найголовніше – у навчальному її секторі.
Ми поступово змінили ставлення до ідеологічної складової німецько-радянської війни (в Росії вона досі – «Вєлікая Отєчєствєнная») та Другої світової в цілому. Україна вже святкує день перемоги над нацизмом тоді, коли й треба, коли святкує увесь цивілізований світ. Уже ні для кого не секрет, що Радянський Союз є повноцінним організатором Другої світової – і пакт Молотова-Ріббентропа, і війна СРСР проти Фінляндії уже розглядаються не крізь призму радянсько-російських наративів.
Але до останнього часу в Україні активно експлуатувалася тема «героїзму радянських воїнів у боротьбі з нацистами». Або, в патріотичнішому форматі – «українських воїнів у складі Робітничо-селянської Червоної армії». Та тепер ми уповні побачили, на прикладі ідеологічно-ментальних нащадків Сталіна і Жукова, яким був цей «героїзм». Що за ним стояло. (І навіть хто за ним стояв – бо навіть «заградотряди» росіяни зуміли повторити, поклавши цю роль на головних «бабаїв путінської РФ – кадировців.)
І про це треба говорити і писати. Для того, щоб українці ще зі шкільного віку розуміли, що загибель їхніх уже прадідів та прапрадідів під час форсування Дніпра 1943 року – це ніякий не героїзм, не подвиг, це злочин тодішніх кремлівських деспотів проти і свого народу, і окупованих націй, зокрема українців. Насамперед – українців. І що «чорнопіджачники» – це не просто історичний феномен, це теж частина великого злочину Кремля проти України. Як Голодомор.
Друга світова війна має отримати адекватну і правдиву оцінку у всіх аспектах. І нинішня її недолуга копія у виконанні путінської Росії цьому – нехай і небажана (хто б з нас хотів розібратися в минулому такою дорогою ціною), але таки допомога, яку варто використати. Заради тих, хто загинув від наказів Жукова і Ко тоді. Заради тих, хто гине, захищаючи Україну від новітніх жукових, прямо зараз.